Перший спалах

Кіра сказала, що на сьогодні Вінт уже втрачений, і запропонувала змиватися. Вони були занадто п’яні для того, щоб самостійно дістатися додому, тому піймали таксі. Виходячи з машини, Андрій спробував пригадати, коли це він устиг назвати таксистові свою адресу, та раптом зрозумів, що знаходиться в незнайомому районі. Він подумав, що це район, де живе Кіра, але дівчина смикнула його за рукав і сказала:

«Ти ж уяви собі, як зрадіє Вано!»

Андрій забув, хто в біса такий цей Вано. Чи то якийсь п’яниця, чи то наркоман. Андрій не зрозумів, чого Вано повинен зрадіти — до нього в квартиру приплетуться двоє обдовбаних ідіотів, по вуха в болоті, а один із них — ще й у порваній одежі.

Брудні, облізлі сходи вивели їх на п’ятий (чи, може, шостий) поверх — прямісінько до глухих дерматинових дверей, що свідчили про деяку бідність їхнього власника. На сходовому майданчику сильно смерділо сечею, як і в під’їзді, облюбованому поколіннями котів і бродяг. Кіра щосили затарабанила у двері (дзвінок був зламаний) і зарепетувала на все горло: «Вано! Відчиняй! Я знаю, що ти ще не спиш!»

І справді, через деякий час за дверима почулося шаркання ніг, далі якийсь грюкіт, потім — химерна басовита лайка (такої Андрій ще не чув), а тоді нарешті щось голосно клацнуло — і двері відчинив якийсь дивний мужик зі жвавими очима і сивим волоссям. Андрій здивувався, бо ще ніколи не бачив сорокалітніх мужиків, чия голова, здавалось, була повністю заснована павутинням.

Андрій чомусь подумав, що це батько загадкового Вано, і приготувався до нотацій. Ще б пак! Прийшли якісь двоє, брудні і п’яні, завалилися вночі до чужого будинку і ще й шумлять, як у себе вдома! Та тут сталося щось неймовірне — Кіра переступила поріг, поплескала мужика по плечу і сказала: «Хочеш ти цього чи ні, але сьогодні він ночує зі мною!»

І тицьнула пальцем на Андрія.

«Га?» — тупо перепитав Андрій, не знаючи, як на це реагувати. Він розривався між божевільною радістю (він спатиме з Кірою!), якимось непевними сумнівами (що, так одразу?!) і перетравлюванням запанібратської Кіриної поведінки, якою вона потішила цього дивного сивого мужика (чогось він був упевнений, що той зараз так само, як і він, згорає від несамовитої радості).

Та через кілька хвилин усе стало на свої місця. Сивий чоловік (ним виявився не хто інший, як Вано) доводився Кірі якимось родичем — чи то дядьком, чи то навіть батьком (Андрій пригадував, що Кіра не надто добре відгукувалась про свого татуся — бо той пішов від них, але що з ним було далі, вона так і не сказала). Але оскільки в дитинстві Кіра пережила сімейну драму, то його зовсім не здивувало її ставлення до гіпотетичного «предка» (а що (це був саме «предок», Андрій уже не сумнівався: типовий холостяк, той жив сам, у напіврозваленій квартирі на околиці міста; в його домі панував нечуваний безлад, а на столі валялась порожня пляшка з-під віскі).

«Ви спатимете ось тут (захаращена книгами малесенька темна кімната: книги скрізь — у шафі, на підлозі, на ліжку, під ліжком; добряча половина — якісь огризки, недоїдені часом; Андрій піднімає одну з них — «Міфи Давньої Греції», «Смерть та безсмертя Геракла»: Геракл ридає, обманутий дружиною; Геракл дереться на Ету, по дорозі вириваючи сосни; Геракл складає з них смертне ложе і благає, щоб його підпалили; Геракл горить, Геракл згорає, його тіло плавиться і корчиться в муках: Андрій виразно бачить, як чорніє обпечена шкіра; як тріскаються очні яблука, не в змозі витримати страшну температуру; як обвуглюються м’язи на колись могутніх героєвих руках; Андрій бачить усе це — і йому хочеться кричати, бо страх зненацька заповнює груди, немов дощова вода іржаву посудину, страх виривається з серця і заповзає у горло огидним, слизьким клубком; Андрій виривається з кімнати, не в силах впоратись із блювотними спазмами: «Туалет? Де у вас туалет?» — розмахує руками, очі вирячені — довго не витримає; бігти, бігти; он ті двері ліворуч — такі — відчиняє; його згинає навпіл над брудним, заляпаним унітазом; Андрій мовчки висить над бездонними каналізаційними глибинами, поки весь його сніданок і обід виривається на волю... Де ж ти, Геракле? Чого ти прийшов мені в голову? Чого я думаю про те, що тебе забрали на Олімп, але ти не помер... не помер... І про твого нещасного друга, Гіласа... божевільного утопленика з гнилою шкірою і порожніми очима — він обіймав тебе на згарищі, всім своїм мертвим, поблідлим серцем; він обіймав тебе, плакав і гриз землю зубами — він повстав із мертвих, щоб тебе врятувати, але спізнився — бо ти уже догорав...).»

