Останнi орли

— Нi, нi! — пролунав у цей час iстеричний жiночий крик, i Прiся кинулася до нiг Залiзняковi. — Ми не залишимо своїх храмiв… ми все, все… все життя наше вiддамо, умремо всi… з тобою разом, а не вiддамо ляхам на наругу нашої святинi! Не вiддамо!

— Правда, дiвчино! Всi помремо! Правду сказала! Життя своє вiддамо! — пролунали кругом грiзнi вигуки.

— Господь заговорив до вас устами цiєї дитини, — зворушено промовив Залiзняк i, пiдвiвши Прiсю з землi, притулив її голову до своїх грудей.

— Готуйтеся ж i чекайте, коли я скажу: "Пора!" — сказав наприкiнцi Залiзняк. Тiєї ж ночi Залiзняк виїхав з Лисянки, давши пораду селянам з'єднатися громадою й наготувати колодiїв та списiв, бо й слiпий тепер бачить, що тiльки оружною рукою можна захистити своє життя, а безоружних i нерiшучих розчавить п'ята лютого ненависника. Батюшка не заперечував проти войовничих закликiв Залiзняка: його приголомшив вигляд умираючого…

Селяни, збудженi словами запорожцiв, пiдбадьорились, в очах у них заблищала вiдвага, щоправда, їх, непiдготованих до боротьби, бентежила думка про те, що зробить губернатор, коли довiдається про напад на Гершка, — а в тому, що шинкар донесе, нiхто не сумнiвався.

— Ось що, друзi, — сказав, вiд'їжджаючи, Залiзняк, — якщо шельма Гершко, незважаючи на мою пересторогу, вас викаже, то нехай хто-небудь навiдається в

Мотронинський лiс, у Вовчi Нори, а там уже покажуть, куди далi йти. Посвистом обiзвiться, й знайдуться помiчники: дадуть i товаришiв за халяву i самi прилетять побалакати з панами-ляхами. Воно хоч i не час вилiтати з своїх гнiзд орлятам, та коли вам буде скрут, то нехай спробують крила.

Це остаточно пiдбадьорило селян. Усi дякували, вклоняючись запорожцям, вихваляли Залiзняка й покладали на нього велику надiю. Петро зохотився негайно вирядитись у вказане мiсце для переговорiв, бо розбiйницького наскоку можна було чекати й на завтра. Залiзняк схвалив його намiр i сказав, що з такого юнака буде в пуття. Наприкiнцi вiн попросив селян, щоб в разi тривоги вони сховали батюшку в лiсi, бо на ньому першому окошиться злiсть ляхiв.

Але батюшка вiдповiв на це спокiйно й рiшуче, що нiкуди не пiде вiд храму, дорученого йому, служителю бога, що коли господь сподобить його мученицької смертi, то вiн умре тут, коло вiвтаря, а не зганьбить себе втечею. I, незважаючи нi на якi вмовляння Залiзняка, запорожцiв i селян, вiн лишився не похитним.

Нарештi прийшов час їхати; Залiзняк прощався з усiма, особливо зворушливо з батюшкою й титарем, i, перед тим як сiдати на коня, став шукати очима Прiсю. А дiвчина стояла тут же коло перелазу, схована тiнню осокора; не стримавши пориву почуттiв i висловившись так енергiйно перед старшими, а особливо перед Залiзняком, вона нiби злякалася свого зухвальства. Вся минула сцена, пiднесення духу в затурканих селян, запальна промова Залiзняка, висока рiшучiсть панотця, якого вона так любила, хвилювали її душу новими могутнiми враженнями й пере носили iз сфери дитячих, безтурботних мрiй у грiзний вир суворого життя, котре вимагало подвигiв: за цi кiлька годин Прiся змужнiла душею; вона тепер дивилася розчулено й з новим захопленням на цього прекрасного героя, оборонця й рятiвника їхнього вiд напасникiв, i вiдчувала, як у її молодих трепетних грудях росло й буяло таке свiтле, широке почуття, якого вона ранiше не знала.

— Де ж та дiвчина, що своїм палким словом осяяла нашi темнi душi? — спитав Залiзняк, обвiвши всiх очима.

У Прiсi пiд ногами похитнулася земля, й вона вхопилася рукою за дерево. Усi оглянулись. Петро помiтив сестру й, пiдiйшовши до неї, сказав:

— Вийди лишень: тебе шукають.

Але Прiся не могла рушити з мiсця. Залiзняк швидко пiдiйшов до неї i, взявши за руку, вивiв з тiнi в смугу мiсячного свiтла; дiвчина, спалахнувши рум'янцем, опустила голову.

— Спасибi тобi, голубко моя, за твоє палке слово, — урочисто сказав Залiзняк, — в ньому виявилась душа твоя, свiтла та хороша. Вiзьми ж на згадку вiд побратима цi святощi, — вiн зняв iз своєї шиї великого золотого хреста на ланцюжку i вклав його в похололу руку дiвчини, — iди з ним i за нього скрiзь! А тепер дозволь обняти тебе, як сестру. — I, не чекаючи дозволу остаточно розгубленої дiвчини, Залiзняк притиснув її до своїх могутнiх грудей, потiм, скочивши на коня й гукнувши "гайда", помчав iз своїми товаришами в срiблисту млу…

Усi кинулися за ворота побажати друзям своїм доброї путi, а Прiся нерухомо стояла з хрестом у руцi й не чула, як радiснi сльози котилися одна за одною по її зблiдлому личку…

V

Сара була вже дома, коли пара їхнiх коней, запряжених у бричку, пiдбiгла до брами й сильно вдарила в неї дишлем. Батька вона ще не бачила, — вiн не застав її вдома й помчав до батюшки, — а тому й була здивована, що конi самi вернулись додому; але, пiдбiгши до брички, вона побачила батька, який лежав на днi її й стогнав.

