Останнi орли

"Невже не пощастить перевiрити механiзм?" — думав Найда.

Його пекла нестерпна цiкавiсть. Кiлька разiв отаман наближався до портрета й ледве стримувався, щоб не простягти до нього руку.

Нарештi Кшемуський пiдвiвся й чемно промовив:

— Даруйте, ясний пане! Ще моя дружина хотiла передати щось ясновельможнiй панi Стемпковськiй. Певна рiч, це можна було б i завтра… Але оскiльки пан поспiшає…

Серце Найди завмерло вiд радостi..

— Так, так, я поспiшаю, щоб завидна добратися до якого-небудь безпечного мiсця, — вiдповiв вiн, насилу приховуючи жагуче нетерпiння.

— В такому разi прошу пана зачекати тут п'ять хвилин — я зараз повернуся. Отаман вклонився, i Кшемуський вийшов з кабiнету. Ледве затихла вдалинi його хода, як Найда одним стрибком опинився бiля портрета й пальцями щосили натиснув на чорнi очi лицаря.

Портрет тихо вiдсунувся: за ним були дверi до пiдземного ходу…

XXVII

Тим часом в Уманi все кипiло: нова мiлiцiя то переносила на стiни фортецi бойове спорядження, то укрiплювала табiр, щоб можна було безпечно користуватися водою з озера; жiнки, що почувалися на силi, також брали дiяльну участь у спiльнiй роботi, слабшi плакали й молилися, а деякi в розпачi, мов сновиди, блукали по мiсту, жахаючи людей своїм виглядом. Костьоли не зачинялися: вiдправа йшла за вiдправою, тужливий, похоронний дзвiн не змовкав з ранку до пiвночi… У храмах було повно старих i жiнок… Однi били себе кулаками в груди, iншi лежали ниць на чавуннiй пiдлозi, раз у раз протяжно зойкаючи. У переповненiй синагозi гамiр не вщухав нi на мить: розпачливi крики й голосiння долiтали на майдан i навiть до губернаторського замку.

Тiльки православна церква була майже порожня. Хоч губернатор i наказав поповi щодня правити службу, а закличнi удари дзвона розлягалися далеко над мiстом, до церкви чвалали тiльки старi й калiки — решта хлопiв та мiщан порозбiгалася… Навiть спокусливi пропозицiї єврейських купцiв, якi просили мiщан взяти на збереження їхнiй крам, обiцяючи за це великi грошi, не могли вдержати нiкого.

У покоях губернатора теж було не веселiше, нiж у синагозi, — тiльки горе виявляло себе тут не криками, не стогоном, а могильною тишею. З усiєї сiм'ї лише сам Младанович i його донька Веронiка виказували цiлковите самовладання й вiдвагу. Шафранський, котрий якщо не по кровi, то за взаємними симпатiями належав до сiм'ї губернатора, пiдтримував бадьорий настрiй в усьому мiстi; вiн з'являвся то на валах, то на торжищах, то на вежах або в таборi — i скрiзь з безжурним смiхом та дотепами запевняв, що його фортеця мiцна й неприступна, що вiн сам хоче якнайшвидше побачити "ту погань" i почастувати її з височини мурiв картеччю, а єдина, мовляв, у нього турбота — це про воду… Мешканцi Уманi, слухаючи Шафранського, переймалися вiдвагою i, стоячи на валах, виглядали ворога навiть з деякою задерикуватiстю… З валiв було видно розставленi Гонтою за версти двi од мiста пiкети, якi оточували Умань довкола — так що-навiть миша не проскочила б до фортецi повз них; така ретельна охорона всiх тiшила й розвiювала пiдозри щодо Гонти. "Якби вiн плекав у душi зраду, то вiдразу б утiк до гайдамакiв, а то нi — твердо стоїть i охороняє мiсто", — так думав кожен, побувавши на валах…

Найвищим пунктом, що панував над усiєю Уманню, була надбрамна вежа губернаторського замку. У цiй вежi оселився сам Шафранський, а на вишцi в нього зберiгалися рiзноманiтнi астрономiчнi прилади, серед них i пiдзорна труба. Веронiка кiлька разiв на день вибiгала на вишку й кожного разу поверталася звiдти заспокоєна: Гонта з загоном стояв на мiсцi, а ворога нiде не було видно. Цю заспокiйливу звiстку вигукував на мiських вулицях i оповiсник, вселяючи надiю в серця уманцiв…