«Ей, чувак, так діла не буде! — Кіра якусь секунду стовбичить у дверях, а тоді починає віддирати хлопця від унітазу; вона ледве стоїть на ногах; вона добряче п’яненька. — Чувак, ти що, травонувся? Вано, допоможи, бо я сама не впораюсь!»

Вони беруть Андрія попід руки і затягують в кімнату з книгами. Кіра недбало струшує книги з ліжка («Вибач, Вано, але це зараз важливіше!») — і на їх місці опиняється Андрій. Кіра каже йому: «Тобі треба поспати!». Вано мовчки розвертається і йде геть. У Вано короткі ноги. Вано ходить смішно, як пінгвін. Андрій відчуває, що шум у голові потрохи зменшується. Він піднімає голову і дивиться на Кіру. Кіра перевдягається. Чи то пак, роздягається. На ній лише стара розтягнена хлопчача футболка і білизна.

Андрій дивиться на неї — і розуміє, що ця картина чомусь його не зачіпає. Мабуть, справа у випитому алкоголі. Кіра щось шукає між старими книжками — і він помічає, що в неї дуже бліда шкіра. Цікаво, що буде, якщо заліпити їй ляпаса?

І він з усієї сили тріснув її по голій дупі.

З несподіванки Кіра перелякано підстрибнула: «Ти що, здурів?!», а тоді, отямившись, заїхала кулаком йому в ніс. Андрій упав на спину, а вона притиснула його руками до ліжка і суворо сказала протверезілим голосом:

— Запам’ятай, чувак: ніколи — ти чуєш мене? — ніколи більше не смій цього робити! Бо я зламаю тобі носа! — Її голос нагадував шелест осіннього листу.

— Я-а-а-у-ав... — це мало прозвучати як «я думав», але виявилось, що постраждав не тільки його ніс, але ще й язик: від удару Андрій випадково прикусив його, при чому значно сильніше, ніж ви можете собі уявити.

— Чого ти нявкаєш, ніби голодне кошеня? — Кіра продовжувала стовбичити над ним, мов якась химерна синьоголова статуя. Її очі горіли. В її слова повернувся пафос. — Запам’ятай, чувак: ти для мене — об’єкт дослідження. Просто об’єкт дослідження, зрозумів? Не будуй собі ілюзій і знайди нормальну діваху! Так, ти крутий тип, і якщо у мене раптом довго нікого не буде, то я обов’язково постукаю до тебе. Але, чесно кажучи, я дуже не хочу цього робити. Знаєш, чому? Бо через кілька тижнів ти мені набриднеш, і я втечу геть. Або я тобі набридну, як оця твоя істерична блондинка.

Вона на якусь мить зробила паузу, а тоді додала майже пошепки:

— От скажи, будь ласка, ти нормально відреагуєш, якщо я зненацька зникну на півтора місяця? Або одного разу нап’юся до стану овоча? Тобі ж таке навряд чи сподобається, правда? Правда? — вона свердлила його очима, пронизувала наскрізь, погрожувала от-от докопатися до серця і вийняти з нього душу. — Слухай мене уважно, чувак: якщо тобі дорогі твої нерви, знайди собі ще якусь Марту і розважайся з нею, скільки влізе! Ти мене зрозумів? Га? Ну відповідай же! Не глухий!

— О-у-ів, — проквакав Андрій, від болю заплющуючи очі.

— От і чудесно! — Кіра лукаво примружилась, а тоді нахилилась і співчутливо запитала: — Дуже болить?

— О-о-и! — це означало «трохи». Кіра побігла на кухню — шукати лід. Десь у коридорі Вано висловив невдоволення Кіриним виглядом — його дратувало, що вона «світить задом, ніби якась лярва». Кіра огризнулась і порадила Вано заткнутися, мотивуючи це тим, що в іншому випадку він може забути про ек-земп-ляр (вона зумисне проговорила це слово по складах, щоб насолодитися магічною владою, котра за лічені секунди приборкала нещасного п’яничку). Очевидно, цей таємничий екземпляр був дуже важливий для Вано, бо він не сказав жодного слова на свій захист.