Перший спалах

І заплакала.

Ольга тоді не зрозуміла нічого. Благально подивилась на мокрих дядьків — і в її очах загорівся біль образи. Їй здалося, що ці дядьки навмисне скривдили маму своїми поганими, безглуздими словами. І вона поклялась собі ніколи більше цих слів не вимовляти.

«Випив... з Петром... кілішок... Човен... перекинувся... А його, відав, корч імив... Бо каменем... пішов на дно... Вода... Плесо там страшне... Вода його... узєла... За шос... Вода...»

З того часу вона зненавиділа воду, човни і дядька Петра. Навіть його ім’я зненавиділа. Ольгу ще й досі пересмикує, як, бувало, почує десь на вулиці роздерте, скрипучо-крикливе вульгарне «П-е-етре-е!»

Батька привезли наступного ранку. Якась добра душа наважилась полізти в трикляту водоверть і витягнути утопленика. Коли тіло занесли у двір, він був холодний і білий, з напівзаплющеними очима і злегка розтуленими вустами. З його одежі й волосся потоками стікала вода.

Маленька Ольга просиділа біля батька усеньку ніч. Її намагались виманити солодощами, зачиняли в кімнаті, та вона все одно виривалась і втікала до мертвого. Ользі було невтямки, чого це він увесь час спить, чого такий холодний і блідий. Вона хапала батька за руки, смикала за ніс, торсала обличчя, навіть було вирвала пучок волосся — та мертвий усе одно продовжував лежати. Ольга сердилась, плакала і просила, щоб татко перестав так по-дурному гратися і нарешті повів її туди, де купаються зірки.

Сусідка, що сиділа поруч, надивившись на всі оці незграбні дитячі благання, покликала Олю до себе і, обійнявши, поцілувала в лоба, а тоді знову заплакала.

«Не поведе вже тебе нікуди татусь, не поведе більше. Помер він, дитинко... Але не сумуй, чуєш? Там, куди він пішов, йому зараз добре. З зірками разом... Купається твій татко...»

«Що-о?» — від образи Оля ледь не розплакалась. Як це так — татко пообіцяв їй, що вони туди підуть разом, а сам узяв і так нахабно обманув?

«Я теж хо-очу туди, де... вони... купа-а-аються» — захникала дівчинка, вириваючись із рук сусідки.

«Ще будеш там... всі ми колись там будемо...»

«Не хочу колись! Зараз хочу!» — зарепетувала Оля і втекла в свою кімнату — плакати від образи. Довго-довго плакала. Ніяк не могла збагнути, чому татко її обдурив.

Тієї ночі їй снилося, що якісь злі риби забрали татка в полон і заховали в глибокому підводному замку. Татко говорив і говорив, всеньку ніч говорив, розповідав їй про риб і про те, як йому там погано. Він сказав, що риби вийняли його серце і замкнули в підземному храмі.

Коли Оля прокинулась, зрозуміла, що татко правий. Бо те холодне тіло, той моторошний, білий чоловік не міг бути ним, це було ясно й дурному. Здається, татко колись говорив, що душа людини знаходиться в її серці, і якщо хтось забере його в тебе, ти перетворишся на камінь.

Кажуть, тоді вона проспала три доби.

Коли прокинулась, батька вже не було. Кудись поділось навіть оте біле, холодне, схоже на мармур тіло, що лежало на столі. Ользі сказали, що татко пішов на небо. У відповідь Ольга закопилила губу і гордовито сховалась під стіл.

Уночі татко повернувся в її сон. Довго-довго сидів мовчки і гладив її вічно розкуйовджений чуб. Ользі хотілося знати, чи риби повернули йому вкрадене серце. Татко відповів, що так, але взамін попросили назавжди залишитись у їхньому палаці. Він одружився на гарній білій принцесі — і став риб’ячим королем.

З того часу Ольга зненавиділа риб.

І воду зненавиділа. До глибини душі.

Але коли злі сусідські діти закидали Олі, що росте без батька, і обзивали поганим словом «сирота», дівчинка напускала на обличчя вираз глибокої серйозності і зі зверхністю в голосі говорила, що її татко не може прийти в гості, бо він — риб’ячий король, а королі завжди мають купу серйозних справ і їм не до дітей. «Ви якісь дурні, як ті кури! — казала вона услід кривдникам, коли ті, вдосталь подражнившись, зі сміхом розбігалися. — Понавидумуєте усякого — і вірите, що так воно і є насправді. А що там дійсно, не знаєте. Та ви узагалі нічого не знаєте! А я знаю! Бо в мене тато рибами повеліває!»

І вона справді так думала. Та тим не менше, Ольга ненавиділа риб.

