Останнi орли

Залiзняк охоче згодився на це й дозволив козаковi цiлий мiсяць пробутл з молодою дружиною. Петро й Сара упрошували й Прiсю їхати з ними, та вона рiшуче вiдмовилась.

Розпрощавшись з товариством, щасливi молодята нарештi залишили страшне мiсто й подалися мостити собi для щастя й кохання затишне гнiздечко…

А Умань горiла… Далi зоставатися в палаючому мiстi було неможливо. Гетьман наказав вивести вiйська в чисте поле, до Чорного лiсу.

ХХVIII

Пiсля здобуття Уманi весь край, вiд Бiлої Церкви до запорозької границi, був у руках народу; усiх панiв, економiв, посесорiв i орендарiв повстанцi прогнали або знищили, — один тiльки Лисянський замок ще стояв ворожим оплотом, а тому Залiзняк i доручив Найдi взяти його… Про це вони умовились iще в Уманi, але гетьман вiдрядив побратима з сотнею козакiв лише з нового табору.

За провiдника взяли диякона, бо вiн пробув у Лисянцi та її околицях майже два тижнi й мiсцевiсть вивчив досконало. На загальнiй радi дiйшли згоди пiдкрастися до замку не з боку мiстечка, а з-за гори, лiсом. Той лiс пiдходив до самого муру, за яким починався великий сад; у лiсi, недалеко вiд ставка, був i тайник, що вiв до губернаторських покоїв, а поблизу вiд нього — нижня брама, укрiплена набагато слабше, нiж головна. Отаман знав, що iз замку є вихiд у сад — цей вихiд захищали тiльки простi дубовi дверi…

З Уманi до Лисянки загiн дiстався за два днi, без пригод i перепон; не тiльки якихось польських команд, жодної живої душi не зустрiли гайдамаки на безлюднiй дорозi. Надвечiр вони пiд'їхали до лiсу, який майже до самого замку тягся пологим узгiр'ям, а праворуч збiгав схилом до рiчки.

Вiд узлiсся до замку лишалося миль зо двi, але їх треба було проїхати лiсом та ярами, по бездорiжжю. Заглибившись у хащi, отаман дав перепочити змореним коням i зiбрав раду, в якiй взяли участь диякон, колишнiй кривий жебрак, що знав тут кожну стежку, й один досвiдчений дiд. Усi погодилися, що вночi, та ще в таку темряву, — а нiч справдi була безмiсячна, небо обклали важкi хмари, — їхати небезпечно i лiпше переночувати в лiсi, щоб на свiтанку рушити в дорогу. Але потiм Найда заперечив проти цiєї пропозицiї: напад на Лисянську фортецю мiг вдатися тiльки глупої ночi, — виходить, цiлий день довелося б стояти за сто крокiв вiд замку, що було ризиковане та й забарно; а в отамана, крiм стратегiчних мiркувань, нiмiло серце вiд журби за Дариною i поривалося до неї з усiєю силою бурхливого кохання… Тодi диякон запропонував скористатися з нiчної темряви iнакше: поїхати не лiсом, а полем, попiд лiсом, — удень чи при мiсячному свiтлi їх iз стiни замку, звiсно, побачили б, а в такiй пiтьмi нiякий бiс i за десять крокiв нiчого не помiтить. Найда схвалив цю пропозицiю, додавши, що за двоє гiн вiд замку все-таки треба звернути з поля в лiс i спуститися до самої рiчки.

Вирiшили їхати через годину i, прибувши на мiсце, роздiлити загiн надвоє: однiй частинi розташуватись нагорi поблизу головної брами, а другiй — спуститися до нижньої; за гасло, що брама вiдчинена, верхньому загоновi правитиме крик сови, а нижнiй загiн пiсля пострiлу повинен через стiну пробратися в сад, добiгти до замку i, виламавши згадуванi вже дубовi дверi, вдертися до губернаторських покоїв, а через них у замковий двiр; сам же отаман з десятком молодцiв пробереться в тайник i спробує вiдчинити головну браму.

Близько пiвночi загiн щасливо досяг призначеного мiсця, i Найда зi своїми хлопцями пiсля довгих пошукiв у густому тернику знайшов нарештi завалений камiнням вхiд до пiдземної галереї.

А Кшемуський з дружиною не спали вже третю нiч, та й навряд чи в замку знайшлася б хоч одна жива душа, яка могла б спокiйно спати останнiм часом… Три днi тому до головної брами прибiг натовп євреїв i, голосячи, почав благати притулку; як виявилося, серед них було два втiкачi з Уманi — вони й розповiли, що мiсто в руках гайдамакiв. Ця звiстка приголомшила й губернатора, й гарнiзон: не ждав i не гадав нiхто, щоб таку твердиню могла взяти безладна, кепсько озброєна юрба… Досi кожен вважав становище Лисянського замку i своє перебування в ньому цiлком безпечними: всi були певнi, що повстанцi, обложивши Умань, стоятимуть там добрий мiсяць, а тим часом вiд коронних вiйськ прийде надiйна пiдмога… I раптом — Умань упала в огнi й руїнах; пiдмоги тепер нема вiд кого чекати й з дня на день жди, що перед стiнами замку з'являться незлiченнi сили лютих ворогiв.

