Останнi орли

— Господи! Та цей же голос я знаю, — скрикнула вона тихо, вхопившись рукою за груди. — Так, так… то спiває Прiся… вона хоче подати менi звiсточку… Але як вiдгукнутися, як подати знак, що я тут?

Сара пiдiйшла до дверей: Ривка не спала.

— Дай менi води! — гукнула Сара їй крiзь дверi, й коли стара пiшла в сiни, Сара пiдбiгла до вiкна й квапливо крикнула:

— Завтра сюди!

Цiлий день думала Сара, як би позбутися Ривки, тим паче, що й батько поїхав з дому; та бiльше нiчого вона не могла придумати, як тiльки напоїти вiдьму: дiвчина знала, що Ривка любить мед i що батько майже нiколи не частував її таким дорогим напоєм.

Надвечiр Сара збiгала в погрiб i наточила добрий кухоль старого, мiцного меду, та ще влила в нього чарки двi горiлки, а собi взяла слабкого молодого меду. Покликавши Ривку, вона дала їй великого кухля, попросивши не казати батьковi про цi її маленькi пустощi. Ривка побожилася, що за мед її не викаже й що цю невинну втiху можна буде повторити ще; вона хутко спорожнила кухоль, i мед незабаром зробив своє: навiть дiйти до свого поста не змогла Ривка, а, вiдповзши трохи, тут-таки, в сiнях, i захропла.

Тепер Сара сама зосталася в корчмi. Вона взяла на засув усi дверi й, пройшовши в свою комiрчину, пiдняла папiр i в розбиту шибку виставила свою голiвку. Коли стих вечiрнiй гамiр вулицi й на потемнiлому небi вирiзався золотий серп мiсяця, недалеко знову почулася вчорашня пiсенька.

— Сюди, сюди! Я тут! — гукнула Сара, знехтувавши будь-яку обачнiсть.

Якась тiнь майнула з-за повiтки й, боязко озираючись, почала пiдкрадатися до вiкна.

— Ти? Прiся? — схвильовано спитала Сара.

— Я, я! — вiдповiв їй пошепки знайомий, дорогий голос.

— Ходи ближче, не бiйся! Зараз нiкого немає…

Прiся пiдiйшла до вiкна й, пiдвiвши голову, заговорила з деякою обережнiстю:

— Чому тебе не видно? Ми всi так занудилися i втямки не вiзьмемо, що трапилося! Батюшка боїться, чи з тобою часом чого лихого не сталося… брат сам не свiй…

— О боже! — зiтхнула Сара, наче простогнала. — Яка ж менi гризота, яка туга! Руки б на себе наклала, коли б не сподiвалася вас побачити ще хоч раз…

— То чого ж ти не навiдаєшся? Боїшся?

— Боюсь, Прiсю, тiльки не за себе, а за вас… Батько нахвалявся вбити мене, а вас усiх виказати губернаторовi… Ой, який же вiн лютий на вас i на мене, який немилосердний! — протягла Сара спiвуче. — Заборонив менi й ногою до вас ступати, замикає на замок та ще приставив до мене Ривку.

— Серце моє чуло, — промовила Прiся, — що ти наша, що ти всiм нам рiдна, а менi рiднiша за сестру… Не дiстану тебе, а то обняла б мiцно!

— Розкажи ж менi про всiх… Як живуть, що думають, чого ждуть? — квапливо питала Сара.

— Брат мiй їздив кудись i повернувся таким орлом, аж не впiзнати: втiшає всiх нас, каже, щоб бадьорилися, не занепадали духом, що й захисники знайдуться… От, виходить, i тебе захистимо… Петро тiльки скучає… туга його сушить… а журиться вiн усе за тобою…

— Ой вей! — скрикнула, мов од пекучого болю, Сара й захлинулася слiзьми.

— Ти плачеш! — здивувалася Прiся.

— Од щастя й од горя, — заговорила єврейка швидко. — Я така рада, така рада, що тебе бачу… що чую про ваших… Як же твiй тато й панотець?

— Тато мiй i батюшка все доглядають покалiченого отця їларiона; мабуть, помре… без тебе привезли, у панському замку покалiчили…

Цiєї митi почувся в чуткому нiчному повiтрi далекий стукiт колiс.

— Чи не батько? — сполошилася Сара. — Тiкай обережнiше. I пам'ятай: коли ви менi скажете — переходь до нас, то я пiду не вагаючись. А ти щовечора приглядайся здаля до цього вiкна: як воно темне буде, то не пiдходь, а якщо хоч трошки освiтиться, то можна… Отодi й з братом пiдбiжи… хоч на хвилину!

— Гаразд, прощавай!

— Усiм, усiм вклонися! — уже вслiд гукнула, ара й вiдчула такий приплив щастя, якого вона ще зроду не вiдчувала, яке п'янило її й пiдбивало на дитячi пустощi, на дзвiнкий смiх.

