Останнi орли

— А хто ж каратиме їх за злочинства? Хiба може господь простити їм? — допитувалась єврейка. — Невже ж перед ним усi рiвнi — праведник i грiшник?

— Бог наш, Саро, єсть бог любовi, а не помсти.

— Як навчитися такої любовi й прощення, панотче? — промовила єврейка, i голос її затремтiв.

— Пiзнати Христа, — тихо вiдповiв старий i задумливо глянув поверх голiвок дiвчат, що сидiли бiля його нiг. Навкруги панувала тиша. — Пастиря доброго, всеблагого, всепрощаючого, — прошепотiв старий, нiби ведучи далi свої думки, i знову замовк.

Селянин почекав якусь хвилину, потiм неголосно кашлянув i ступив уперед. Обидвi дiвчини здригнули, оглянулись i хутенько посхоплювалися.

— Це ти, пане титарю? — привiтно мовив батюшка.

— Я, панотче, — вiдповiв селянин, нахиляючи голову, й, звернувшись до Прiсi, додав: — Ти, дочко, доглянь за коровою, та не забудь приготувати їй пiйло.

— Зараз, тату, — вiдповiла Прiся.

— Я до тебе ще забiжу, — шепнула Прiсi єврейка.

— Гаразд, гаразд, — зрадiла та, i обидвi дiвчини швидко зникли в глибинi двору.

— Ну що, довiдався, чого то вчора така заграва була? — звернувся батюшка до титаря.

— Не зовсiм, панотче, — вiдповiв титар, з пошани сiдаючи на певнiй вiдстанi вiд священика. — Що пожежа була в мiстечку, то це так, а що саме згорiло — невiдомо… З'їхалося панство туди й забавляється. Може, замок знову пiдпалили, а певнiше, що селянськi хати.

— Ох, господи! — зiтхнув священик. — Та що ж це їм заманулося в таку суш та пускати вогонь!

— А хiба вони про це думають, панотче? — провадив далi титар. — Аби забава, а що пiсля тої забави з людьми нещасними буде, то їм байдуже. — Вiн безнадiйно махнув рукою й, зiтхнувши, мовив далi: — Оно Мотря Шапувалова втекла од панiв… i тепер її сховали за болотом у байрацi… Докiя втопилася в панському ставку…

— Пощо ти залишаєш нас, господи! — тихо прошепотiв священик i сумно похилив голову.

— Кажуть, що їх усiх зiгнали на панський двiр, ну, котрi смiливiшi — кинулись навтiкача… от i Докiя з Мотрею… Мотря якось сховалася вiд погонцiв, Докiя не встигла… бачить, що доганяють, ну вона й кинулась у воду.

Коли ж урветься твоє довготерпiння, господи? — скрикнув обурено старенький священик i, неначе злякавшись свого ремства, безгучно зашепотiв слова молитви.

Титар почав розповiдати батюшцi й про iншi знущання та насильства, що їх чинили по хуторах економи.

Мовчки слухав священик слова титаря, затуливши обличчя долонями.

— Що ж робити нам, панотче? — спитав, перечекавши якусь хвилину, титар.

— Що робити, сину мiй? Вiрувати, надiятись i терпiти! — вiдповiв старий, вiднявши долонi рук вiд обличчя i звiвши на титаря скорботний погляд. — Нiщо не дiється без волi господньої, жодна волосина не впаде з нашої голови без волi його! Може, вiн, всеблагий, i посилає нам цi муки, щоб змiцнити нас у вiрi й терпiннi: прийде час, i всi ми станемо перед господом — i малi, i сильнi свiту цього, i всякому воздасть господь за дiла його, i не забуде вiн нi єдиної сльози, пролитої убогим i гнаним…

— Ох, так, панотче, — зiтхнувши, вiдповiв титар, — там-то нагородить господь, а що ж робити нам тут?

— Терпiти й надiятися на ласку божу: хто перетерпить до кiнця — той спасеться.

— Добре терпiти за себе, панотче, а як же терпiти за рiдну дитину, як дивитися на глум та на муки її? Нi, нi, вже коли пани хапають собi на потiху наших жiнок i наших дочок, тодi не можна терпiти! Та краще вже самим повбивати їх, нiж вiддати ляхам на поталу!

— Ох, дiти мої, бiдна моя паство! Як зможу я захищати вас, безсилий, убогий пастир, од злохитрих вовкiв? — простогнав священик. — Я можу молитися, молитися Всевишньому, а ви, — вiн розвiв руками, — скаржтеся…

— Кому скаржитися, панотче? — з гiркотою промовив титар. — Чи коронному гетьмановi, чи сенатовi, чи самому королевi? Та для всiх же їх благочестивий християнин гiрше пса! От, — провадив далi титар, понизивши голос, — у мене душа мре за Прiсю, — вiн глянув у бiк молодої дiвчини, яка, впоравшись iз своєю роботою, стояла коло перелазу й задумливо дивилася на широку сiльську вулицю, що бiгла в безкраїй степ. — Уже й так, учора чи позавчора, проїздив тут один молодий панок через наше село, з тих, iз замкових, побачив Прiсю, й, видно, сподобалась вона йому, заводив мову про се й те, хотiв червiнця подарувати, та я вже одiслав її… Ну що, як надумають i її потягти в замок?

