Останнi орли

— Не лiпшi й новi його витiвки, — похмуро мовив Петро, — катує вiн не тiльки пiдвладних людей, а й свого брата, шляхту.

— I нiде шукати на нього права, — додав титар, махнувши рукою, — сам тут королює над усiма! Кажуть, у нього вiд злостi розум каламутиться!

— У нього розум каламутиться, а ми повиннi у нього в послушенствi ходити, — iз злiсною посмiшкою мовив Петро. — Чого вiн тiльки не вигадує, щоб потiшити своїх гостей, i всi цi витiвки на наших спинах кiнчаються. Однi ось бенкети скiнчились, почнуться другi. Панство збирається: мабуть, затiває щось нове…

— Го-го! — значливо протяг Залiзняк. — I це ти, хлопче, напевне знаєш?

— А хто його знає, тiльки бачу, що все збираються пани, радяться про щось, а разом з цим, звичайно, й бенкети, й усiлякi забави, й знущання над хлопами, над схизматами.

— Треба б наглядати за ними, — промовив Залiзняк, поводячи бровою, — добру новину повiдомив ти нам, хлопче, їй-богу! Що б там не затiвали, однаково згоди мiж ними не буде, роздiляться вони на Потоцьких та Чарторийських i Радзiвiллiв та й заходяться воювати однi з одними, а тодi… — протяг вiн значливо й спинився.

— Що тодi? — швидко спитав Петро й подививсь на Залiзняка пильно й допитливо.

Залiзняк обернувся до хлопця й тiльки-но хотiв вiдповiсти йому, як бiля перелазу почулися кроки й голоси кiлькох селян.

— Петре, Петре! — загукав хтось. — А йди лишень сюди.

Петро пiдiйшов до перелазу. На вулицi стояло кiлька селян з шапками в руках.

— А що, хлопче, чи правда, що до отця Хоми завiтав з козаками полковник Залiзняк? — спитав його селянин iз смаглявим, подзьобаним вiспою обличчям, що стояв попереду.

— Тут вiн, у нас. А що?

— Та так, хотiли порадитися з його милостю.

— Порадитися, то йдiть, iдiть, панове; я радий з братами поговорити, — голосно обiзвався Залiзняк, встаючи з мiсця.

— Благослови, панотче! — звернулись селяни до батюшки.

— Iдiть, iдiть, дiти мої, - вiдповiв отець Хома, теж пiдводячись з мiсця. Селяни зайшли в двiр i спинилися коло ворiт. Залiзняк i отець Хома пiшли їм назустрiч; козаки, що сидiли навколо рядна, й титар теж попiдводились з мiсця й приєдналися до Залiзняка.

— Будь здоровий, батьку! — заговорили разом селяни, низько вклоняючись Залiзняковi.

— Здоровi були, братове любi, — вiдповiв Залiзняк i також уклонився їм. — А що скажете хорошого?

— Де вже там про хороше говорити?.. Порадитись прийшли… Що нам робити, батьку? — загомонiли разом селяни.

— А що сталося, друзi?

— Жити нам несила, — сказав селянин, що стояв попереду.

— Несила, — мов луною вiдгукнулися й iншi.

— Що ж таке? Нещастя якесь трапилося? Неврожай, пожежа?

— Яке нещастя? Що нам неврожай! Однаково пани все до рубця забирають, знущаються, катують! — заговорили одразу всi селяни.

— Та стривайте ж, не всi разом, — почулися голоси, — нехай Дзюба говорить.

— Та що ж тут говорити, — похмуро почав рябий селянин. — Сам, пане полковнику, знаєш, яке тепер наше на Вкраїнi життя? Ранiше, кажуть батьки, як оселились ми тут, то зобов'язалися пановi два днi на тиждень робити, а тепер уже так вийшло, що не маємо нi дня, нi ночi для своєї роботи. Немає нам i свята, день у день робимо на пана. Та не тiльки на панськi роботи, а й на панськi потiхи ганяють нас економи — i дiвчат, i жiнок, i старих, i хворих! А коли що вночi зробиш для себе, то все вiдберуть економи на замок! Б'ють, калiчать, безчестять сiм'ї нашi!

— Так, так, пане полковнику, — загомонiли селяни, обступивши Залiзняка.

— З церкви нашої глумляться, з вiри знущаються, — провадив далi Дзюба, — жидовi владу дали над храмом божим… дере вiн з нас за все — за хрестини, за вiнчання, за похорон, i багато хто, не маючи чим заплатити, дiтей не хрестять, покiйникiв без попа ховають.

— Несила терпiти! — заговорили кругом селяни, перебиваючи Дзюбу. — Несила!

— А хто ж вам велить терпiти? — спитав Залiзняк, блиснувши очима.

— Недоля наша! — почулось тихе у вiдповiдь.

— Що ж робити нам? — промовив Дзюба.

— Не впадайте в розпач, дiти мої, - заговорив отець Хома, — покладайте надiю на господа: вiн пошле вам свою ласку. Вiрте, дiти, ждiть i надiйтеся… отець Мельхi-седек поїхав до Петербурга просити за всiх нас!