Першого дня Сара ходила, мов божевiльна; її серце краялося вiд болiсних почуттiв i сумнiвiв: не виказати губернаторовi Гонти — означало, на думку Сари, те ж саме, що своїми руками вiддати на смерть тисячi уманських мешканцiв, а виказати його — це було все одно, що погубити Залiзняка з повстанцями, її братами по хресту, загибель яких спричинилася б до винищення всього православного люду в краї!.. Неможливiсть знайти якийсь вихiд замалим не довела Сару до божевiлля; та за нiч вона трохи заспокоїлась, i вчорашнi страхи постали в дещо iншому свiтлi: по-перше, дiвчина схилялася до тiєї думки, що нових братiв їй треба жалiти бiльше — адже їх усе життя кривдили й мучили… Крiм того, вона, по сутi, зараз нiчого не може вдiяти: Гонта нинi, мов сокiл, на волi — куди захоче, туди й полетить… а при виїздi сотника з мiста вона ж таки крикнула, щоб йому не вiрили, та на крики єврейки нiхто не звернув уваги — тож тепер нехай як знають…

Заспокоївши почасти своє сумлiння, Сара знову почала думати, як би врятуватися й розшукати Петра. Але тепер втекти з мiста не було можливостi:

Гонтинi пiкети неодмiнно б її схопили, i тодi їй смерть… Хто повiрив би хоч одному слову єврейки? Як видно, треба все-таки лишатися в мiстi й з-за частоколу стежити, коли з'являться гайдамаки… Може ж таки її хтось пiзнає… А може, вона випадково побачить Петра, пiдiйшовши до частоколу…

Сара дiстала собi селянське вбрання. Анi батько, анi тiтка тепер не звертали на неї уваги, не цiкавилися навiть, де вона блукає: кожен думав тiльки про власний порятунок, все iнше було байдуже… Коли Гершко побачив дочку в селянському вбраннi, вiн навiть похвалив її за винахiдливiсть.

Тим часом, на третiй день уранцi, з вежi Веронiка повiдомила, що iз сизої iмли випливає й суне по землi якась чорна лавина, незабаром вона захопила майже третину обрiю. Звiстка про це облетiла мiсто й пiдняла на ноги весь люд: однi кинулися на вали, другi видиралися на частокiл, третi вилiзли на нарiжнi вежi… I всi до слiз напружували зiр, намагаючись роздивитися, що ж то за страховище суне на них з далини? Спершу нiчого не можна було розiбрати, та згодом з вежi почулися тривожнi зляканi вигуки: "Видно… йдуть… вiйсько, здається…" I нарештi хтось крикнув: "Гайдамаки!"

Цей крик, мов грiм, розкотився по всiй фортецi. Але Шафранський уже летiв на своєму румаковi вздовж укрiплень, пiдбадьорюючи гарнiзон войовничими вигуками:

— На мiсця! До зброї! — командував вiн. — Ех, коли б Гонта заманив цю погань, то ми б її почастували чавунними кавунами: любо буде глянути, як уся гайдамацька наволоч кинеться врозтiч пiд градом картечi й куль!

В iншому мiсцi Шафранський заохочував словом нове воїнство:

— Бадьорiше, смiлiше, панове! Пам'ятайте, що ви — Маккавеї, i захищайте своє життя та свою святиню!

Але бiдолашнi Маккавеї тремтiли й переляканими очима дивилися в загрозливу далечiнь, прислухаючись до невиразних звукiв, що долинали звiдти, мов рокотання розбурханого моря. Пiд'їхавши до брами, комендант фортецi наказав, щоб засуви на воротях було знято й щоб на перший сигнал Гонти вони розчинилися навстiж для його команди.

На майданi й коло синагоги юрмилася сила-силенна єврейок; там, серед наростаючого гомону, вже чулися ридання, зойки й переляканi крики. Шановний цадик стояв на ганку синагоги й силкувався вгамувати панiку, яка охопила юрбу.

— Слухайте, безумнi! — суворо й натхненно говорив вiн, простягаючи руки до юрби. — Не плакати нинi треба, а всiма силами душi постояти за життя ваших синiв i братiв, за скрижалi святого заповiту. Господь Iсаака та Iакова кличе вас усiх до бою, як закликав колись на амаликитян i фiлiстимлян. Чи ж не вiн берiг свiй народ у Єгиптi, чи ж не вiн годував його в пустелi? Чи ж не вiн провiв його через грiзне море, розверзнувши безодню? Чого ж ви страхаєтесь нинi й тремтите? Встаньте всi, бо Єгова з вами!

Палкi слова цадика заспокоїли натовп: плач i ридання почали стихати, очi в багатьох загорiлися вiдвагою.

А Веронiка в той час з високої вежi губернаторського замку спостерiгала за наближенням гайдамакiв i з великою тривогою стежила, що ж робитиме Гонта. Вона боялася, щоб одчайдушний сотник не кинувся iз своєю командою на чорну лавину повстанцiв; в запалi вiн би неминуче загинув, розбитий ворожими силами, якi мали незмiрну кiлькiсну перевагу.