Перший спалах

Туман ставав усе густішим. Ліхтарі тьмяно блимали в густій кіптяві імли. Вони обоє були вже геть п’яні, коли побачили вдалині якийсь розмитий силует, що швидко рухався між могилами. Андрій відчув, як у його грудях заворушився страх.

— Що за..?

— О боже, це знову він! Втікаймо! — закричала Кіра. Андрій не встиг спитати, хто такий «він», бо дівчина схопила його за руку і потягнула за собою. Вони побігли до виходу. Та густий туман, перемішаний з добрячою порцією алкоголю, зробив своє — вони заблукали.

— Твою ж мать! — процідив Андрій крізь зуби, побачивши перед собою триметрову ґратчасту огорожу.

А силует наближався.

Треба було щось робити... Бо вмирати від страху не хотілось.

Кіра закинула ногу на виступ між гратками огорожі. Андрій допоміг їй перебратися через гострі шпичаки, що стриміли на вершечку, ніби зуби якоїсь доісторичної тварини. Десь неподалік загавкав собака. Андрій почув за спиною чиїсь кроки і швидко-швидко видряпався нагору. Часу, щоб нормально спуститися, у нього не залишилось. Мусив стрибати.

У голові досі шуміло. Андрій сумнівався, що зможе нормально приземлитись. Кіра стояла внизу і підганяла його: «Ну швидше!». Собака валував уже під самісінькою огорожею. Кроки наближались, кров застигала у жилах. Серце, здавалось, от-от вискочить із грудей. Андрій міцно заплющив очі і пірнув у темряву, та тут же зачепився за щось рукавом.

А жахлива постать була вже поруч. Вона скажено тупотіла поміж могилами, розмахувала руками і голосно кашляла.

— Що, вже взагалі охрініли, недоростки малолітні?! Бухати приперлися, так? — горланила постать, прикрашаючи свої слова соковитою лайкою. Кіра смикнула Андрія за руку — і він нарешті вивільнився. Щоправда, лівий рукав його куртки залишився на огорожі.

— Наступного разу спущу на вас собак! — репетував сторож (як виявилось, це був звичайний цвинтарний сторож, якого вони — чи то лише він, Андрій? — сприйняли за потойбічну примару). Андрій з Кірою щодуху побігли малознайомими вулицями, не надто роззираючись навколо. Ними й досі керував страх.

Коли вони нарешті оговтались, Кіра сказала, що можна забігти в гості до Вінта. Як виявилось, Вінт жив на сусідній вулиці, у старому будинку, зведеному ще в позаминулому столітті. Через кілька хвилин Кіра вже стукала в його двері — звичайнісінькі чорні двері, оббиті дерматином, що різко контрастував із загальним виглядом споруди — величезної конструкції в якомусь фантастичному плетиві архітектурних стилів.

Вінт відчинив майже одразу. Це був високий, худорлявий блондин із хворобливо-блакитними сяючими очима. Давно не мита голова і кількаденна щетина робили його схожим на волоцюгу. Одяг Вінта — подерті штани і чорна бавовняна сорочка — був густо заляпаний фарбою.

Вінт був п’яненький. Перед їхнім приходом він устиг залити в себе майже літру домашнього вина. В його домі панував безлад, всюди валялись полотна й мольберти. Якісь недомальовані картини висіли на облуплених стінах замість шпалер, усі меблі були вкриті здоровенними плямами фарби і жиру. В будинку пахло вином, фарбами, ароматичними олійками і дешевим тютюном.

Вінт був радий гостям. Він звільнив для них здоровенний надувний матрац, що лежав на підлозі, присипаний жовтими газетами. Потім довго вовтузився на кухні, шукаючи чисті чашки. Чашок не було.

Кіра сказала, що Андрій — своя людина, і запропонувала пити з пляшки. Вінт не мав нічого проти і приволік з кухні трилітрову банку з вином. Андрій недовірливо понюхав рожеву рідину, та, не виявивши нічого підозрілого, припав до неї губами. Його мучила спрага.

Вінт увімкнув музику. Спочатку з динаміків полився старий добрий рок-н-рол, потім він змінився на якусь джазову композицію, котра в свою чергу плавно перетекла в індійські мантри.

Вони передавали по колу вино і говорили. Точніше, говорив Вінт, а Кіра й Андрій слухали. Андрій зауважив, що Вінтова манера говорити добряче нагадує Кірину. Той самий «чувак» (і байдуже, що їх двоє), те саме «знаєш», (точніше, «знаєте»), той самий легкий пафос моментами. Він навіть носом шморгав так само. Як там казала Кіра? Що вони — ніби секта? Так, секта щасливих людей. От тільки Вінт не змахував на щасливого. Хоча, можливо, Андрій помилявся.

