Перший спалах

І він потягнувся до Марти. Та де там! Замість поцілунку отримав смачного ляпаса.

— Це ти у всьому винен! І не відмазуйся! — вереснула Марта. — Ти хотів, щоб перемога дісталась оцій твоїй ненормальній, з гніздом на голові! Я бачила, як ти на неї дивився, коли розмовляв у кутку! Я все бачила! І як вона тебе обійняла! Знаєш, друзів так не обіймають! Тим більше, малознайомих хлопців, яких бачать ледь чи не вперше! Так що не треба тут мені локшину на вуха вішати! Я не геть дурна, щоб на таке повестись!

— Ее... Марто... Ти з глузду з’їхала? — Андрій ухилився від чергового ймовірного ляпаса. — Що ти мелеш?

Її нервова жестикуляція доводила його до сказу.

— Я все знаю! — писнула Марта, підстрибуючи, мов задиристий півень. — Що, вподобав собі ту психічку, так? Знаєш, я завжди думала, що ти якийсь прибитий! І наївно вірила, що зроблю з тебе людину! А виявляється, фіг там! Тебе ж до фриків так і тягне! Та й хто б сумнівався! Ідіотка, дурепа нещасна! Повірила, що зможу щось змінити! Ха-ха-ха! А воно, невдячне... Господи! З ким, з ким, а з пацанкою... Хоча... Недарма ж кажуть: яке їхало, таке й здибало! Недарма...

З її очей бризнули сльози.

— Та вгамуйся ж ти нарешті! — роздратовано прошипів Андрій. Він терпіти не міг дівчачих сліз. Все ще не втрачаючи надії на примирення, спробував її пригорнути, але Марта грубо відштовхнула хлопця, при чому зробила це з такою силою, що він ледь не впав.

— Знати тебе не хочу! Згинь! Ти мене чуєш? Згинь! — заверещала дівчина на увесь коридор. — Пропади пропадом! І не потрапляй мені на очі більше! Не потрапляй, чуєш? Бо інакше сильно про це пошкодуєш!

І вона побігла геть.

Андрій роззирнувся і зрозумів, що за ними спостерігає вся школа.

«Ну і справи!» — сказав сам до себе, пригладжуючи волосся. Марти вже не було, але школярі продовжували витріщатись на нього, роззявивши роти.

— Чого дивитесь? — огризнувся Андрій і дав щигля якомусь малому, котрий, здається, знімав їхню сварку на телефон. Малий голосно ойкнув, а тоді почав пхинькати і пригрозив, що скаже мамі.

— Цить, а то зараз ще й по носі отримаєш! — гаркнув на нього Андрій. Малий позадкував і сховався за спиною якогось випускника. На відміну від прискіпливого третьокласника, позбутися останнього було значно важче.

— Все гаразд, все уже гаразд! — затараторив Андрій зі штучною усмішкою на губах, пробираючись крізь натовп. — Дайте мені спокій!

Натовп неохоче почав розходитись. Андрій, в свою чергу, пірнув у клас і вмостився на парту, почуваючись ні в сих, ні в тих. Що вона з нього хотіла? Марта, чесно кажучи, ніколи не відрізнялась блискучим інтелектом. Як їй узагалі вистачило нахабства звинувачувати в своєму провалі Андрія? Тим більше, що він їй не відмовив, а допоміг, чим тільки зміг... Хіба він винен, що вона навіть не докумекала перевернути аркуш (бо, бачте, числа були записані догори ногами)? Дурепа... Та й до чого тут Кіра?

Дідько би вхопив ту Марту... Тільки проблеми від неї. Та й узагалі... Що за дівчата пішли? Вічно все перекрутять так, як їм вигідно. А ти потім розгрібай...

6

Марта більше не дзвонила. Вибачатися й телефонувати першим Андрій теж не збирався. Кілька разів бачив її після уроків з рудим студентом-баскетболістом. Це був минулорічний випускник. Здоровенний і дурний, як пробка. Ну що ж, Андрій не збирався довго побиватися. Хай собі зустрічається, з ким хоче. Може, з ним їй пощастить більше.

Іноді згадував про Кіру. Шкода, що так і не взяв її номера.

Через кілька тижнів його зі Славком запросили на церемонію нагородження. Все як має бути — офіційні листи, дзвінок у школу. Директор, радісінький, як слон після бані. Всі його вітають, всі його хвалять, дружно плескають по плечу, демонструють великий палець. Штани і піджак — не дай бог у джинсах припрешся! Мати метушилась, батько ліниво курив на балконі. Виріс, синку. Може, й тобі одну? Та ні, дякую, ти що, тату? Я ж не курю, забув? Молодець, молодець. Оце синочка виростив, ух! Бачиш, Олю, який він у нас! Не піддається на провокації! Навіть рідного батька на місце поставить. Ну Андрійку, пора вже тобі вирушати в доросле життя. Хутко давай! Бо спізнишся ще! Іди-йди! Чого ти стоїш, як стовп?

