Перший спалах

Іолана Тимочко

Перший спалах

Пролог

Ці двоє ідіотів мене дратують.

Кіра постійно смалить. Коли вона дихає, з її рота вириваються акуратні кільця синюватого диму. Вона вся пропахла димом. Іноді мені здається, що коли б її воля, Кіра давно б уже сама стала димом.

Кіра постійно сидить угорі — на шафі, на дереві, на скелях, на грибах. Знаю, останнє прозвучало доволі неоднозначно, але про це — трохи пізніше.

Я її майже не бачу. Кіра не любить спускатися зі своїх висот. Вона там їсть, п’є і ночує. Ну і, само собою, курить. Коли в неї закінчуються цигарки, Кіра починає скандалити. Зазвичай на це ніхто не звертає уваги, але потім приходить Андрій — і вона втихомирюється.

Незважаючи на те, що Андрій — головний герой цієї історії, я його трохи недолюблюю, бо в свій час він добряче попсував нерви мені й Кірі. Вона, бідолашна, якось дізналась, що Андрій підбиває до мене клинці, і закатала страшну істерику, перебивши майже весь посуд в домі. Бачте, вона не могла змиритися з тим, що стала залежною від когось. Бо залежність від людини, тим паче, від чоловіка — це був її найбільший страх.

Кіра зненавиділа мене. І це збісило її ще більше. Бо раніше вона опікувалась мною. З першої хвилини нашого знайомства Кіра чомусь вирішила, що зобов’язана замінити мені тата, маму і старшу сестру, разом узятих. А я не мала нічого проти, бо вже звикла, що люди завжди намагаються турбуватись про мене. Чому, не знаю. Можливо, я виглядаю занадто нещасною. Може, їх збиває з пантелику моя небалакучість — я можу мовчати цілими тижнями, а люди вважають, що з такими заскоками я просто не виживу в цьому світі.

Не хочу вдаватися в подробиці нашої санта-барбари. Це нецікаво. Забагато шмарклів — традиційний недолік любовних історій. Скажу тільки, що все закінчилося добре. Зараз ці двоє живуть в мирі і злагоді, багато курять і ламають кухонні столи. Не в пориві агресії, а в пориві любові. Так, їхня любов настільки бурхлива, що від неї страждають всі меблі у нашому будинку — крісла розгойдані, дивани стріляють пружинами, навіть столи підозріло похитуються.

Разом з нашою трійцею в домі живе Вано, дядько Микола і Мирослав. Але це не люди, а швидше привиди — про них усі говорять, але їх ніхто не бачив. Вано — дивакуватий священик. Він може тижнями не виходити з кімнати, або пропадати десь у саду. Дядько Микола — фізик, що постійно зависає в своїй лабораторії і проводить якісь підозрілі експерименти. Насправді він ніякий не Микола, але всім байдуже. Кажуть, він спить по дві години на добу. Його очі горять таким хворобливим блиском, що хлопці навіть бояться з ним здоровкатись. Поза очі дядька Миколу називають королем, блискавок.

Мирослав — скажений фізик-самоучка, що бігає хвостиком за дядьком Миколою. Він постійно говорить про вченого і набридає своєю присутністю. Андрій каже, що Мирослав закоханий у дядька Миколу. Це, звичайно, жарт, але навряд чи хтось стане заперечувати, що ця прив’язаність дуже нагадує нездорове захоплення.

То хто ж ми такі і що робимо всі разом у одному домі?

Ми — це... На язик напрошується щось до непристойності пафосне — ангели, духи, згустки розумної енергії — коротше кажучи, вся та божественна фігня, про яку зазвичай пишуть в книжках і філософських трактатах. Але насправді ми звичайні люди, з плоті, крові та інших рідин. Ми любимо смачно поїсти, солодко поспати, добре випити — ну і, звісно, повеселитися. Але ми, на відміну від інших людей, якогось дідька застрягли у цьому божевільному світі, де немає ні часу, ні простору. Точніше, не так — вони є, але якісь не такі, як ми звикли бачити. Тут кожен новий день нагадує інший. Тут завжди падає сніг і спалахують блискавки. Ми не мерзнемо і не старіємо. А ще, кажуть, у нашому саду росте дерево, по якому можна видряпатись на небо. На жаль, я не знаю, правда це чи просто красива легенда.

