Перший спалах

Дідусь повернув голову, роззявив рота — і раптом ні з того, ні з сього замахнувся на неї рукою, мабуть, збираючись вдарити. Оля злякано відскочила назад, але в цьому не було потреби, бо дивний дід чомусь щодуху кинувся тікати.

«Може, гаманець у когось поцупив?» — подумала Оля і озирнулась в пошуках погоні. Нікого не побачивши, полізла в кишеню перевірити, чи на місці її власний. Та, як можна було здогадатися, гаманця не було.

— Блін... Що за...?

Вона вивернула кишені, сподіваючись, що гаманець завалився за підкладку. В цю ж мить щось голосно дзенькнуло об асфальт. Оля озирнулась — і побачила, що це випав з кишені її срібний ключ.

«Чорт... Я й забула, що він там.»

В ту ж мить її ліва рука під підкладкою наткнулась на щось тверде й кутасте.

«Хух, слава богу!» — полегшено видихнула дівчина і нахилилась за ключем. Але його не було.

— Ну й куди вже ти запропастився? — розчаровано сказала вона і раптом відчула, як щось сіпнуло її за куртку. Оглянувшись, побачила білявокосе створіння років трьох-чотирьох, що запитально зиркало на неї величезними синіми очима.

— Ви зьмію загубили... Веліть... То васа...

— Змію?

У маляти в руках виднівся її срібний ключик, виваляний в якомусь багні.

— Катю...Катю! Катюшо!

Невідь звідки вибігла молода, світловолоса жінка і кинулася до маляти.

— Донечко, так налякалася! Казала ж тобі, не йди нікуди, а почекай мене біля кіоску... Ну хто ж так робить? Катю...

Присівши біля дівчинки, матуся почала поправляти на ній шапочку, а тоді взялася за пальтечко.

— Де це ти вже так забруднилася? Іржа якась, чи що... Ану дай ручки, мама їх повитирає... Так-так, ліву... Тепер праву... А це ще що таке? — і вона відібрала в малої Оліну покупку.

— Катерино, скільки тебе вчити — не піднімай із вулиці всіляке сміття, там же мікроби! Ти хочеш захворіти і потрапити в лікарню? Господи, яка гидота! Бррр!

Вона покрутила ключ і зібралася викинути геть.

— То цьоціна зьмія! — зарепетувала мала на всю вулицю.

Та було пізно... Ключ уже полетів у бік шосе. Він прокотився узбіччям і застряв у щілині водостоку. Тільки блиснула на сонці зміїна голівка, що вирізнялася красою і тонкою роботою.

Нарешті помітивши Олю, жінка розгублено закліпала віями.

— Ох, вибачте, ці діти...

А тоді взяла доньку на руки і поцокала каблучками у бік трамвайної зупинки. Дівчинка на прощання помахала їм ручкою.

— Па-па, цьоцю!

Оля помахала їй у відповідь і вийшла на проїжджу частину, щоб забрати те, що їй належить. Але ключ якогось дідька немов прикипів до граток. Проклинаючи все на світі, Оля видобула з кишені джинсів пилочку для нігтів і, дочекавшись, коли на світлофорі загориться зелений, присіла навпочіпки над водостоком.

А бідолашний дідусь досі біг, мов божевільний. Бо йому на мить здалось, що за спиною у дівчини стоять... Ні, він не міг пояснити, що саме так його налякало, але це якось було пов’язано з водою. Темною, важкою, тягучою водою, що смерділа намулом і смертю. І з чоловіками, яких вона забирала (чи, можливо, ще забере?). Коротше кажучи, якась маячня. Та тим не менше, дідусь схвильовано перехрестився, досі будучи запеклим атеїстом.

Завернувши за ріг одного з будинків, він з розгону врізався у вродливого юнака з двома порціями морозива в руках. Злегка підталий вміст вафельних стаканчиків у ту ж мить плюхнувся на тротуар, помережаний сіткою недопалків. Білі бризки заляпали дідусеве пальто і яскраво-червону куртку юнака.

— В...вибачте...

— «Прекрасно! — подумав юнак, глянувши на вершкові плями, що розросталися по рукавах, немов химерні білі квіти. — Тепер доведеться їхати додому перевдягатися.»

Він повернувся до кіоску з морозивом і купив ще дві порції. Та як тільки вийшов з-за рогу, вони знову плюхнулись на тротуар.

Оля сиділа на проїжджій частині і щось виколупувала з асфальту. Світлофор навпроти агресивно зиркав на неї червоним оком. Перший із шеренги автомобілів, що утворилась перед «зеброю», неспокійно зайорзав на місці — очевидно, червоне світло спалахнуло секунду-дві тому. Але він не був небезпечним для Олі, оскільки рухався по протилежному боці вулиці.