Андрійко втікає на церемонію. Всі галасливі і прибрані. Дівчата в сукнях, хлопці з прилизаними чубами. Зборисько папужок, інакше не назвеш. Розсипаються по залу, галасують, метушаться. А там у першому ряду... Ти ба? В синенькому сарафанчику? Невже вона?

— Кіро-о!

Шум, гам, чийсь лікоть під ребром. Та де там. Не чує.

— Кіро-о-о!

Мимо проноситься секретарка з тацею. Зненацька жінка спотикається — і вміст таці опиняється на його новенькому, ретельно випрасуваному піджаці.

— От дідько... Кіро!

Кіра нарешті повертає голову — і помічає, як Андрій зосереджено розмазує по сорочці вершки. Якусь мить вона дивиться на хлопця серйозним поглядом, а тоді починає голосно сміятися.

Не припиняючи сіпатись від сміху, Кіра встає зі стільця і, наступаючи на десятки ніг, прямує до виходу.

— Салют незайманим! — репетує на ввесь зал.

Андрій приречено затуляє обличчя рукою.

— Вибач, не втрималась! — сказала Кіра, повиснувши в нього на шиї. Але Андрій не сердився. Він був страшенно радий її бачити. Радість від зустрічі захопила хлопця настільки, що він, не довго думаючи, підхопив Кіру на руки і закружляв над неспокійним натовпом.

Кіра щиро засміялась і поплескала його по спині.

— Опусти! Зараз же опусти! — звеліла жартівливо. — Бо через тебе ще туфлі погублю...

— Хм... А ти красива! — сказав Андрій згодом, маючи на увазі її не надто вже звичний прикид, але замість того, щоби ввічливо подякувати, Кіра презирливо хмикнула у відповідь.

— То все мама! — буркнула вона. — Нап’яла на мене оце лялькове платтячко — і сказала, що хай тільки спробую зняти! Про кишенькові гроші можу забути. Та й це ще не все. Дивись! Навіть бантик є!

І вона продемонструвала невеличкий блакитний бантик, майже не помітний між її синюватим волоссям.

— Ти тільки поглянь, мене ще й причесали! — Кіра закотила очі, незадоволена своєю зачіскою. Але Андрієві, навпаки, сподобалось. Акуратне, пригладжене, злегка відросле (хоча, можливо, не надто й рівне) каре пасувало їй значно більше, ніж хаотичні, розтріпані пасма. Навіть колір — і той не виглядав таким диким, як минулого разу.

— Ти схожа на якусь казкову героїню! — сказав їй Андрій. — Тільки я от ще не визначився, на яку!

— Думаю, ми це переживемо! — посміхнулася Кіра. — Мої вітання, до речі.

— Спасибі! А ти тут з ким? — поцікавився Андрій, вирішивши, що вона прийшла з дівчинкою зі своєї школи.

— З братом! — випалила Кіра, навіть не моргнувши.

— З братом? — здивувався хлопець. — Чому з братом? А як же твоя подруга?

Вона зацікавлено підвела брову.

— Яка ще подруга?

— Та з твого класу... Переможниця. Як же її звали? Чи то Настя, чи то Наталя. І прізвище таке дивне. Кірієнко... Чи, може, Кіроєва. Чорт, забув.

Кіра раптом розсміялася.

— Ти маєш на увазі «Кирієвська»? — дівчина почухала носа.

— Точно! Пам’ять нікудишня! — засоромився Андрій. — То ви все-таки знайомі?

— Авжеж, і доволі давно! — Кіра продовжувала посміхатись.

— Ну що ж, передавай їй вітання.

— Та я б залюбки, але, думаю, ти і сам зможеш це зробити!

Андрій здивовано озирнувся навколо, очікуючи, що до них от-от приєднається загадкова Кірина подруга. Якась невисока, руда дівчинка попрямувала в їхній бік. Він на мить подумав, що це Наталя, але в останню секунду дівчинка зупинилась і приєдналась до компанії ліцеїстів, що дружно жували попкорн на гальорці.

— Когось шукаєш? — поцікавилась Кіра.

— Та ж твою Наталю... Думав, ти нас познайомиш.

— Ви уже знайомі, довбику! — вона пирснула зі сміху.

— Що, справді? — Андрій щиро здивувався. — Чого ж я такої не пригадую? Покажи її мені. Де вона?

— Та перед тобою!

Кіра ледь не душилась від реготу.