Перший спалах

Та ні, до біса казки. До біса усе на світі. Зараз є тільки мить. І Марта. Його свідомість розчиняється у вигинах її тіла, у неймовірних вихилясах, які вона робить у такт божевільним ритмам.

Голоси. Голоси.

Музика.

Крики.

Повітря тремтить і падає. Осінь налякано ховається в кущі. Тишу розбито, пошматовано, кинуто на розтерзання бродячим псам. Хто він? Де він? Мовчання.

Покрови ночі лягають на вкритий осінню ще теплий піщаний берег. Зірки падають. Хоча ні. Зірки не можуть падати. То тільки зоряне каміння. Зоряний пил. Гарно так звучить — зоряний пил...

Вітер. Безмовний, шалений вітер музики, позбавленої слів. Удари. Дзенькіт. Пронизливе дзижчання. Голос, що схожий на крик. Грюкіт. Здушений сміх. Дитячий плач. Холодні порожні стіни. Вітер завиває за вікном, засипаючи очі колючим снігом. Тут тільки мовчання. Без звуку. Жодного звуку. Тут тільки...

(смерть.)

Брязкіт ланцюгів. Криві дзеркала. Багато дзеркал. Бездонний коридор. Розбите скло. Побита часом поверхня. Смерть, смерть, смерть...

(але я живий! Живий!)

Сміється... клацає годинник на стіні. Стіни немає. Є тільки дерево. Обдертий, пошарпаний, обгорілий, засохлий дуб.

(тік-так, тік-так...)

Це знак!

Од-нак...

Губи Марти напіврозтулені. Хвилясте волосся розтинає повітря, недбало падаючи на розпашіле лице. Вона усміхається, освітлюючи ніч блиском чарівних ямочок. Танець. Шалений ритм (обійми її, обійми!).

Його рука торкається її талії. Тоненька ніжно-рожева тканина обпікає пальці теплом розігрітої шкіри, що протікає крізь неї, мов вода крізь сито. Так добре. Гаряче! Ой як гаряче! Головне — не відсмикнути долоню.

Марта кладе голову йому на плече.

Какофонія думок — у такт оскаженілій музиці. Кров приливає до обличчя, обпалюючи його несамовитим божевіллям. Що робиться? Що робиться?

Полум’я. Тільки скажене полум’я.

Марта підіймає голову й лукаво посміхається.

Він бере її за підборіддя й цілує.

13

Гаряче. Нестерпно гаряче. Щось обпікає обличчя, залазить в серце, роздирає душу. Перші хвилі божевілля чи всього лише відлуння алкоголю? Андрій не знає. Він узагалі нічого не знає. Та й навіщо?

Гулянка продовжується. Набирає обертів і заковтує в себе тих, хто ще продовжує опиратися з останніх сил. Сашко кудись зник. Не видно ніде й Аліни. П’яний в дупу Вуєвич щось горланить розімлілим язиком. Ксеня сидить біля вогню, похиливши голову і втупивши в полум’я посоловілі очі. Здається, вона дрімає навсидячки. І справді, не минає й десяти хвилин, як вона занурюється обличчям в коліна і поринає в глибокий сон.

Грає музика. Какофонія звуків і образів сплітається в безкінечний потік химерних видінь. Щось робиться із його мозком. Андрій втрачає контроль над тілом. Воно стає важким і неповоротким, ноги наливаються свинцем. Жар заливає обличчя — так, наче йому до щік притулили гаряче залізо. Думки кудись відлітають. Залишається тільки спостерігати. Сліпо й без розуміння вихоплювати з танцюючої напівтемряви уривки картин і голосів.

Андрій ніколи не був п’яним. Принаймні, настільки. Паморочиться голова, всесвіт навколо повільно завмирає. Гулянка відлітає кудись на задній план. Разом із музикою і не надто тверезими однокласниками. У голові — пусто. Там не залишилось нічого, крім цілковитої, глухої темряви. Вона накинулась на нього зненацька, як буває, важка чорна хвиля накидається на прибережну скелю, та тільки не розбилась від удару, а навпаки — поглинула його повністю, зануривши у моторошну, порожню тишу. Окутала з голови до ніг. Мов чорний, глухий саван. Насунулась мертвим, сліпим океаном крижаного мовчання.

Розчинитися у всьому навколо. Ось що чекає Андрія. Він дивиться на розмиті силуети дерев, оповиті чорним, важким покривалом ночі, на відблиски вогню на розпашілому Мартиному лиці, на розкидані по траві черевики і чиїсь переплетені руки. Погляд фокусується на зануреному в пітьму обличчі хлопця — і один з останніх спалахів полум’я вихоплює з неї важке підборіддя присадкуватого Олега. Очі в того заплющені, рот напіввідкритий. На грудях важко сопе чиясь кудлата голова. Оля? Чи Марина? А в тім, яка різниця?

