Перший спалах

Першою його думкою було втікати. Бігти на північ, поки вистачить сил. Невідомо, що трапилося б, пірни він поміж ті неспокійні, вируючі чорні клубки... Навіть думка про це викликала несамовитий жах.

І він справді кинувся бігти. От тільки ноги раптом налилися чавунною важкістю і немов приросли до землі. На якусь мить Андрієві здалося, що його вже поглинув туман. Він міцно заплющив очі, в глибині душі наївно сподіваючись, що таким чином заховається від невідомого ворога. Але туман продовжував вирувати за спиною, насуваючись стіною крижаної тиші. Андрій вирішив, що, певно, перетворюється на дерево. Він зиркнув на свої ноги, очікуючи побачити, як вони поволі дерев’яніють, пускаючи корені і обростаючи корою. Та замість того вихопив поглядом тільки завеликі на два розміри кросівки, що з білих перетворилися на сірі. Треба буде помити, мелькнуло в голові.

І тоді з його губ вирвався стогін. Точніше, він уявив, як з його губ виривається стогін. Та тільки в цьому місці це й так не мало значення. Реальність і вигадка зливались в одне, не залишаючи між собою жодних хистких кордонів. Те, що відбувалося, і те, про що він думав, стало одним цілим.

Тим не менше, стогін цей був криком відчаю. Страхом бути поглиненим хмарою страшного туману. Андрій чекав, коли згустки пітьми нарешті заполонять його очі, та цього так і не сталося. Він зважився оглянутись назад — і побачив, що жахлива хмара зупинилась.

Переконавшись, що вона не збирається знову повзти, Андрій розвернувся і зробив кілька невпевнених кроків у бік небезпеки. Половина гігантського світила, не затулена моторошною чорною завісою, продовжувала щедро поливати рівнину отруєним рожевим молоком. Молоком із домішками крові. Тільки от чиєї?

Він підійшов до хмари майже впритул. Що воно таке, сказати було важко. Нагадувало клубки якихось чорних випарів, що вирували й тремтіли, поглинаючи бліде місячне сяйво. Край хмари відсвічував блакитним. Наче підпалений блискавкою. То тут, то там слабкі спалахи пірнали у темряву і, ледь освітивши її хворобливим, невпевненим сяйвом, згасали.

Йому раптом нестерпно захотілося додому. Просто ввірватися в кімнату і завалитися на ліжко, не скидаючи кросівок. І хай потім влетить від мами за те, що наслідив по всій квартирі, він усе одно буде щасливий. Бо це буде його дім, його ліжко, його кімната — усе таке до болю звичне і просте. Без слимаків-кровопивць і скажених блискавок, без танцюючих тіней і голодних вируючих хмар. Це буде його реальність. Нехай іноді занадто нудна і сіра, але принаймні стабільна і зрозуміла. Без всіляких дурних несподіванок. Без галюцинацій та іншої хворобливої маячні. Навіть, напевно, без кислуватого присмаку вина. Так, справді, він більше не вип’є жодної краплі...

Та ці породження уяви не стали дійсністю... Він продовжував самотою стояти на голій рівнині і спостерігати, як пульсує туман.

Усередині хмари щось відбувалося. Вона знову почала ворушитися і тремтіти. Раптом з одного боку з неї вистромилось велетенське чорне щупальце і потяглося вперед... А за ним друге, третє... Одне за одним, вони виповзали з її глибин і лізли кудись між валуни, подалі від цієї живої пітьми. Андрій побачив, як одне зі щупалець відірвалося від хмари і збіглося до купи, формуючи новий клубок туману. Ба ні, той клубок потім почав рости, роздуватися і перетворився на овал... Та на цьому метаморфози не закінчилися. Туман продовжував пульсувати і хвилюватися, змінюючи форму, аж поки із неї не викристалізувалося те, що до болю нагадувало людський силует.

Решту чорних щупалець теж відірвалися від «матінки» і розбрелись по полю, продовжуючи переродження. Одне із них повільно поповзло (пішло? полетіло?) до Андрія... Коли воно було вже десь на відстані витягнутої руки, над головою знову спалахнула блискавка, і побачене змусило Андрія затруситися від страху...

Постать справді була людська. Холодна і безтілесна, вона дивилась на Андрія безоднями порожніх очниць і беззвучно кричала голодною вирвою рота... Вона простягнула до нього руки, і у ніс раптом вдарив нестерпно сильний, огидний запах слизького намулу...