Проблема була в іншому.

Назустріч Олі зі скаженим завиванням сирени неслася пожежна машина. Десь горіло... Оля цього не бачила, бо «пожежка» ще була за поворотом, але Олегові було прекрасно все видно. Чорт, та водій не встигне загальмувати, навіть якщо й захоче!

Олег щодуху кинувся бігти, намагаючись випередити червоного залізного монстра. Рахунок пішов на Долі секунди — якщо він не встигне, то... Ні, він не міг про це думати.

Як голодний вовк перелітає через яругу, кидаючись на здобич, так перелетів через шосе наляканий до напівсмерті Олег. Відчуваючи під боком огидне дихання смерті, він згріб Олю в оберемок і разом із нею упав на узбіччя. Машину занесло у бік із пронизливим свистом, що вилетів з-під коліс разом із дрібненьким камінням. Вслід за цим повітря сколихнула добірна лайка водія.

— Ти здуріла чи що?! — закричав Олег їй в обличчя, хапаючи ротом повітря, наче викинута на берег рибина.

Дівчина розгублено витріщилась на нього.

— Я здуріла? Та це ти здурів! Вилетів на мене, як якесь...

— Я тобі життя врятував! Що ти робила на проїжджій частині? Взагалі клепки нема?

— Я? Я... — нижня губа в Олі підозріло затремтіла — і Олег зрозумів, що дівчина от-от розплачеться.

— Ану тихо! Тихенько! — лагідніше прошепотів Олег, притискаючи її до себе.

Та було пізно. Оля вже здригалась від ридань.

Олегова квартира дихала затишком. Акуратна вітальня із величезним фікусом біля ошатного вікна. Старенький телевізор. «Не ризикував у спальні ставити. Кажуть, для здоров’я погано.» Ворсистий килим насиченого кольору винного бордо. Невеличкий камін, викладений яскравими кахлями і увінчаний чимось схожим на срібне дзеркало. Картина на стіні — величезне поле з маками, посеред якого видніється якась незрозуміла блакитна пляма.

Стіни приємного бузкового відтінку. Криваво-червоний диван. У кутку — холодильник того ж гарячого кольору. «На кухні місця не вистачило...»

Олег походжав по кімнаті у великих кудлатих капцях. Оля розтирала мокре волосся рушником.

— Ось, тримай... Це речі сестри. Вона приблизно твоєї комплекції. Мають підійти.

Джинси виявились трохи завеликі. Зате джемпер сидів просто ідеально.

— Тобі пасує такий сонячний колір.

Через хвилину вони вже сиділи на кухні і пили чай.

— Будеш печиво?

— Не відмовлюся!

— А пиріг? Домашній... З яблуками...

— М-м... Обожнюю! Сам пік?

— Ти що, смієшся? Бабуся передала.

За вікном пішов дощ. Далеко внизу пробіг по вулиці чоловік, прикриваючись від зливи великою шкіряною текою. Спалахнуло світло вуличного ліхтаря — і золотистий промінь лизнув слизькі боки пузатих, ніби вгодовані рибини, автомобілів, що мчали кудись по мокрому шосе. Тихий, акуратний райончик. Затишний. Багато дерев. Скоро вони зацвітуть. І справді, деякі пуп’янки вже викидали із себе поодинокі білі квіточки.

— Слухай, може, музику увімкнути, га? Що ти любиш?

Оля знизала плечима.

— Давай щось на твій смак.

Поки він перебирав коробку з платівками, Оля намагалась відчистити від болота завиточки свого ключа. Вона таки встигла його виколупати, перш ніж опинитися в багнюці з Олегом.

Вони слухали музику. Говорили. Сміялися. Пили чай. Заїдали його залишками пирога. За вікном сутеніло.

Ідилію порушив телефонний дзвінок.

— Алло! Так, прийду! Звісно! Що означає — ждемо тільки тебе? Що? Сьогодні? Ні, стривай! Як це — усі уже зібрались? Чо-о-рт! Зачекай секунду... Давай я тобі передзвоню, гаразд? Через п’ять хвилин.

Олег щось показав їй на мигах.

— Тут у друга гулянка намічається. А я, довбень, чомусь був упевнений, що вона завтра! Підемо?

Через кілька хвилин Оля вже телефонувала додому.

— ...заночую у подруги... Так і передай бабусі! Так, все зі мною гаразд! Тільки на тротуарі послизнулась, але все закінчилося добре... Коліна цілі, ага! Бувай, мамо! Цілую!