Дівчина зненацька піднімає голову і втуплюється поглядом в Андрія. З-під зелених пасем розпатланого волосся на нього збентежено дивляться величезні блакитні очі цієї напівбожевільної...як її там?.. Аліни. Звуки на якусь мить повертаються. Гаряче Мартине дихання окутує його щоку. Вона танцює. Досі. Звідки в неї стільки енергії? Андрій відчуває, що вже зовсім вибився із сил. А вона продовжує стрибати, звиватися навколо нього, дурманячи і без того вже затуманену голову.

«Як той зайчик із реклами «Дюрасел», — мелькає у голові Андрія.

Марта розплющує очі. У її очах досі палає лукавий вогник. Вона запитально піднімає брову і обвиває руками його спітнілу шию. Він нахиляється і цілує її. Марта відповідає. Та коли він намагається обірвати поцілунок, вона лише міцніше притискається до нього всім тілом.

Губи в Марти гарячі. Як і все навколо. Увесь світ немов перетворився на невидимий вогонь. Пахне апельсинами і цигарками. Її одяг просякнутий димом. Андрій мовчки занурюється обличчям у хвилясте біляве волосся і на мить завмирає. Нестерпно хочеться пити.

Світ божеволіє. Пливуть над землею окутані хмарою пожовклого листя дерева, плавно похитуючи гіллям у такт музиці. Кружляють жмутки трави і незграбні кущі бузини. Навіть пригасле багаття — і те розгоряється з новою силою, щоб нарешті зрушити з місця і піти вихилясом. Андрієві стає не по собі. Він не хоче бачити, як витанцьовує полум’я. Він боїться, що коли воно вирветься зі своєї обкладеної камінням ямки, то спалить усе навколо. Перед очима з’являється картина палаючого лісу, що благально простягає до неба тліючі гілки-пальці, сухими, шершавими губами молячи небо тільки про одне — води...

Так, води.

Пити...

Спалахує блискавка. Світ навколо заливається фіалковою барвою розведеного чорнила. Десь удалині розгнівано гуркоче грім. Важке й задушливе повітря каменем тисне на груди. Починає звіватися вітер. Та він не приносить очікуваної прохолоди. Навпаки... На якусь мить Андрієві здається, що він опинився у гарячому повітряному коконі, просякнутому страхом і млосним запахом поту.

Тіло налите свинцем. Голова безвільно теліпається на втомленій шиї. Вона чомусь така важка... Нічого не хочеться, тільки б кудись її примістити... Байдуже куди, та хоч у багаття... Надто сильно пече горло. Ох, надавати б по пиці тому, хто пік шашлики! Це ж треба, скільки перцю на них висипати! А хоча ні, не вийде... Бо він сам їх і пік... Ідіот, що тут скажеш... Але з ким не буває... Та від цього не легше. Як пече!.. Чорт...

Знову спалах. Цього разу — над самісінькою головою. Слідом за ним протяжно завиває грім. А тоді... Час раптом зупиняється. Завмирає на частку секунди. І все провалюється кудись у вічність.

Шум у голові поступається місцем черговій хвилі крижаної тиші. Роздвоєні силуети дерев погрозливо розмахують гіллям. Чого їм треба, цим отруйним демонам смерті? Що вони забули на трохи спізнілій гулянці школярів? Андрій хапається за голову і відчуває, як її обпалює безглуздий напад божевілля. Пити треба було менше, чорт забирай! Чим він думав?

Спека наростає... Спалах. Свист вітру. Спалах. Гуркіт грому. Мовчання. Спалах. Верзеться бозна-що... Спалах...

Десь далеко з лісових нетрів раптом виривається довгий, пронизливий жіночий крик...

— Що це було? — Андрій хапає Марту за плече.

Мовчання.

— Ти що, нечула?

Марта дивиться на нього посоловілими байдужими очима.

— Та отам же! — він тицяє рукою в бік лісу — туди, звідки пролунав крик.

Знову спалахує блискавка. Та тільки цього разу небесне фаєр-шоу супроводжується моторошною мелодією тиші. Не такою, як досі. Не тією, що, буває, накриває собою втомлену від бурхливого відпочинку компанію напівп’яних парубків і дівчат. Це щось набагато гірше. Наче все на світі раптом завмерло. Принишкло... Може, навіть... Ні, він не хоче про це думати! Та тим не менше, губи беззвучно ворушаться, і з них вилітає позбавлене звукової оболонки, та від того не менш жахливе слово — «померло».