Останнi орли

Найдинi слова так вразили губернатора, що вiн спершу й слова не мiг промовити, тiльки цокотiв зубами вiд злоби й страху. Шляхта, що його оточувала, люто загаласувала:

— Заткни ж йому пельку, ясновельможний пане!

— На шибеницю! — ревнув нарештi Кшемуський, бажаючи якнайшвидше позбутися зловiсного пророка.

Отамана потягли в двiр…

У цей час надiйшла стривожена панi Ядвiга й, побачивши полоненого, заточилася.

- Єзус-Марiя! — хотiла вона крикнути, але голос у неї обiрвався. — Що це коїться? Наш коханий гiсть, славний лицар вiтчизни…

— Не хто iнший, — перебив дружину Кшемуський, — як хлопський шпигун, довудца гайдамакiв, диявол iз пекла, проклятий Найда!

— Ой, води! — скрикнула панi губернаторова i, коли б не офiцери, якi стояли поблизу, впала б додолу.

— Ти, люба, не тривожся! — почав заспокоювати Кшемуський дружину, що потроху приходила до пам'ятi. — Цей схизмат не вирветься з моїх рук, нi! Вiн був у нас тодi з пiдступною метою: вивiдати потаємнi ходи… i хотiв по-зрадницькому, як Юда, продати нас… Але тепер вiроломний зрадник у моїх руках i за кiлька хвилин його повiсять!

— На бога! Не треба! У мене серце розривається! Тут щось не так… Цього не може бути… Це жахливо… Вiн не може бути злочинцем… Хiба такi очi… i голос… можуть бути у розбiйникiв? — голосила панi, не тямлячи, що говорить i чому захищає Найду.

— Що ти? Що ти? — силкувався припинити потiк її диких, несамовитих слiв губернатор. — Опам'ятайся! За кого ти просиш? Тобi ж кажуть, що це Найда… заклятий ворог наш… Вiн i сам признався, тут щойно всiм погрожував смертю… проклинав нас… Вiн не поляк, вiн — хлоп!.. Вiн шпигун i зрадник!

— Ой боже мiй, що ж це? — ламала руки панi губернаторова. Вона не могла перебороти своєї незбагненної симпатiї до Найди.

Тим часом жовнiри, що тягли отамана на страту, зупинилися. Шляхта, невдо-волена затримкою, почала ремствувати.

— Що ж це? Невже заради примхи… через незрозумiлий жаль… уникне страти такий злочинець? — чулися голоси.

Найду теж вразило це заступництво, торкнувши в його серцi давно замовклi струни… I тепер вони бринiли, немов забута пiсня, гамуючи злобу й навiваючи якусь дивну розчуленiсть. Отамановi раптом стало жаль свого молодого життя… "Умерти на порозi щастя — це безглуздя, але вмерти, не попрощавшись з коханою, — це найстрашнiше! Та де вона? Може, губернатор уже вiдпровадив її додому? Але Дарина не поїхала б… А якщо не поїхала, то чому не йде сюди? Усе в замку пiднялося на ноги… вона б на гамiр прибiгла перша… Чи не кинув її у льох цей негiдник?" — такi думки роїлися в головi Найди, й вiн, щоб вiдтягти якось час, лагiдно мовив до Кшемуської:

— Панi… твоє заступництво зворушило мене… I я б вiддячив тобi тим же… Але доля позбавляє мене такої можливостi…

У цю мить залунав пронизливий зойк: на сходах з'явилася Дарина. Найда похитнувся.

Дiвчина знала про падiння Уманi й нетерпляче чекала свого судженого в замку… I раптом гамiр, крики… Вона кинулась до дверей, але покiй було замкнено ззовнi. Довго панна кликала слуг i смикала дверi, поки нарештi вони розчинились…

Побачивши зв'язаного Найду, Дарина зрозумiла, що справу програно й що страшний кiнець неминучий; з розпачем приреченої вона кинулася губернаторовi в ноги й почала благати:

— Зглянься! Змилуйся! Мiй батько вiддячить тобi сторицею!.. Не може вмерти цей лицар! Вiн — мiй наречений!

— Ха-ха! То ось яка ти дочка генерального обозного! — зловтiшне просичав Кшемуський. — Це одна зграя…

— Змилуйся! — не тямлячи себе, волала Дарина, хапаючись за полу губернато-рового жупана. — Зглянься, пане!

— Ах ти, гадюка! — крикнув Кшемуський i затупотiв ногами. — Мотузку на них обох! Тiльки її спочатку прив'язати до стовпа, до шибеницi, поки вiн не здохне… хай милується на свого коханця… а потiм i її!

— Не принижуйся перед цим негiдником, моя люба! — промовив отаман, не зводячи з дiвчини очей. — Коли так судилося, то помремо чесно, не зганьбивши себе. На Українi все влаштується i без нас…

Дарина пiдвелась i, обвiвши презирливим поглядом катiв, кинулась до Найди.