Подейкують, що під деревом похована клітка, в якій живе страшне чудовисько. Ніхто із нас, звичайно, ніколи його не бачив, але, про всяк випадок, дядько Микола обгородив сад колючим дротом і пустив по ньому електричний струм.

А от ключ від міфічної клітки на диво справжній. Його срібна голівка має вигляд змії, що кусає себе за хвіст. Дядько Микола впевнений, що це означає безкінечність. Ми носимо ключ по черзі, як перстень Фродо. Бо, кажуть, він приносить нещастя своєму власникові. Я в це не вірю, але, думаю, краще про всяк випадок перестрахуватись.

Чорт... Я забула про ще одного персонажа нашої історії — таку собі бабу Ліру. Але це й не дивно. Я ніколи її не бачила. Чесно кажучи, ніхто з нас ніколи її не бачив. Ну майже ніхто. Так-от, вона навчила Кіру промацувати людей поглядом. Кіра страшенно пишається цим умінням — каже, це допомогло їй вийти на Андрія. На жаль, я не знаю, правда це чи вигадка, але можу сказати, що Кіра поділяє людей на «прозорих» і «мутних». Якщо перших вона нібито буквально бачить наскрізь, то другі для неї — нерозгадана таємниця, бо вона не може зрозуміти, що у них в голові, і ці люди притягують її до себе, мов магніт.

Знаєте, що ми робимо зазвичай? Та що завгодно, тільки б не вмерти з нудьги. Кіра увесь час курить. Я про це вже згадувала. Цигарки рятують її від безкінечного сьогодення. Ще у неї є Андрій — завдяки йому вона ще пам’ятає, що таке щастя. Та й зрештою... Кажу ж вам, у них любов! Нехай, може, доволі специфічна, з купою криків і скандалів, але справжня, це ясно й дурному.

Священика рятують книжки, дядька Миколу й Мирослава — наука, бабу Ліру — дороги, Андрія — посиденьки з синьою Гусеницею, Чеширським Котом і Капелюшником. Бачите, мені ще на початку історії треба було сказати, що ми живемо в Країні Див. Так, тій самій Країні Див, про яку писав Льюїс Керрол. До речі, коли я сказала, що Кіра сидить на грибах, я мала на увазі не галюциногенні грибочки, а велетенські сироїжки, на яких можна не тільки сидіти, але й лежати, гойдатись чи перекочуватись з одного краю шапки на інший.

А мене рятує пошук причинно-наслідкових зв’язків. Я намагаюсь скласти в одне ціле пазли цієї історії і зрозуміти, чому одного разу все пішло догори догори дриґом.

До речі, мене звуть Анна.

Частина І

1

А почалося все з того, що Андрій заблукав у лісі.

Того дня розгулялась жахлива гроза. Андрій зрозумів, що пора вшиватися, коли за його спиною повалило перше дерево — стару, покручену часом вільху, що мирно доживала віку на вкритій мохом лісовій галявині. Не довго думаючи, він пірнув у зарості молодих ялин, очікуючи зустріти там добре знайому стежку. Та тут його чекала перша несподіванка: стежки на звичному місці не було.

А негода продовжувала набирати обертів. Поодинокі змійки блискавиць схвильовано забігали по небу і озвалися до лісу сердитим, розлюченим сичанням. Вслід за ними на землю упали перші краплини дощу.

Андрій кинувся на пошуки схованки, яка уберегла б його від зливи. Вибір впав на старий дуб поруч із ялиновим молодняком.

Як тільки він пірнув під густе, заросле лапатим листям гілля, розгулялася така негода, що здавалося, настав кінець світу. Наче уві сні, все навколо наповнилося какофонією образів, звуків, диких скажених рухів. Небо й земля закрутилися в шаленому танці під оглушливу музику грому. Десь закричав переляканий птах. А тоді щось спалахнуло — і його оглушило.

На якусь мить Андрій, здається, побачив себе збоку — блідого і скрученого жахом.

«Допоможіть!» — закричав він, відчуваючи, як плавляться від дикого болю губи.

Всесвіт здригнувся і заквилив услід за його свідомістю. «Води! Дайте йому води!» — людськими голосами горлали птахи. «Пити! Один ковточок!» — тоненьким шепотом озивався місяць. «Як пече!» — стріпували листям дерева, і тихесенький шелест поволі наростав, піднімався вгору, досягав неба, а тоді кидався вниз вогненними смертоносними стрілами.