— Будемо сподiватись на ласку господню, — тихо промовив священик, — а поки що одвести б її куди-небудь звiдси подалi… не вiк же бенкетуватиме тут панство!

— Я й сам так думав, панотче… Та куди вести? Скрiзь однакове горе. I там пани, i тут пани!.. Ех, видно, вже свiт клином зiйшовся для нас! — Титар стримав зiтхання й похилив голову на руку. Кiлька хвилин обидва старi мовчали.

— Ось Петра немає, - заговорив знову титар, — погнали на роботу, а вiн такий гарячий… боюсь я…

— Бог милостивий.

— Ох, ох! Казали дiти, що полковник Залiзняк бачив їх у Києвi та обiцяв i до нас заїхати.

— Хоч би приїхав, може, порадив би щось. Почувши цi слова, Прiся швидко озирнулась.

— Та тiльки нi, — провадив далi титар, — навряд чи вiн заїде: хiба мало в нього своїх справ?.. Тут уже такий скрут приходить, що й сказати не можна! — вiн розвiв руками й похилив на груди голову. Прiся стримала зiтхання й обернулася знову до вулицi.

"А що ж, батько правду каже! — промайнуло у неї в думцi. — Певно, вiн i не приїде. Господи, а як би хотiлося побачити його ще раз! Який же вiн хороший, ласкавий, такого лицаря я не бачила ще нiколи!"

Давно, ще в дитячi лiта, коли батько розповiдав про славного полковника Залiзняка, оборонця православної вiри й бiдних селян, Прiсi все хотiлося побачити того веяетня; бувало, довгими зимовими ночами вона все думала про нього, який вiн iз себе, i де живе, i що робить, i як вiн говорить, як убирається? I все вона бачила його перед собою i гарним, i ставним, i вiдважним, i розумним; але таким, яким вiн виявився насправдi, вона не бачила його i ввi снi. "Чи є, - Прiся задумливо глянула в iмлисту золотаво-рожеву далину, — в нього сестра, мати? Якi вони щасливi, що можуть завжди бути коло нього, слухати його, догоджати йому? Чи приїде вiн, чи їй уже не судилося бiльше бачити його нiколи, нiколи?" — Прiся глибоко зiтхнула й, похиливши голiвку, знову поринула в хаос неясних болiсних дум. Тим часом робочий день уже догорiв i для села настав час вечiрнього вiдпочинку й вечiрнiх клопотiв.

З пашi поверталася череда: в клубах сiрої куряви дрiбненько трюхали вiвцi, а за ними вже виступали поволi, повагом солiднi круторогi корови.

Село одразу сповнилось гамором. Скрiзь верещали свинi, мукали корови, погукували господарi. Три вiвцi, загубивши дорогу, збилися посеред вулицi й одчай-душно бекали, не рухаючись з мiсця.

Почулося тихе форкання коней; кiлька хлопцiв проїхало в поле, ведучи на поводi по двоє, по троє коней; прорипiв вiз, запряжений парою волiв; потяглися вздовж вулицi втомленою ходою жiнки й чоловiки, повертаючись з поля.

Теплий, мирний вечiр тихо спускався над стомленим селом… Якась незрима ласка почувалася в ясному високому небi, в лагiдному сяйвi пригасаючої вечiрньої заграви i в самому повiтрi, напоєному пахощами квiтуючих хлiбiв. Здавалося, господь створив цей привабливий куточок для тихого щастя й працi, та проте на обличчях селян, що поверталися додому, не було помiтно й найменших слiдiв радостi й веселощiв. Зрiдка хто порушував понуре мовчання; тiльки дiти, якi нiколи не втрачають здатностi веселитися, iз смiхом i галасом купалися в стовпах золотавої куряви, збитої на шляху; та жвавий смiх їхнiй звучав якось тужливо, сумно в цьому принадному затишку.

У цей час коло плоту почувся радiсний вигук Прiсi:

— Тату, панотче! Петро йде! Петро йде!

— Ну й слава богу! — промовили разом батюшка й титар i перехрестилися широким хрестом; титар прикрив долонею очi й глянув туди, куди показала Прiся. Справдi, вздовж вулицi поволi йшло кiлька парубкiв i лiтнiх селян; бiлi сорочки їхнi були iусто припорошенi курявою, а засмаглi обличчя здавались стомленими й змученими… Наблизившись до церковної садиби, один з них, ставний молодий парубок з гарним смаглявим обличчям i чорними бровами, вiдокремився од своїх товаришiв i, ставши однiєю ногою на приступку перелазу, перескочив у двiр.