Останнi орли

Та Гонта, вишикувавши своїх козакiв, стояв непорушне i, мабуть, чекав, щоб гайдамаки наблизилися… Ось безладнi юрби пiдiйшли на вiдстань пострiлу й почали шикуватись у бойовi лави. Але сотник, божевiльний, що ж вiн робить? Стоїть як стiй, не поворухнеться… Дозволяє повстанцям вiдрiзати собi вiдступ, чи що?.. Незбагненна, якась вiдчайдушна безстрашнiсть… Вона, як видно, приголомшила навiть ворога. "Так, приголомшила, — шепоче Веронiка, не зводячи з Гонти труби. — Але, боже, що ж це таке?!"

Хтось виїжджає з гайдамацьких лав i рушає, в супроводi трьох козакiв чи запорожцiв, до Гонтиної команди. Ось i сотник з осавулом i хорунжим подалися їм назустрiч. Вiд страшного хвилювання Веронiка мало не випустила з рук пiдзорної труби…

— Що ти там бачиш, дитя моє? — нечутно ввiйшовши, стурбовано спитав губернатор i кинувся до дочки, щоб самому глянути на далеке поле.

— Стривай, батьку… Я сама… будь твердий… на все воля божа! — тремтячими руками Веронiка пiдняла вище пiдзорну трубу й нервово притисла її до очей. — Єзус-Марiя! Гонта з ватажком ворогiв обнiмаються… i гайдамаки, i наша команда пiдкидають угору шапки… Когось пiдняли на списи… мабуть. Обуха…

— Клятвопорушник! Юда! — вигукнув Младанович, схопившись руками за голову.

— Зрада! — глухо мовила панна й, знесилена, майже впала на стiлець. Щось важке, металеве грюкнуло об пiдлогу й покотилося до балюстради балкона.

— Що з нами буде? — у розпачi прошепотiв губернатор.

— Те, що судилося там! — урочисто вiдповiла Веронiка, показуючи рукою на небо. За мить вона рвучко схопилася з мiсця й пiдбiгла до занiмiлого в розпачi батька.

— Коханий, любий мiй батьку! — промовила панна, обвиваючи шию блiдого й тремтячого губернатора своїми нiжними руками й припадаючи до його грудей. — Вiдваги, ради бога, вiдваги! Настав вирiшальний час, i вiд твоєї твердостi та стiйкостi залежить доля мiста й тисяч людей, яких вiддав пiд твою опiку i дiдич-князь, i бог… Матерi, дiти, старi нинi простягають до тебе руки… Чуєш, якi ридання лунають на майданi?.. Поспiшаймо ж туди! Довiримо своїх кревних захисту панни небесної! Я певна, батьку, що ти виконаєш свiй обов'язок!

Мова доньки пiдбадьорила губернатора, i вiн, схопивши за руку свою любу Веронiку, вигукнув з пiднесенням:

— Так, я виконаю свiй обов'язок, моє кохане дитя, i ти мене в цьому пiдтримаєш!

Спершу звiстка про Гонтину зраду викликала серед мешканцiв Уманi такий розпач, що всi немов очманiли вiд жаху: чоловiки скам'янiли, а жiнки ридали, металися по майдану, били себе в груди й рвали коси; матерi шукали своїх дiтей i топтали пiд ноги чужих… Стогiн, крики, зойки зливалися в якесь страхiтливе виття, й воно неслося далеко за мiсто, аж до гайдамацьких полчищ.

Якби вчасно не наспiли Младанович i Шафранський, то зацiпенiла вiд жаху сторожа не зачинила б навiть брами, i Гонта з Залiзняком увiйшли б у неприступну фортецю без жодного пострiлу.

Але Шафранський своїми палкими, завзятими словами знову вдихнув одвагу в сторопiлих попервах Маккавеїв i навiть зумiв заспокоїти жiнок та змусити багатьох iз них припинити марнi плачi й приєднатися до захисникiв фортецi.

Пiсля об'єднання повстанцi, кiлькiсть яких уже дiйшла до сорока тисяч пiших i кiнних бiйцiв, на короткiй радi вирiшили негайно штурмувати Умань;

Гонта доводив, що жодного справжнього захисника у фортецi не зосталося: всi мiщани й городяни розбiглися, а вельможна шляхта i євреї не зможуть чинити стiйкого опору…

— Зараз вони всi там почманiли, й коли їм не дати отямитись, а вдарити, не гаючи часу, з усiх бокiв, то ще до вечора мiсто буде в наших руках! — закiнчив сотник.

— Хай буде по-твоєму, — згодився Залiзняк. — Хоча мої молодцi волiють битися в чистому полi, та для Уманi спробуємо!

Шафранський, поставивши на валах стрiльцiв з мушкетами й пищалями, хотiв був податися через браму до нових шанцiв, якi сполучали мiсто з озером, але його зупинили вигуки вiстових iз веж:

— Ворог спiшився й оточує фортецю!