— Поїхати-то поїхав, — сказав на це Залiзняк, — та, мабуть, дiла не буде. Вiрив би й я, коли б тут iшлося тiльки про наше благочестя; адже нiчого простiшого немає, як заступитися за вiру своїх землякiв; здається, вiд того нiкому б не сталося нiякої кривди. А тiльки поткнулася б Москва це зробити, i заварилася б тут каша. Вiрю я, що цариця заступилася б за благочестя наше, вiрю я i в те, що Москвi нiчого не варто знищити Польщу; та якби ж Польща сама була, в тiм-то й горе наше, що навкруги Польщi лежить ще кiлька панств i сидить кiлька королiв. Та й пани нiзащо не послухалися б, з доброї волi, слова царицi… Щоб ото вони дали вiльностi й права — дожидайтесь! Та швидше вони собi горлянки поперерiзують, анiж погодяться на це. Почали б оборонятися… розгорiлася б вiйна, а в вiйну встряли б сусiди… заварилася б каша, i в тому-то й рiч, що невiдомо, кому б тодi довелося висьорбати лихо! Тому я й кажу вам: нема чого сподiватись на чужу допомогу, нiхто заради нас не розпочне вiйни!

— То що ж робити, пане полковнику? Навчи! — заговорили селяни разом.

— Що робити? Треба самим за себе турбуватися, знаєте, як у приказцi говориться: хто дбає, той i має!

— Та чи ж ми не дбаємо, батьку? Ox-ox, — простогнав сивуватий селянин iз змученим обличчям. — Вночi встаємо, при мiсяцi сiємо, при мiсяцi жнемо, та яка з того користь? Наскочить економ i загарбає все, всю нашу працю, геть до зернини…

— Виходить, i дбаєте не собi, а своєму вороговi, одгодовуєте неситого собi на погибель!

— Та як же його позбутися? Як захиститися?

— А ви помiркуйте гарненько… В кожному селi набереться селян чоловiк iз п'ятсот, а то й тисяча, а в мiстечку — то й учетверо бiльше… Ну, а на селi сидить один жид, один економ i чоловiк десять коло нього надвiрної челядi…

— При замку набереться бiльше команди, — почулися понурi голоси.

— Авжеж, при замках, у мiстечках, набереться й селян бiльше, та й наш брат ще вештається… Одно слово, збери всiх економiв, усiх панiв з пiдпанками й жидiв та перемiшай з усiма нами, то в великiй громадi й не знайдеш їх, загубляться, мов кукiль у пшеницi.

- їй-богу, правда! Так, пане полковнику! — спiвчутливо й смiливо обiзвалося вже бiльше голосiв; але старi вперто мовчали, чухаючи потилицi.

— Так-то воно так, — зауважив Дзюба, — та ось що: в цiєї купки й списи, й шаблi, й рушницi, й гармати, а в нас кулаки тiльки та дрючки.

— Та сокири, та ножi, та вила, та коси, — перебив Залiзняк.

— Правда, правда, — запальне вигукнув Петро. — Ех, аж руки сверблять!

— Рушницi можна роздобути в панiв, — вiв далi Залiзняк, — якщо добре попросити, то вони "позичать"; i гармат можна прихопити в замках, адже коменданти теж "подобрiшають", коли до них гуртом звернутися…

В юрбi почувся смiх, похмурий настрiй поступово змiнювався бадьорiстю, i обличчя пожвавiшали не тiльки в молодих, але й у старих.

— А як же це так зробити? Важко, батьку, неможливо, — загомонiли у вiдповiдь селяни.

— Важко! Неможливо! — палко заговорив Залiзняк, пiдступаючи ближче. — Та хiба не було так само важко батькам нашим за славної пам'ятi Богдана? Було ще важче, нiж нам тепер, бо Польща тодi була страшна, сильна держава, грiзна й для своїх сусiдiв; одначе зумiли дiди нашi вiдстояти себе назавжди вiд напасникiв, вiд-сахнути навiки вiд своєї землi ненависних ляхiв, оборонити церкву свою вiд ксьондзiв!

— Та то ж був гетьман Богдан, пане полковнику, — несмiливо зауважив Дзюба.

— Знайшовся б i тепер такий самий, — мовив хтось iз Залiзнякових супутникiв.

— Справа не в гетьмановi, а в нас! Без нас, грiшних, i гетьман Богдан нiчого б не вдiяв! А що заважає нам, друзi мої, з'єднатися всiм знову — всiм, посполитим, мiщанам, козакам, гайдамакам, попам i дякам? Чого нам боятися й що нам втрачати? Знайте, що нiхто не пришле нiзвiдкiль допомоги… тiльки два шляхи зосталися нам: або терпляче ждати, поки ляхи здеруть з нас останню шкуру, або спробувати щастя; або запанувати в своїй хатi, або загинути, а якщо загинути, то перед смертю помститися як слiд ляхам!