Уже другу нiч подружжя Кшемуських проводило в молитовнi, розташованiй мiж спальнею й кабiнетом. Цього вечора вони довго молилися, а тепер сiли перепочити. Усi їхнi думки були паралiзованi жахливим передчуттям неминучої смертi.

— I той юний лицар, який справив на мене таке незабутнє враження, i вiн ошукав нас! — промовила панi Ядвiга. — Обiцяв негайно повернутися з регiмента-рем i пiдмогою, та, певно, й забув про свою обiцянку.

— А може, його вбили гайдамаки? — зiтхнув губернатор.

— Ой, на бога! Не кажи такого… Не край мого серця… Я й так змучилася… Вони замовкли. Кшемуський, походивши по кiмнатi, знову сiв. Нараз з кабiнету почулись якiсь дивнi звуки. Перша звернула на них увагу панi Ядвiга:

— Чуєш? У кабiнетi завелися щурi…

— Що-о? — опам'ятався Кшемуський. — Якi щурi?

— А ось прислухайся!

Тепер з кабiнету долинув тихий скрип i якесь пiдозрiле шарудiння, немовби хто пролазив через вузький отвiр. Щось брязнуло.

Губернатор зблiд, схопився був на ноги, але знову опустився в крiсло.

— Ай! Хтось ходить там, — скрикнула панi, та вiд страху в неї перехопило подих i з горла вирвався ледве чутний хрип: — Це злодiї!

— Цсс! Анi слова! — Кшемуський затис дружинi рота й шепнув їй на вухо: — Це не злодiї, а зрадники…

Переборовши жах, вiн кинувся в куток i натиснув ногою на якусь педаль. У стiнi почувся глухий стук. Шарудiння в кабiнетi вiдразу стихло.

Губернатор на руках винiс з молитовнi панi Ядвiгу, знепритомнiлу вiд страху.

А в кабiнетi стояв Найда, випростуючи занiмiлу вiд напруження спину; за ним уже пролiзли й обережно обмацували стiни ще четверо козакiв. Зненацька за стiною у тайнику немовби щось обвалилося. Усi занiмiли в тривожному чеканнi… Минула хвилина, друга… — нiхто з їхнiх товаришiв бiльше не з'являвся в отворi…

Отаман кинувся назад, на кiлька схiдцiв спустився в пiдземну галерею i наткнувся на якусь брилу, що загородила вхiд; за нею було чутно метушню i стурбованi голоси… Найда спробував зрушити брилу, та вiдразу зрозумiв, що це не пiд силу людинi.

— Поспiшайте назад! Ми вiдрiзанiї — крикнув вiн. — Нехай диякон iз загоном мерщiй перелазить через огорожу й здобуває замок… Ми ще спробуємо вiдчинити браму.

Потiм, повернувшись у кабiнет, Найда прошепотiв до товаришiв:

— Нас пiдстерегли… Та хоч би там що — гайда за мною! Тiльки швидкiсть i вiдвага ще можуть урятувати нас!

Навпомацки отаман знайшов дверi в коридор; вiн знав, що в кiнцi його були сiни з двома виходами: один вiв до брами, другий — у сад. Ледве чутно ступав Найда, а за ним товаришi… Але тiльки-но вiн вийшов у сiни, як раптом збоку на нього кинувся добрий десяток озброєних людей-То були слуги Кшемуського. Попереду їх стояв сам губернатор, що вiдразу пiзнав у полоненому свого недавнього гостя, якого в замку так ласкаво усi приймали, вважаючи його за польського лицаря.

— А! То ти ось яка птиця! — зловiсно мовив губернатор.

— Атож, я запорожець! Найда, коли твоя мосць чула це iм'я! — твердо вiдповiв отаман, дивлячись прямо в вiчi ненависному вороговi. — Шкода, що мене схопили твої посiпаки, а то ми звели б старi рахунки, пане губернаторе.

— Якi рахунки? — здивувався Кшемуський. — Чим я завинив перед тобою або твоїми товаришами?

— Чим? Згадай, скiльки ти пролив людської кровi, скiльки сирiт пустив по свiту, скiльки слiз виточив у нещасних!.. Та в тих сльозах тебе можна втопити! Ще раз кажу, шкода, що ти втечеш од моєї руки… Ну, дарма — прийде iнший месник! Веди ж мене на страту, недолюдку, але затям, що в тебе за плечима стоїть смерть… страшна смерть!