Комендант розгадав намiр гайдамакiв i звелiв бити на сполох, щоб i табiр попередити про небезпеку, а сам тим часом наказав негайно копати пiдземний хiд, котрий би з'єднав мiсто з табором.

Не встигли гайдамаки роздiлитися на чотири загони й наблизитися на певну вiдстань до мурiв фортецi, щоб зручнiше було кинутися на приступ i нестримними хвилями знести всi перепони, як з губернаторської фортецi гримнули важкi гармати; клуби густого диму вiдразу оповили вежi й бiлою пеленою почали опускатися над мiстом; iз свистом i шипiнням розсiкаючи повiтря, полетiли на гайдамацькi полчища чавуннi ядра й пронизали їх, поваливши на землю десятки людей. Стрункi лави здригнулися, змiшались i подалися назад, вiдразу перетворившись iз правильних прямокутникiв у безформнi й безладнi юрби; але отамани кинулися вiдновлювати лад у своїх частинах, запалюючи й пiдбадьорюючи бiйцiв; та ледве вишикувалися лави, як знову гримнули гармати й знову змiшали людей у безладнi юрби… Тодi до вiдступаючих загонiв пiдлетiли головнi ватажки й скомандували: "Вперед! Бiгом!"

Усi кинулися вперед i перехопилися через смугу вогню з верхнiх батарей; та комендант передбачив це й заздалегiдь наказав набити гармати нижнього валу картеччю; коли розпаленi боєм повстанцi добiгли до лiнiй, якi обстрiлювалися нижнiми батареями, Шафранський скомандував: "Вогонь!"

Земля здригнулася, в амбразурах спалахнули блискавки й з оглушливим громом понесли назустрiч смiливцям вихор картечi… Залунали крики й стогiн, лави змiшалися, сотнi трупiв перегородили дорогу… Гайдамаки похитнулися… але це була тiльки мить… Залiзняк, Гонта i Найда, зiскочивши з коней, кинулися вперед… Залунали вигуки: "На вали! Там гармати не страшнi! Коли й рубай собак!" — i збуджена маса нестримно, мов ураган, ринула на приступ, не давши обложеним часу знову набити гармати; сп'янiлi вiд дикого шаленства, не бачачи нiчого перед собою, видерлися повстанцi на перший вал, укрiплений низьким частоколом, i остовпiли: за валом iшов глибокий та широкий рiв, оперiзуючи довкола головний, крутий i високий вал; на його гребенi стримiв у два ряди височезний, з дубових колод частокiл з брустверами, бiйницями, вежами й вузькими просвiтами для рушничної стрiльби; саме за тим частоколом тiсними лавами розмiстилася нова мiлiцiя з Маккавеїв…

Шафранський, Младанович, шляхта, що збiглася в Умань, i навiть дочка губернатора Веронiка — усi були на валах i пiдбадьорювали своєю безстрашнiстю цих вояк, котрi ще нiколи не були в бою. А втiм, розпач i смерть, що стояла перед очима в обложених, навiть боязким надали шаленої вiдваги: адже нiхто не чекав од ворога нi жалощiв, нi пощади!

Коли гайдамаки видерлися на малий вал i почали ламати частокiл, новi Мак-кавеї зустрiли їх таким нищiвним огнем з рушниць, мушкетiв та пищалей, що навiть сам Шафранський здивувався; i хоч їхнi пострiли й не були такими влучними, як у досвiдчених стрiльцiв, зате вони гримiли часто й безупинно: одному євреєвi допомагали ще п'ятеро чи шестеро, набиваючи й мiняючи рушницi… Пороховий дим немовби одурманював їх, збуджуючи гарячкову енергiю.

Повстанцi були враженi цим пекельним трiскотiнням, що виривало з їхнiх лав десятки товаришiв; покладаючись на Гонтинi слова, вони зовсiм не чекали опору, сподiваючись, що у фортецi, крiм євреїв i гладкого панства, нiкого немає, а тут раптом — справжнє пекло!.. Гайдамаки не запасли нi драбин, нi кiлля, нi мотуззя… як же пiд таким градом куль спускатися в рiв, не маючи можливостi видертися звiдти на високий земляний вал з навислим вгорi бруствером?

Приступ вiвся лише з трьох бокiв, бо з четвертого був табiр, теж обгороджений валами. Незважаючи на нищiвний рушничний вогонь, частокiл у багатьох мiсцях першого валу було зруйновано, i вiдчайдушнi смiливцi почали стрибати та на поясах спускатися в рiв, але вибратися з нього на другий, ще вищий, вал не могли й марно гинули вiд куль, що летiли зверху.

Першi завзятцi, наклавши головами, остудили запал атакуючих… I вони, замiсть того, щоб розбирати частокiл, почали ховатися вiд куль, що дзижчали навколо роями, за уцiлiлим валом.