Та найгіршим було далеко не це. У рисах її чорного, тремтячого обличчя Андрій упізнав себе.

«Що ти таке?» — тільки устиг подумати, відчуваючи, як гойднулася під ногами земля. Запах намулу продовжував сильнішати, заповзаючи в розум разом зі шматками отруйного туману. Повітря кудись поділося, задушлива спека стиснула горло гарячими, сухими руками... Знову з’явилося нестерпне бажання пити. Він дивився на чорну постать і благав води, а вона шкірилась до нього кривою гримасою, простягаючи свої мертві, безтілесні руки...

— Води... Один ковточок...

— Буде тобі вода, — голос, схожий на шелест. Ні, це не слова породженого туманом... Це дзвінок із глибин свідомості...

— Буде.. — голос гучнішає.

— ...тільки скажи, що з тобою трапилось! Тобі погано?

Голос на мить замовкає. Андрій раптом усвідомлює, що голос цей — жіночий. Дивно як для його свідомості... М’який і лагідний і до болю знайомий. Невже вона так часто з ним розмовляє? Чому ж він переконаний, що сьогодні це сталося вперше?

Десь далеко на задньому плані грає музика. Свідомість вирішила його заколисати?

Чорна постать із туману кладе руки йому на плечі і присідає поруч.

— Сонце, ти мене трохи налякав...

Сонце? Що за телячі ніжності в цієї незрозумілої істоти? Невже плетиво дурнуватих людських стосунків докотилося вже й до пекла?

Потвора нахиляється й видихає йому в обличчя млосну суміш цигаркового диму й аромату цитрусових. А тоді легенько торкається лоба гарячими, вологими губами.

А він-то думав, вони безтілесні...

— Андрійчику, будь ласка, розплющ очі, — у знайомому голосі з’являються розпачливі нотки. Із клубка туману відривається ще одна постать, підходить до них і сідає поруч.

— Отямся, старий, — озивається вона злегка хриплуватим басом Сашка.

Сашка? Маркевича?

— У нього температура, — озивається свідомість. Чому вона обрала собі голос Марти?

Марти?

— Марта? Сашко? Ви? — він розплющує очі і пильно вдивляється в темряву.

— А хто ж іще? — сміється одна з постатей. Андрій не бачить її обличчя, бо перед очима кружляють якісь кольорові світляні плями.

— Гроза вже закінчилась? А туман? Він розсіявся?

— Який туман? Ти про що? — голос Сашка наповнюється нотками здивування.

Андрій збентежено прикушує губу. До нього нарешті доходить, що ляпнув дурницю.

— Чого ти дивуєшся, в нього жар, — каже Марта Сашкові, тулячи долоню до спітнілого Андрієвого лоба. У неї ніжні пальці, такі приємні на дотик. Від Марти віє прохолодою і спокоєм.

— Не було ніякої грози, просто хтось неподалік запускав феєрверки, — шепоче вона, повертаючись до Андрія. — Тобі вже краще?

— Так... Я забагато випив, — хрипло витиснув з себе Андрій, відчуваючи, як нестерпно палає горло. — Сподіваюсь, ви не будете проти, якщо я відлучуся на кілька хвилин.

— Я з тобою...

Марта хотіла встати, та він стримав її владним порухом руки.

— Вибач, мені треба...е-е...сходити до вітру, — пробурмотів Андрій. І, похитуючись, поволі побрів у кущі.

Він збрехав. Насправді йому просто хотілося побути на самоті. Зачерпнути долонею холодної річкової води і промочити горло. І чхати він хотів на всілякі кишкові палички та інші напасті, новинами про які їх так щедро частують з екрана телевізора. Ну подумаєш, захворіє — то й захворіє. Хіба вперше труїти себе всілякою гидотою?

Він опустився на коліна і припав губами до річки.

Чорт... Чому йому так погано? Важкий клубок, що досі мирно дрімав у шлунку, прокинувся і тепер небезпечно підступав до горла. Виною тому, напевно, було вино. Або шашлики. Хтозна, з чого вони зроблені. А раптом завтрашній день розпочнеться з того, що в місцевих новинах на всі лади лаятимуть Черговий супермаркет, що попався на поставках неякісного товару і цим самим змусив компанію підлітків зустрічати світанок у стінах лікарні з діагнозом якоїсь там гострої вірусної фігні?