Перший спалах

Оліна тітка була нещасною жінкою. Пропрацювавши всі роки в задрипаному місцевому інституті, втратила останні залишки розуму разом з інтересом до життя. Щоденне вологе прибирання і танець зі шваброю під вікнами сусідів — ось і все, що принесла їй несподівано рання самотня старість. Переїзд племінниці став для неї справжнім щастям — адже тепер у її житті з’явився хтось, за чиїм життям можна було стежити.

А Олі хотілося жити. Просто жити. Липневі дощі, холодні росянисті світанки і оповиті туманом вечори лікували її від минулого, як, буває, малиновий чай лікує від болю розпухле дитяче горло. Її лікувало сонце — і чайки над озером, туман — і проливний, теплий дощ. Вона зачаровано вслухалась у м’який шелест коліс по мокрому асфальту, вдихала важкий запах доріг, стоптувала чергові черевики, радісно розминала затерплу від важкого наплічника спину і дякувала світові, що познайомив її з Лірою.

Ліра вилікувала її від минулого — своєю музикою і добрими словами. Хтозна, де вона брала ті слова, з яких древніх книг викопувала. Можливо, їх їй нашіптували птахи чи змії. Ліра настільки відрізнялась від усіх Оліних знайомих, що дівчина готова була повірити у що завгодно. Вона часто уявляла собі, як Ліра сидить у траві, зігнувшись у три погибелі, і тихо перемовляється з гадюками чи ящірками.

А якось Ліра покликала дівчину в гори. Просто прийшла на світанку і постукала в запітніле вікно. Оля мовчки спакувала наплічник і розтанула в ранковому присмерку. Боса і простоволоса, вона, мов кішка, скрадалась порожніми вулицями і слухала, як важко зітхають уві сні гігантські груди заснулого міста, як із прокурених легень виривається біле, хрипке, паруюче дихання, як стікають по темних вікнах сльози, змішані з холодною ранковою росою. На вокзалі її вже чекав Олег. А потім була порожня, обшарпана електричка — і гори, гори, старезні, прадавні, вологі, величні гори, оповиті дощами й туманами, немов білими русалчиними косами. А ще були люди. Багато людей. Химерні і добрі, закосичені гірськими травами, вони, здавалося, прийшли з напівзабутих легенд. Палахкотіло багаття. А тоді хтось узяв до рук барабани, хтось потягнувся до волинок — і Олю вимило з цього світу.

Дикий гай, відблиски зір між рваними клаптями хмар. Тріскотіння хмизу, танець світла на блідо-рожевих соснових стовбурах. Пам’ятала все до найменших деталей.

Авжеж, таке не забувають. Ніколи час не зітре з пам’яті запах Олегового волосся, переплетений із ароматом гірських трав. Ніколи не забере той сповнений безмежної довіри кароокий погляд, у якому так весело миготіли язички полум’я. Той сміх, ті руки, те несподіване божевілля завжди житимуть у серці, бо саме вони допомогли Олі переродитися. А що було потім...

А потім була Лірина люлька — і хаос.

Танець, регіт, швидкість і цілковита втрата розуму. Її носило по горах, носило по травах і поміж чиїмось тілами, носило по водах і пекельно гарячих червоних вуглинах. Вона вмирала й підіймалася знову, злітала до самих зірок і падала на дно найглибшої прірви. Вона проростала в небо, а корінням впліталася в землю, гойдала на плечах місяць і кришталь небесного склепіння, а ногами збовтувала океани і реготала, дивлячись, як гігантські несамовиті хвилі поглинають все живе на землі.

А потім вона стала голосом...

Яким голосом?

Голосом, що говорив правду.

«Забудь про все, — закричало всередині, — немає більше нічого! У тебе більше немає дому, немає сонця у небі, та й самого неба немає. Навіть імені твого не зосталося! Ти — ніхто! Чуєш, ніхто! Ти сама себе знищила!»

Чиїсь кроки на вулиці. Болісний жіночий зойк. Двоє понурих чоловіків, що принесли страшну звістку. Татова вудочка в руках одного з них — великого й вусатого, ніби сом. Ей, дядьку Петре, чого це ви забрали татову вудочку? Він не любить, коли хтось бере його рибальську амуніцію без дозволу!

Дитинко... Твій тато...

А що мій тато? Він хапає мене на руки і підкидає високо вгору, правда ж? Дивіться, лечу! Тату, чуєш, чого ти так довго? Приходь скоріше, я тобі стільки всього розкажу! А знаєш, я сьогодні каталась на нашому цапові, аж поки він не скинув мене в кропиву. Було боляче. А потім прийшла бабуся — і накричала на мене.

А потім...

Так, Ліра знала толк у збоченнях. Бо назвати це лікуванням не повертався язик. Звільнитися від минулого, переживши його ще раз у своїй голові? Знаєм, вмієм, практикуєм! Впасти в заціпеніння, викуривши чудодійну люльку? Все правильно, потім прийде обіцяне забуття!

«Татку!...»

Шепіт, більше схожий на крик...

«ТАТКУ!!!»

Обіймаючи шию, припадала до неї холодними долонями...

Щось струменіло по щоках...

Гаряче й солоне...

...сльози?..

Липке й тягуче, із запахом намулу і нудотно-солодкавим присмаком іржі...

Назвати це лікуванням не повертався язик. Аж поки Ліра не начинила їй голову фальшивими спогадами. Своїми спогадами.

Тихо шуміла ріка...

Шепотіли верби...

Гуркотіли вітри, розривали замучене сонце криваві осінні хмари, дощі затуляли обличчя холодною пеленою сліз... А вона йшла, не зупиняючись, брела крізь павутину лісів, долаючи сплетіння озер і розлючений рев гірських потоків...

Десь тут ховалися кришталеві води дикої криниці.

Не зумівши приборкати воскреслі почуття й божевільні емоції, упала на коліна, притулилась губами до вкритої глицею землі... Солодкий запах хвої залоскотав ніздрі, покручене коріння переплуталось із сивим волоссям. Де взялася й ота давно загублена сила, забувся і вічний голоду що так нахабно напросився в супутники ще в перші дні мандрівки. За одну мить все життя пронеслося перед очима. Знову.

Вона на мить заплющила очі.

Вечоріло... Останні сонячні промені лоскотали золотими пальцями розімлілі верхівки струнконогих ялин. Незабаром дерева розступились — і до п’янкого шлейфу смолянистих ароматів додався новий — холодний і свіжий. Звірина стежка вивела її на скелястий берег прадавнього водяного плеса. Холодні клуби туману над сонною гладінню окропили тіло, залізли в душу. Молочний місяць зацікавлено зиркнув примруженим оком на обдерту подорожню із лірою за плечима. Але їй було вже не до них... В її серці поволі закипала радість, а язик тихо промовляв всі можливі слові вдячності, адресовані лісовим звірам.

Вона була вдома...

Від Ліриних спогадів ставало добре. Аж поки її випадково не закинуло в стару, недобру бабу, що жила по сусідству і ненавиділа все і всіх, особливо Оліного п’яничку-батька, поки той був живим — за те, що колись проїхався верхи на її смердючому цапові.

Червоне небо плаче холодними вогнями, сонце зашилось за огрядну хмару, напівсонні ластівки висять над стріхами, мов чорні поторочі; верещать дітлахи, вовтузячись у озері, лінива курка копошиться у вуличному поросі, і якийсь мужик на всю околицю лає жінку за пересолений борщ — «а шоб ти скисла до завтра, шоб тебе над землев підняло та й гепнуло!., а шоб тебе!., а шоб..ж, горлопанять дзвони на все село — певно, знову хто-небудь врізав дуба; стара, похмура баба сидить на призьбі і мружиться запаленим оком на червоний сонячний кругу що досі вовтузиться із клятою хмарою, як кішка з мишкою: і їсти не хочеться, і відпускати жаль; а там дурні діти, знову корови не вберегли ті пішли городами; ти, красулько, куда валиш, хіба не видиш, то не твоя брама? — ади, шо за сціпла звірина, пішла відси, кому кажу, бо зара’ як вперу ті буком по печінках, то кров’ю обіллєшси; баба стоїть на воротях і клене, клене, клене; ага, то он де тебе носит, вражеський сину! — чорнявий хлопчисько, по вуха замурзаний малиновим соком, жене як дурний вулицєми верхи на цапові; а корови за тебе, дурню, шо, бузьки пасти будут? — а най тебе та най тебе! — баба клене та й клене, цаписько біжить, баба клене, цаписько біжить; перелякана курка скаче в кущі і звідти розгнівано кудкудахкає, роззявивши бруднющий дзьоб; десь валують собаки; баба плюється сердито і підтюпцем шкутильгає у двір... паршивий хлопчисько, нічо’, ти ше поплатишси за то, шо зробив; велика риба їстиме тебе, аж поки не кінчитьси цей світ; і внуків твоїх їстиме, і приходитиме під вікна страшною білою дівкою — щоб стати жоною тобі; і буде так).