— Орле мiй! Наша славо! Я не принижусь бiльше!.. Прощай! Там побачимось! — i вона обвила шию коханого руками, злившись iз ним душею в останньому передсмертному поцiлунку.

— Вiдтягнiть її! — зненацька крикнула панi губернаторова, вiдчувши в своєму серцi якiсь ревнощi до цiєї дiвчини.

Найду потягли в двiр, а за ним i непритомну Дарину… Юрби цiкавих i в дворi, i на стiнах замку нетерпляче чекали страти. Панi Ядвiгу Кшемуський наказав вiдвести в покої.

— Слухайте, божевiльнi! — востаннє заговорив отаман, звертаючись до жовнiрiв. — Ви чините волю лиходiя, приреченого на жахливу смерть… i цим самi себе засуджуєте на загибель… Залiзняк уже звiльнив увесь край i йде сюди! Польськi вiйська розбито… Весь народ повстав… Вiн не лишить тут каменя на каменi… i за мою голову вiдплатить вам пекельними муками! Присягаюся всiм святим — не страх смертi змушує мене говорити, я не раз дивився в вiчi кирпатiй, а менi шкода вас… Схаменiться, перейдiть на бiк правди й скарайте наших мучителiв. Першого хапайте недолюдка-губернатора!.. Було видно, що отамановi слова справили враження — жовнiри захвилювалися i почали ремствувати:

— Ай справдi, панове, супроти Залiзняка нам не встояти… то чого ж гинути нi за цапову душу?

Скрегочучи зубами вiд злоби й нетерплячки, губернатор чекав, поки встановлять шибеницю. Нарештi все було готово, й вiн люто вигукнув:

— Взяти його! А цю, — показав вiн на Дарину, — прив'язати поки що до стовпа! Челядь, проте, не квапилась… Тодi наказ губернатора кинулася виконувати вельможна шляхта, переймаючи на себе обов'язки катiв. А Кшемуський скаженiв:

— Найда все бреше! От-от прибуде Стемпковський!

Отамана пiдвели до шибеницi, накинули зашморг… На щастя, Дарина не бачила нiчого: вона так i не прийшла до пам'ятi, навiть тодi, коли її прив'язували до стовпа.

Але в той час, коли Кшемуський тiшився муками своїх жертв, у замку несподiване зчинився страшенний гамiр: вiн виник десь у внутрiшнiх покоях i, наближаючись, наростав, мов буря… Усi скам'янiли… Почувся жiночий вереск, i знавiснiла панi губернаторова, в супроводi Теклi й iнших жiнок, вискочила у двiр з криком:

— Рятуйте! Гайдамаки в замку! Вдерлися через садовi дверi!

Ще не встигли сторопiлi жовнiри й шляхта збагнути жах свого становища, як iз вхiдних дверей вихором вилетiла юрба гайдамакiв; на чолi її був старий запорожець Таран, котрий приспiв з Мотронинського монастиря i приєднався до нижнього загону.

— Де Найда? — кинувся вiн до скам'янiлого вiд переляку губернатора.

— Онде! — тремтячою рукою показав Кшемуський на шибеницю.

— Мертвий? Ой орле мiй! — захлинувся слiзьми старий. — Що ж тобi, нелюде, зробити? Скажи, яку кару тобi придумати?

Губернатор трусився й не мiг вимовити жодного слова.

— Ти знаєш, кого ти стратив? Знаєш? — Дiд з ненавистю струсонув губернатора, а потiм, схопивши за руку його дружину, також приволiк її до нещасної жертви. — Знаєш, кого цей гаспид повiсив? Сина свого, рiдного сина: це — ваш Стась! Кшемуська несамовито крикнула i впала.

— Приведiть її до тями! Вiдлийте водою! Нехай втiшається смертю рiдної дитини, яку вбив диявол-батько… Весело тобi дивитися на мертвого сина? Та ще якого сина!.. Лицаря!.. Ось так i я мучився, коли ти закатував мою дружину й дiтей!.. Придивись, я — Свирид Таран… Пам'ятаєш — молодий, ставний, щасливий… а тепер сивий дiд… Та серце в мене те саме, що й колись було: останнi двадцять рокiв воно билося для помсти й дочекалося її!..

Запорожець пiдiйшов до прив'язаної Дарини й нахилився.

— Вона ще жива, тiльки непритомна… Розв'яжiть мотузку! А втiм, стривайте! Яке буде її життя? Сама мука… Нi, їй лiпше не знати цього, не бачити свого орла мертвим… а швидше з ним зустрiтися там… Боже, прости i мене, i її! — вiн вихопив з-за пояса пiстоль i вистрiлив.

Дiвчина навiть не розплющила очей, вона тiльки стрепенулася й поникла, всiм тiлом повисши на мотузцi.