Другого ранку Гершко покликав Сару в свою свiтлицю й, зачинивши добре дверi, сказав, що має для неї важливу звiстку. Гершко не говорив з дочкою вiдтодi, як мiж ними вiдбулася ота гостра розмова, i новина, яку вiн мав сказати, певно, не вiщувала Сарi нiчого хорошого; в неї одразу впало серце.

— Слухай, Саро, й знай, що мого слова нiхто не зламає, навiть сама смерть, — почав вiн суворо, навiть не глянувши на дочку. — Ти ранiше вiдпросилася од жениха, i я з добростi не наполягав на своєму; але тепер — край! Я висватав тебе й руку перебив за Хаїма Гольда, вiнницького купця, хорошого, старовинного роду, родича славетного цадика. Ти будеш його дружиною!

Сара спокiйно вислухала батька: вона була така впевнена в неможливостi вчинення над нею цього насильства, так її серце було сповнене коханням до iншого, що це повiдомлення навiть викликало на губах її ледве помiтну глузливу усмiшку.

— Я продав корчму, — провадив далi Гершко, — i поладнав усi свої справи… Лишається тiльки скласти речi — й можна рушати хоч зараз на край свiту. При цих словах Сара поблiдла.

— Так от, на тому тижнi ми виїжджаємо в Умань, там буде й весiлля, — це раз, а друге, найважливiше: сьогоднi ввечерi в мене збереться багато євреїв — i сусiдiв, i рабинiв, приїде й сам великий цадик! Щоб почастунок був приготований якнайлiпше i щоб усе це лишилося таємницею для чужого вуха й ока: ми радитимемось, що далi чинити з гоями. Я зараз їду дещо купити, а ти хазяйнуй, та не надумайся тiкати… Смерть! — просичав вiн i вийшов iз свiтлицi, а Сара лишилася й стояла довго, мов громом прибита.

"Проти гоїв замишляється щось лихе", — раз у раз зринала в неї думка. Але вона мусила давати господарськi розпорядження Ривцi. Треба було ще найняти якусь жiнку, щоб устигнути до вечора наготувати всякої всячини для гостей. Хоч-не-хоч, а довелося бiгати на село старiй вiдьмi — то за помiчницею, то по провiзiю, то до рiзника, — а Сара зосталася сама й придумувала всякi способи, як би пiдслухати, що затiвають цi ненависники проти її друзiв.

Свiтлиця, де мав зiбратися кагал, була поруч з її спальнею i сполучалася з нею невеликими дверима, якi одчинялися в спальню, але тепер були забитi. Пiсля неабияких зусиль Сарi пощастило-таки вiдбити їх i одчинити: виявилось, що до них, з боку свiтлицi, була приставлена висока й широка шафа, яка щiльно закривала отвiр, а в самiй шафi було повно всякого одягу. Сара задумалась. Нарештi їй спало на думку виламати задню стiнку шафи, вибрати трохи одягу до самих дверець i закрити дiрку дверима; тодi можна буде влiзти в шафу й вiльно пiдслухувати крiзь її дверцi. Сара заходилася виконувати свiй задум; та на дiлi це виявилося нелегко: стiнки шафи були склеєнi з мiцних дощок, i виламати їх з допомогою самого тiльки кухонного ножа було важко; та нестримне бажання й напружена воля подолали перешкоду: до пiвдня двi дошки було виламано, одяг винесено, а слiди вилому старанно приховано.

У присутностi Ривки Сара метушилася, допомагала їй на кухнi, прибирала свiтлицю i взагалi виявила таку стараннiсть у всьому, що вiдвела будь-яку пiдозру.

Надвечiр повернувся батько й лишився задоволений запопадливiстю своєї дочки; все це вiн сприйняв як знак її слухняностi й добровiльної, спокiйної покори батькiвськiй волi. Гершко обдивився все й в поривi радостi навiть ласкаво погладив по головi свою дочку.

Незабаром почали з'їжджатися й очiкуванi гостi. Останнiм приїхав у критiй колимазi уманський цадик, якого євреї вважали за пророка. Всi кинулись до екiпажа, одчинили дверцята, одсунули завiси й вивели пiд руки старезного дiда; вiн був згорблений, довга сива борода його, обрамлюючи худе й зморщене обличчя, лягала легкими срiблистими пасмами на груди; очi трохи сльозилися, але в них свiтилася лагiднiсть; одяг цадика нагадував убрання стародавнiх левiтiв, навiть на головi його красувалася рогата шапочка.

Усi пiдходили до цадика, а вiн покладав на них руки й шепотiв молитви. Гершко попросив дозволу й пiдвiв до цадика свою дочку, вкриту покривалом. Старий довго держав на головi її руки й вiдпустив з ласкавим словом: "Будь щаслива й вiльна душею!" Це побажання глибоко запало їй у душу.