Останнi орли

— Що ж, пане Гонто, — крикнув Залiзняк, обурений цим страшним винищенням, — потрапили в пастку?..

— Прости, батьку, — вiдповiв, знявши шапку, сотник. — Не сподiвався я; бий мене сила божа, коли я чекав, щоб отi вояки стiльки бiди наробили!.. Ну, ми їх вiзьмемо не києм, то палицею!.. Треба тiльки зруйнувати табiр, що по той бiк фортецi, тодi мiсто й два днi без води не протримається…

Залiзняк звелiв сурмити вiдступ i сам бiгом проскочив небезпечнi лiнiї вогню. Бачачи вiдхiд ворога, хоробрi Маккавеї зчинили оглушливий радiсний гвалт.

Повстанцi пiсля невдалого приступу обложили Умань залiзним кiльцем i, влаштувавши невелику батарею з шести гармат, захоплених у Чигиринi, почали лiниво обстрiлювати фортецю. Уманськi гармати теж вiдповiдали чавунними ядрами… Цiєю перестрiлкою, яка нi тiй, нi iншiй сторонi не завдавала особливої шкоди, i закiнчився день.

Та коли стемнiло, Залiзняк з Гонтою свiжими силами з двох бокiв ударили на укрiплений табiр i незабаром взяли його. Захисники фортецi з височини стiн бачили, як обложенi спершу вiдповiдали шаленим вогнем, вiдбиваючи чорнi юрби повстанцiв, що, наче демони, видиралися на вали; але згодом стрiлянина вщухла, i гайдамацька лавина, увiрвавшись до шанцiв, затопила їх своїми нестримними хвилями…

З жахом прислухалися уманцi до страшних зойкiв, якi долинали з табору, i радiсть, що було охопила їх пiсля перемоги, змiнилася вiдчаєм.

— Воду вiдрiзано! Ми загинули! — залементували жiнки. Їхнi крики вiдразу вплинули на самопочуття мiлiцiї… Шафранському довелося докласти чимало зусиль, щоб заспокоїти переляканих уманцiв: вiн почав гучно всiх запевняти, що в губернаторському ставку є джерела, i коли ощадливо користуватися водою, то її вистачить на кiлька тижнiв; а днiв за три, за чотири сюди, на виручку обложеним, прибуде коронне вiйсько хороброго й славетного регiментаря пана Стемпковського.

— А об мiцний частокiл пси розiб'ють свої лоби! — додавав губернатор. — Вчорашнiй день показав їм, якi левенята засiли за цими укрiпленнями, — вихваляв вiн хоробрiсть i стiйкiсть молодої мiлiцiї.

Веронiка з свого боку втiшала жiнок та пiдбадьорювала всiх звiсткою, що нiбито росiйськi вiйська вже пiдходять до Лисянського замку й через два, найбiльше через три днi будуть тут.

Усi вiрили доньцi губернатора або принаймнi хотiли вiрити й пiдбадьорювали одне одного. Другий день минув цiлком спокiйно: гайдамаки укрiплювали свої позицiї, лiниво перекидалися бомбами i звужували кiльце довкола мiста, не зважуючись поки що на повторний штурм. Води з губернаторського ставка обложеним роздали в перший день до тридцяти бочок, i вiн одразу так обмiлiв, що в кiлькох мiсцях навiть дно показалося; ця обставина вельми збентежила губернатора; вiн усе-таки сподiвався, що ставка вистачить хоч на тиждень, а виявилося, що його вичерпають уже завтра-пiслязавтра!.. Шафранський порадив наступного дня усiм вiдпускати пиво, а води давати якнайменше. Младанович згодився пожертвувати населенню не тiльки пивнi склади, але й усi винарнi, аби виграти час i яким-небудь способом повiдомити Стемпковського про своє безвихiдне становище… Звичайно, правду про наявнi запаси води вiд уманцiв приховали, i вони поки що не виявляли особливої тривоги.

Панiка, що було запанувала в мiстi, начебто трохи зменшилася; усi метушились i, хто чим мiг, допомагали мiлiцiї: то пiдносили харчi й набої, то лагодили пошкоджений пострiлами частокiл. Усi храми були вiдчиненi вдень i вночi; вiдправи в них не припинялися, й богомольцi з палкими молитвами слали до Всевишнього свої одчайдушнi благання…

Сара в цi днi, полишена цiлком на саму себе, мучилась однiєю невiдступною думкою: як врятуватися, як дати комусь iз своїх знати, що вона в Уманi… Тому-то дiвчина використовувала кожну нагоду, щоб пiдiйти ближче до частоколу й виглянути назовнi. Але частокiл височiв суцiльною стiною, та й гайдамаки стояли вiд фортецi за двоє-троє гiн — сажнiв за чотириста, а на такiй вiдстанi її не впiзнав би i сам Петро, навiть коли б вона вилiзла на вежу, на самiсiнький шпиль!

