Останнi орли

Почувши козаковi слова, єврей в одчаї засовався на днi брички.

— Змилуйтесь, ясновельможний пане, — забелькотiв тремтячим од страху голосом єврей, — я пожартував…

— Пожартував? Ось i я пожартую, — рикнув Залiзняк, придержуючи Героїка правою рукою, а лiвою стягаючи з себе довгого шовкового пояса, — пояса свого шовкового не пошкодую… Ну, не крутись, — штовхнув вiн його кулаком у спину i обкрутив йому шию поясом.

— На бога, що ти робиш, сину? — скрикнув батюшка, пiдступаючи до Залiзняка й хапаючи його за руку.

— А що ж, панотче? Може, скажете помилувати того, хто нахваляється з вас три шкури здерти? — промовив гнiвно Залiзняк i скрутив на потилицi в єврея свого пояса. — Ннi, хай же вiн тепер розплатиться за всi тi муки, котрих завдавав убогим людям! Тягнiть його, хлопцi!

Петро перший кинувся до Гершка, до парубка пристало ще двоє-троє з молодих селян.

— Спинися, сину! Спинися! Схаменiться, — батюшка кинувся рятувати єврея. — Подумай, що робиш?! Якщо ти повiсиш Гершка, наскочить економ i перевiшає усiх їх, — вiн показав на гурт селян. — Мало того, що вiн зруйнує церкву нашу, розорить усе село, але вiн не помилує нi жiнок, нi дiтей… Зглянься, сину… схаменись!

Залiзняк слухав батющинi слова, i обличчя його дедалi хмурнiшало.

— Правда твоя, панотче, слушний час iще не настав i суд попереду, — нарештi промовив вiн суворим голосом i, повернувши одним рухом руки до себе єврея, помертвiлого од жаху, промовив, карбуючи кожне слово таким тоном, вiд якого той весь з нiг до голови вкрився холодним потом.

— Слухай ти, жиде! Заради ось цих людей i святого отця я поки що дарую тобi життя.

— Ой вей! Пануню мiй золотий, ясновельможний гетьмане! — упав єврей на колiна, вiдчувши, що його вiдпустили гайдамаки, й не розумiючи з переляку, що йому каже Залiзняк. — Змилуйся! Пусти тiльки живого, пожалiй моїх дiтей, ой вей! Що з ними буде? Я все для пана, я озолочу пана… Ой мамеле! Не губiть! Це не я — це мiй дурний язик…

— Годi белькотiти! — тупнув ногою Залiзняк i, вхопивши єврея за бороду, пiдняв його майже до свого обличчя так, що Гершко витягся й перебирав ногами, шукаючи собi на землi опори. — Дивись на мене й запам'ятай моє обличчя, а ще краще запам'ятай, що я скажу, — карбував кожне слово Залiзняк. — Коли через тебе постраждає в цьому селi не те що дорогий наш панотець, свята наша церква чи хтось iз селян, але хоч найменша частка їхнього добра… то я з тебе живого шкуру здеру й живого посолю… Пам'ятай же моє слово, — трусив Залiзняк Гершка за бороду. — Пам'ятай i придивись добре до мого обличчя! Нiде ти од мене не сховаєшся: нi в Львовi, нi в Краковi, нi в Варшавi, сотнi очей стежитимуть за тобою, сотнi вух пiдслухуватимуть… i на днi моря знайду i тодi вже нiхто не захистить тебе — нi король, нi вся Рiч Посполита!

Очманiлий вiд страху, єврей не мiг промовити й слова: якiсь булькотливi звуки, що нагадували стогiн i схлипування, виривалися з його горла, а налитi кров'ю очi безпорадно озиралися й благали змилуватись.

Залiзняк зняв з шиї Гершка свiй пояс i зневажливим рухом руки штовхнув його до тарадайки.

— Гляди ж менi, жиде, — закiнчив вiн свою мову. — Про те, що сталося тут, анiтелень! Коли ж ти хоч щось насмiлишся бовкнути, то краще б тобi й на свiт не родитися.

Запорожцi пiдхопили корчмаря пiд руки й кинули на дно брички, потiм хльоснули коней, вони рвонули й помчали вчвал знайомою дорогою.

Якусь хвилину всi мовчали, приголомшенi цiєю сценою.

— Що ж, панотче, — схвильовано промовив Залiзняк, — скажете, що й тепер можна терпiти? Жид погрожує i погрожує насправжки — мало руку не здiймає на священика! А ви й далi мовчатимете?

— Не мовчатимемо бiльше! — запально крикнув Петро. — Годi!

— Годi! Скажи, пане полковнику, що нам робити? — почулися серед гурту селян глухi голоси.

— Я сказав, що робити тому, кому жити в ярмi тяжко, а кому солодко, тому нема чого й питатись мене.