«Чува-а-а-ак... Ой... У мене страшенно бурхлива уява! — м’яко сказав Вінт, стріляючи в Кіри цигарку. — Знаєте... Іноді вона повністю виходить з-під контролю і починає жити самостійним життям. Не знаю, чи це нормально, але мені подобається. Ще було б добре все це намалювати. Але, на жаль, мені рідко — гик! — вдається. Я можу хіба що мовчки спостерігати за всім в ролі звичайнісінького глядача. Та це ще не все... Я люблю бавитись експериментами з власною свідомістю і підсвідомістю... От, наприклад, пробую одночасно записати два тексти. Лівою, скажімо, пісню Pink Floyd, правою — вірш Єсеніна. І знаєте, що? У мене виходить!»

«Я часто задумуюсь...гик!... чи не є хибною думка про тривимірність нашого світу, — Вінт курив сигарету за сигаретою, вкотре відвойовував банку з вином, присмоктувався до неї губами і ліниво мружив очі під жваві ритми рок-н-ролу. — Іноді, коли вже засинаю, мені здається, що я переношуся в іншу реальність. Може, мені просто сниться, але... От скажіть, вам знайоме відчуття, коли маса усього тіла збігається в одну крихітну точку — скажімо, палець на руці? Знайоме, так? А в мене іноді виникає непереборне бажання його позбутися. Відрізати чи відірвати. Не буду вдаватися в подробиці. Але це дуже неприємно. Так, ніби тобі до руки прив’язали великий камінь і він тягне тебе на дно.»

«Знали би ви, як мене бісить, коли хтось скаржиться на життя. От все в нього є, а він, курва, кричить, що нещасний! Як так можна, коли маєш повноцінну сім’ю — живу, здорову (Вінт був сиротою)? Коли в тебе є затишний дім, а не якась порожня доісторична розвалюха з холодними стінами? Тільки не подумайте, що я заздрю... Просто не розумію. От я, наприклад, не скаржусь, бо маю прекрасних друзів, завдяки яким багато чого зрозумів у житті. Так-так, Кіро, ти одна з них, хоч і набагато молодша від мене. Та й чого скаржитись, коли моя голова набита ідеями, думками і припущеннями? Коли моє серце заповнене купою бажань і морем амбіцій? Коли мій мозок розривається від безлічі спогадів, які підтверджують, що я не просираю своє життя намарне, а живу, по-справжньому ЖИВУ!»

«Світ зійшов з розуму. Хочете — вірте, хочете, ні, ми живемо в епоху руйнації... Гик! Кажу вам, наше гниття почалось уже давно. А може, це зовсім не гниття, а просто якась інша форма існування, форма, що, звісно, несе у собі деструктивну силу, але що, як ця деструкція направлена виключно на наше мислення? Ви бачили, що зараз робиться? Ви зазирали в свої голови? Ми інстинктивно щось відчуваємо, правда? Але от що... Можливо, якісь зміни. Можливо, кінець чогось. Можливо, просто смерть. Ми всі відганяємо смерть від себе, навіть не підозрюючи, що вона уже давним-давно вгніздилася в нашому тілі. Але ми боїмося. Ми від чогось втікаємо. Ми розуміємо: щось наближається. Паніка народжується в наших душах, проростає з сумнівів... Ми розгублені. Ми втрачаємо себе. Ми відчуваємо, як холоне кров у жилах, як ворушиться волосся, як пришвидшується пульс. Ми піддаємо себе сумнівам, ми гниємо у сумнівах, ми лякаємось, ми просто хочемо врятуватись. А тоді до нас проходить прозріння — і ми перелякано ховаємося в тінь, відчуваючи, як невидимий голос в голові ущипливо запитує: «А що, коли завтра — все?»

Слова лилися з Війтового горла водоспадом. Кіра сказала, що він завжди багато говорить, коли вип’є. А оскільки Вінт пив постійно, то його рот не закривався навіть уві сні.

«Рано чи пізно я досягну того рівня, який...гик!... — його язик почав заплітатися. — ...який ви, смертні... гик!... називаєте божественним! Це і стане вершиною гармонії! Це стане моїм Олімпом! О-о-о! Мені... гик!... відкриються відповіді на всі запитання — і я — ви уявляєте, я!... гик!... стану частинкою найвищої досконалості! О-о-ох...»

Вінт обійняв напівпорожню банку з вином і замовк. Його голова безсило похилилася на груди — і він голосно захропів.