Сповнена тупого вiдчаю, Сара одного разу йшла майданом i випадково натрапила на православну церковку, в якiй щодня ревно били поклони бабусi й дiди, що не могли через свою немiчнiсть втекти з Уманi… I раптом у дiвчини сяйнула думка: "Тут, тут мiй порятунок! Бiля розп'ятого бога, який з любов'ю кличе всiх стражденних i обтяжених пiд свiй захист".

— Авжеж, — прошепотiла Сара, звiвши очi на хрест, — там, там! I як менi ранiше не спало це на думку? Адже в душi я давно християнка… Сам батюшка, святий отець, благословив мене… а я, замiсть того, щоб шукати захисту в отця небесного, весь час блукала в пiтьмi, мучила тугою душу, каламутила серце отрутою злоби… А тут, перед моїми слiпими очима, було тихе пристановище любовi й милосердя…

Вiд зворушення по щоках Сари котилися сльози; та вона цього, охоплена молитовним настроєм, не помiчала.

— Нi, бiльше не хочу ховатися! Я хочу вмерти християнкою! — i, нехтуючи обережнiстю, навiть не озирнувшись, дiвчина рвучко увiйшла до церкви.

Всерединi було порожньо й тихо; три баби й два дiди тулилися по кутках; священик у рясi та єпiтрахилi тихо читав вiдпускну молитву… Та ось вiн, закiнчивши її вигуком "яко благ i чоловiколюбець", благословив молiльникiв хрестом i простят його для цiлування.

Сара перша пiдiйшла до хреста з якимось внутрiшнiм трепетом i вiдчайдушною рiшучiстю; вона побожно поцiлувала хрест, руку батюшки й промовила тихо-тихо: "Панотче! Менi… треба вам сказати…"

Священик, худенький дiдок, ласкаво глянув на дiвчину й кивнув головою на знак згоди. Вiдпустивши своїх парафiян, вiн пiдкликав Сару до аналоя. Вона впала перед батюшкою на колiна й заридала.

— Чого плачеш, чого тужиш, дитя моє? — спитав священик, накривши єпi-трахиллю Сарину голову, немов для сповiдi. — Повiдай менi твоє горе, вiдкрий свою душу… перед цим хрестом!

— Ой отче святий… я не достойна ще… Адже й те, що я пiдступила до хреста, може, страшний грiх, — схлипувала дiвчина.

— Немає такого грiха на свiтi, якого не можна було б омити сльозами пiд покровом хреста, бо розп'ятий на ньому спокутував своїми муками всi грiхи свiту… i якщо ти вiриш…

— О так, вiрю, вiрю! — пристрасно вигукнула Сара, перебиваючи священика. — Вiрю в цього доброго бога… але ще не смiю торкнутися до святинi… я єврейка!..

- Єврейка? — здивувався батюшка.

— Атож, єврейка, ще не хрещена… Але мене вже благословив панотець… батюшка лисянської церкви… — схвильовано заговорила дiвчина, кваплячись висловити перед цим добрим, сивеньким дiдусем усi болi своєї змученої душi… — Вiн одкрив менi очi, вiн просвiтив мою душу, вiн влив у моє серце струмочок братньої любовi… I я полюбила гоїв, нещасних, гнаних…

— О моє нове чадо! — зворушено промовив священик. — Немає бiльшої радостi на небi, як знайти заблудле ягня… Ти в серцi вже носиш Христа… отже, ти хрещена духом… А тому благословляю тебе цим хрестом, нехай вiн стане твоїм щитом i провiдною зiркою в життi… Ти християнка!..

Сара побожно припала до хреста й вiдчула в своєму серцi той наплив релiгiйного ентузiазму, який веде мученикiв на вогнища, осяваючи їхнi обличчя усмiшкою блаженства.

— Лисянський священик iмення ще тобi не дав? — спитав батюшка.

— Нi… Вiн уже мав охрестити й повiнчати мене… — зашарiлася дiвчина й знову залилася слiзьми, — але мiй батько, несподiвано… завiз мене на Подiлля… а тепер в Умань… Розлучив навiки… Де тепер Петро, син титаря лисянської церкви, я не знаю… я помру християнкою… i там зустрiнуся…

— Бiдолашне дитя моє! Надiйся i вiруй… а в бурю тебе збереже сей храм… його дверi й для тебе будуть вiдчиненi… Даю ж тобi ймення Варвари-великомученицi, в iм'я отця, i сина, i святого духа… Амiнь, — i священик тричi перехрестив Сару.

В поривi пристрасного релiгiйного почуття дiвчина упала ниць перед аналоєм i занiмiла в безмовнiй молитвi…

Настав третiй день облоги. Настрiй в обложених усе ще був бадьорий. Пиво й мед з погребiв Младановича збуджували енергiю. Справжню причину цiєї щедростi панство приховувало, але таємниця от-от мала розкритись, бо в губернаторському ставку-цистернi воду вже вичерпали… На лихо, стояла страшенна спека — лiто було в самому розпалi.