— Та як же, батьку, — звернувся до Залiзняка Дзюба, виступаючи з гурту, — як же всiм нам разом повстати? Коли ми всi повстанемо, то знайдуться в Польщi добрi сусiди, якi допоможуть їй задушити нас.

— Але й ми знайдемо собi вiд них захист.

— Де?

Залiзняк показав рукою на пiвнiч i промовив твердим, упевненим голосом:

— У Росiї!

Схвильованi розмовою й сценою з євреєм i батюшка, й титар, та й сам Залiзняк зовсiм забули про Прiсю, а вона тим часом стояла в дверях блiда, приголомшена, ледве переводячи подих од хвилювання; за цi пiвгодини вона нiби вся переродилася: з блiдого личенька злетiла дитяча усмiшка, коло губ лягла скорботна риска, великi, потемнiлi вiд збудження очi її з застиглими слiзьми були сповненi невимовного жаху i страждання. Тримаючись за одвiрок, дiвчина вся подалася вперед i завмерла в нiмому поривi; вона жадала всiма фiбрами свого єства почути те, про що говорив Залiзняк, але не всi його слова долiтали до неї…

Раптом на вулицi почувся якийсь рух, i з-за рогу виступив гурт селян, — босi, з непокритими головами, сумнi, вони несли щось на марах, прикрите драною свиткою; за ними йшли, тихо плачучи, жiнки й дiти з клунками в руках. I Залiзняк, i всi, хто був у батющиному дворi, здивовано обернулися до вулицi. Процесiя, видно, посувалася саме сюди. Всi мовчки поскидали шапки.

— Небiжчик? — тихо спитав Залiзняк.

— Не розберу, — теж неголосно вiдповiв титар i знизав плечима. — Щось дивне, й люди не нашi.

Тим часом стогiн жiнок i плач дiтей розбудили мешканцiв села; з сусiднiх хат вибiгали молодицi, дiди, дiвчата й, здивованi несподiваною появою цiєї процесiї, юрмились на вулицi; через кiлька хвилин коло батющиного двору стояв цiлий натовп стривожених людей. Та ось переднi селяни, що несли мари, пiдiйшли до ворiт.

— Розступiться, розступiться! — почувся тихий голос. Натовп розступився, i в воротях панотця показалися мари, на яких лежав чоловiк; тiло його, до самої шиї, було накрите драною чорною свитою, й лише голова з довгим сивим чубом i такою ж бородою залишалась вiдкрита. На смертельно блiдому обличчi старого з заплющеними очима лежав вiдбиток нiмого страждання й суворого докору. Селяни обережно опустили мари на землю й поставали коло них. Батюшка пiдiйшов ближче i нараз одсахнувся.

— Що це, панове? — спитав вiн вражено. — Отець їларiон? Селяни ствердно похилили голови.

— Сконав! — з жахом прошепотiв старий, придивляючись до безкровного обличчя отця Iларiона.

— Одходить, — вiдповiв тихо один з тих, що несли мари.

— Що ж це з ним приключилося? Чи давно ж був у мене? — з болем прошепотiв отець Хома.

— Ксьондзи-базилiани одiбрали в нашого причту ругу; батюшка пiшов просити в губернатора поради й захисту… I от ляхи замучили його… — Селянин помовчав якусь хвилину й провадив далi, дивлячись у землю: — А потiм пан губернатор звелiв запалити для потiхи солому, що складена була на фiльварку за мiстечком; кругом того фiльварку тулилося хат iз двадцять сiльських, а в кiнцi й церква стояла; ну, вiтер перекинув огонь на виселок, i все геть-чисто згорiло, згорiла й церква наша, i все наше добро, лишилися ми на вулицi з малими дiтьми. На бога, дайте притулок хоч панотцевi! Одходить вiн… i нема йому де голови прихилити…

Тихi жiночi схлипування перервали його слова.

Усi стояли навкруги, занiмiлi вiд жаху та обурення.

— От до чого доводить ваше терпiння! — заговорив нарештi Залiзняк тремтячим вiд гнiву голосом, показуючи на нерухоме тiло, що лежало на марах. — I ви все ще не знаєте, на що зважитись?!

Старий священик, стоячи на колiнах бiля свого мученика-побратима, не чув тих докорiв. Очi його, повнi слiз, були зведенi до неба, рука лежала на сивiй головi вмираючого, а уста творили сповнену чистої вiри молитву.

Залiзняк теж пiдiйшов до вмираючого, i вигляд цього мученика сколихнув його душу й запалив серце вогнем.

— Цей мученик святий вопiє про помсту… вопiє до тих зiрок, що миготять нам з неба, нiби докоряючи… I я присягаюся, що помщуся за цю жертву! А ви, — зневажливо мовив вiн до занiмiлого натовпу, — терпiть, терпiть далi! Кращої долi ви не вартi! Прокляття пiде слiдом за вами, люди вiд вас одвертатимуться, звiрi дикi тiкатимуть, щоб не зустрiтися з вами, й господь вас забуде, забуде!