І воду ненавиділа. До глибини душі. Ба ні, навіть не так — до гидкого панічного страху.

І досі ненавидить.

3

За чотирнадцять років до цього

Жовтень, 1996 року.

Оля лежала на широкому, вкритому трьома ковдрами ліжку і важко дихала уві сні. Вона, здається, знову марила. Ліра сиділа поруч і то стискала між пальцями її тонесеньку, побілілу руку, то доторкалася до чола, час від часу змочуючи його вологою ганчіркою. Олег понуро блукав по квартирі, не кажучи ні слова, і вперто не піднімав голови. Він не спав уже третій день і зараз виглядав як мученик, знятий із хреста. Малого Андрійка відправили у якесь село, до Ліриного прийомного сина. Той не розділяв материного захоплення техніками гіпнозу і травами, однак все-таки погодився прихистити хлопчика. Як не крути, бути добрим належало йому по статусу. Адже він був священиком.

З малим теж було щось негаразд. Відколи сталася біда, він часто прокидався вночі і просив зашторити вікно. Йому здавалось, що там хтось ходить. Якась біла жінка. Звичайно, йому це снилось. І в цьому не було нічого дивного, бо хлопчик пережив стрес. Ліра збиралася зайнятися хлопцем після того, як оклигає Оля. Бо спокійно дивитися, як вона страшно метається уві сні, Ліра не могла.

А Оля лежала, важко дихаючи, бліда й промокла від липкого холодного поту. Час від часу її губи беззвучно ворушилися, іноді з них виривався важкий, болючий стогін. Однак зазвичай вона просто уривчасто дихала, високо підіймаючи вкриті синюватими дрижаками слабенькі груди. І, здавалося, навіть не думала приходити до тями.

Де тоді була Оля, Ліра могла тільки здогадуватися. Чесно кажучи, вона боялася лізти у її скорчену від болю душу. Там було стільки відчаю, стільки страху, що вона могла просто захлинутися...

А хвора валялась собі на купі ковдр і простирадл, блукаючи коридорами сновидінь. Уривки минулого, якісь безглузді шматки життя перемішувалися із розкиданими у підсвідомості словами і фразами, спліталися в химерні видіння і викривлювали спогади, плювалися докорами і просто боліли, боліли, боліли...

Оля не спала. Оля марила. Оля висіла між небом і землею на тонесенькій, прозорій волосинці і картала себе за те, що сталося багато років тому, за те, що вибрала Олега, що дозволила собі щастя з ним.

Їй здавалося, що це вона у всьому винна. Якби не той її вибір, трагедії б не було. А тепер вона мусить за все заплатити. Та ще й тією ж монетою, що й попередні два рази.

Бо цього разу колесо карми повернулося проти неї.

Їй снився сніг...

І маки. Величезне, безкрає поле маків.

4

За вісімнадцять років до цього.

Липень, 1992.

Над озером здіймався туман.

Старі, пошарпані кросівки на довгих худих ногах, що нагадували дві дерев’яні палички, то злітали вгору, то з усього маху плескалися вниз, здіймаючи море бризок і затуляючи сонце. Десь у прибережних хащах нав’язливо верещав цвіркун.

Було холодно. Повітря тремтіло від вогкого запаху лип. Зграя качок пролетіла над парком і камінням посипалась на воду, розбивши дзеркальну поверхню на мільйони дрібних шматків. Вода взялася брижами, розтеклася хвилями, затремтіла і запінилася, розгойдавши опале листя і сонні тіла лінивих товстих риб. Сонце, що досі вайлувато колихалося на зеленкуватій поверхні, очманіло і пішло вихилясом, вигицуючи на хвилях, як п’яний парубок на весіллі. Туман на якусь мить сколихнувся, озвався качиною луною, а тоді знову розлігся над озерною гладінню.

Оля могла перебувати тут вічність. Вона лежала на березі, звісивши ноги, і збивала озерну воду, не шкодуючи кросівок. Їй було трохи страшно. Бо вона вже здогадувалась, що скаже їй Ліра. А втім... Не вона одна.

Сьогодні вранці Оля впіймала себе на тому, що вивчає іржавий візерунок на внутрішній поверхні унітазу. Поки свідомість виплутувалась із павутини світанкових сновидінь, шлунок скрутило спазмом — і звільнило від вчорашньої вечері. Не довго думаючи, Оля обтерлась щойно випраним білим рушником і, накинувши на себе перше, що потрапило під руку, стрімголов вилетіла з тітчиної квартири. Не треба багато розуму, щоб здогадатися, з яким осудом і гидливістю тітка подивилась їй услід.