— Що з вами, тату? — кинулась вона до нього страшенно перелякана, намагаючись допомогти йому пiдвестися.

Блiдий Гершко, обливаючись холодним потом, тiльки дрижав i бурмотiв щось незрозумiле. Сара могла розiбрати тiльки три слова: "гайдамаки", "повiсив" i "ге-шторбен"'.

Майже цiлу нiч промучилась Сара з очманiлим вiд переляку батьком, який дiстав мало не нервову гарячку; над ранок вiн нарештi заснув, але й весь наступний день схоплювався з лiжка й кричав: "Держи дверi… гайдамаки!" Аж на третiй день Гершко очумався й, покликавши до себе Сару, заговорив з нею спокiйним, крижаним тоном.

— Слухай, Саро, — почав вiн урочисто, — i хай кожне слово моє змiєм Мойсея вповзе в твоє серце й зцiлить його вiд чорної, страшної недуги або вб'є його отрутою! Справжнiй, чесний єврей повинен зневажати гоя, бо, за мудрим висловом шулхан-аруха, гой — гiрший за собаку!

— Але мiж ними є добрi й чеснi люди, — тихо мовила Сара.

— Вей з мiр!2 — скрикнув Гершко, почервонiвши вiд гнiву, i пiдступив до Сари. — Де це ти знайшла тих чесних людей? У хлопiв? Ха! Так он куди твоє серце лежить! Мало не повiсили твого батька… так, так, так — у попа ховалися гайдамаки… а дочка за розбiйникiв заступається! Прокляття, що я дожив до такої ганьби! Якщо ти ще раз пiдеш туди, я уб'ю тебе, а всiх твоїх приятелiв викажу пановi губернатору!

Пiсля цiєї розмови Гершко перестав говорити з своєю дочкою, але ходив за нею i вдень i вночi, мов тiнь, а коли виїжджав, то замикав на замок, приставивши ще до неї за дозорця стару Ривку. Гершко, однак, не виїжджав нiкуди надовго; вiн щодня шмигляв то в Лисянку, то в Вiльшану, то в Мотронiвку, то ще до якихось євреїв, — але на нiч майже завжди повертався додому.

Страшний привид лютого гайдамаки та його товаришiв переслiдував його скрiзь i гнав у сутiнках до своєї хати; Гершко не раз поривався розповiсти про появу розбiйникiв пановi губернатору й пошукати пiд його охороною захисту, але Залiзнякова погроза морозила йому кров i сковувала волю…

Мов убита, ходила Сара, машинально пораючись по господарству й живучи душею там, у доброго батюшки, бiля дорогої подруги та її коханого брата; спогади про них злилися в її серцi в якийсь спiвучий звук, що тяг її з цiєї душної тюрми, вiд цього змiїного сичання злоби туди, на волю, на сонячне свiтло, на широчiнь, де ласкою всмiхалися уста, де любов'ю свiтилися очi. Але що ж вона мала робити, де могла знайти захист? В її головi роїлися пiдбитi, безкрилi думки. Махнути рукою на прокляття й це нудне, одноманiтне життя та пiти до них назавжди… Але вони, бiдолашнi, такi слабкi й безсилi: вона б принесла їм новi муки, новi напастi, та й годi!.. О, їй сама смерть не страшна: вона тiльки визволить її вiд насильства батька й кагалу!.. Хоч би звiсточка якась, хоч би знати, що там дiється пiд тополями?!

Так минали днi за днями в марнiй тузi. Сара поблiдла й схудла; чорнi очi її стали ще чорнiшi й бiльшi… Вдень, у метушнi й клопотi, їй було легше, а коли надходив вечiр, тодi пiдповзала вкупi з сутiнками туга, а Ривка ще крякала, як крук, над своєю жертвою й тягла її в довгу, вузьку свiтличку, що була поруч з батькiвським великим покоєм i правила дiвчинi за спочивальню, де й замикала її, а сама лягала коло порога, мов цербер, на цiлу нiч. Єдине вiкно у спальнi було забите цвяхами й навiть заклеєне папером; але, придивившись до нього добре, Сара виявила, що одна шибка, пiд папером, була розбита; зрадiвши цьому, вона обережно пiдрiзала знизу папiр i, пiдiймаючи його, могла чути, хто проходив чи проїжджав повз них. Тепер, замикаючись у своїй в'язницi ввечерi, Сара сiдала коло цього вiкна й, пiднявши папiр, прислухалася до звукiв життя, що похмуро текло каламутним струмком i безрадiсно згасало в темрявi ночi… Сарi раз пощастило почути якусь тихеньку пiсеньку, що повторювалася через однаковi промiжки часу то в тому, то в другому мiсцi, поблизу корчми. Мабуть, пiсенька та була сигналом, i Сара почала уважно прислухатися: