Останнi орли

— То велика справа вiтчизни вже почалася? — захоплено вигукнула Даринз. — Боже, почуй i моє благання, зглянься! Нехай воно разом з голосiнням i стогоном нещасних летить до твоїх ясних осель! — I панна простягла свої зв'язанi руки до неба, що проглядало крiзь листя, мов крiзь зелену сiтку.

— Дай боже, — сказав i Петро, скинувши шапку. — То я ось, — почав вiн знову, докладаючи чималих зусиль, щоб розкурити люльку, — хочу розпитати вельможного панича про дочку генерального обозного… чи це iнший обозний, чи той, самий, твiй батько?

— Той самий, той самий, — лукаво усмiхнулася Ларина.

— А як же це? Отаман Найда про дочку, a виходить, син…

— Нi, i дочка…

— I дочка? — розгублено подивився на дiвчину Петро.

— I дочка, — кивнула вона головою.

Вiд одержаних звiсток в душi Дарини грала така радiсть, розцвiтала така надiя на майбутнє рiдної країни, що вона ладна була й танцювати.

— То як же воно… виходить, панич…

— Виходить, панич паничем, а панянка панянкою, — жартувала дiвчина, в той же час розмiрковуючи, як найзручнiше спекатися цього допиту. На мить у неї навiть з'явилася була думка вiдкритися перед цим чесним i симпатичним парубком, якому Найда, певно, довiряв; та вона не знала iнших, а тому й вирiшила продовжувати байку: — У його ясної мосцi генерального київського обозного є й дочка, Дарина…

— Так, так… панна Дарина… i батько отаман казав: бережи її, як зiницю ока, — зрадiв Петро, що згадав iм'я.

— Ну, от i Дарина є, - задихалась од радостi панна, — i син Павло є, це я… Ми обоє гостювали в монастирi…

— Ось воно що, а менi й невтямки… Авжеж, якщо є дочка, то чому ж i синовi не бути?.. Тiльки… як же ясний панич сам утiк, а сестру там залишив на муки? — стривожився раптом Петро; парубок змiркував тепер, що нещастя з панною завдасть великого горя отамановi, а вiн, його посланець, навiть не кинувся сам у монастир рятувати її, а зостався з кiньми.

— Заспокойся, козаче, — мовила Дарина, вгадавши Петровi думки. — Я сестру випустив ранiше, а сам вискочив, коли їй небезпека вже не загрожувала.

— Гей, паничу, ти щось плутаєш… Нiкого ми не пропустили, нiкого, i, крiм тебе, по греблi жодна душа не пройшла…

— Твоя правда, — спаленiла збентежена панна, — сестру я не пустив через греблю… боявся, вона пройшла пiд стiною — праворуч є стежка… понад озером… а сам я вже пiзнiше… подався навпростець… i попався…

— Ага! — задовольнився вiдповiддю Петро й замовк.

— Ми з сестрою хотiли пробратися в Мотронинський монастир… То я за нею мусив пильнувати…

Дарина теж змовкла, помiтивши, що Петро поринув у задуму. Жахливе становище панни, яка пiсля втечi, мабуть, заблудила в лiсi, де, крiм звiрiв, гасали озвiрiлi вiд злоби люди, нагадало йому iншу дiвчину, котрiй вiн оддав усе своє серце, усю свою душу й котру невiдомо де подiли недолюдки. "Де вона? Чи жива ще? Чи врятую її? — гострими жалами впивалися запитання в парубкове серце й стискали його жагучою тугою. — Ех, коли б швидше до батька Найди, в мiстечка й мiста, де ховаються євреї… може, серед них я знайду мою голубку… знайду, неодмiнно знайду…" — рвався з глибини його iстоти нестримний крик шаленого розпачу й помсти. А дiвчина полинула думками теж туди, до Найди, але не з кривавими мрiями, а з палким самовiдданим коханням.

Довго тривала мовчанка. Час минав. Дарина не помiтила, як з високостi в їхнiй яр заглянуло сонце й оббризкало щирим злотом i покручене корiння напiв-вивернутих дубiв, i смарагдове склепiння прозорого листя, i хвилястi пасма її свiтлого, пiдiбраного пiд конфедератку волосся. Серед тишi, що панувала довкола, iнколи чувся то брязкiт пут, то пирхання коней, то тихе посвистування дозорцiв… Та ось нараз почувся з боку монастиря тупiт… Конi, що паслися в яру, шарахнули вбiк i тривожно заiржали… Петро, наче спросоння, схопився на ноги й вiдразу не мiг второпати, що воно за гамiр.

На схилi, помiж деревами, з'явилися вершники й почали спускатися в яр. Всi вони були одягненi в розкiшнi польськi кунтушi, а на багатьох iз них виблискували ще й срiбнi лати.

— Ляхи! — скрикнула Дарина. Та на цей крик був вiдповiддю дружний регiт.

— Нi, чадо моє, - заговорив, пiд'їжджаючи на вороному чистокровному конi, отець диякон. — Ляхи вже спочивають сном, тiльки не праведних, а грiшних: з ними й мороки майже не було, — багатьох i без нас хтось прикiнчив, а решту ми упокоїли тихо й благолiпно… Та вони, клятi, запаскудили нашу святиню, перебили силу невинних страдниць. Три чернички самi собi смерть заподiяли. Ех, не було часу возитися з гаспидами, треба поспiшати назад, а то б… Тепер ось що, панове, — звернувся ватажок до всiх, — так залишити монастир на самих жiнок не можна, — та й тих половина вцiлiла… а челядь усю перебито. От я й мислю лишити тут десяткiв зо два братiї пiд орудою старого Грача… А ми всi вертаймося швидше до нашого орла-бiлозорця… хай порядкує, а отець Єлпiдифор пришле сюди нового попа, освятить церкви i все монастирище.

Почали питати, хто бажає зостатися, й пiсля короткої суперечки вирiшили цю справу добровiльно; ватажок запевнив тих, котрi лишалися, твердим словом, що здобич дiлитимуть на всiх порiвну, не минаючи їх.

— А паничевi випадає побути тут… поки хтось не їхатиме в Печери, — сказав диякон.

— На бога, пане отамане! — почала благати злякана Дарина. — Менi залишатися не можна… моя сестра десь сама… в лiсi… та я повинен ще й передати вiд батька… од московського уряду превелебному отцевi Мельхiседеку важливi вiстi…

— Гм… аще так… — зам'явся диякон.

— У панича справдi сестра… — втрутився в розмову й Петро. — Батько Найда казав, щоб берегли її…

— Ну, то гайда з нами! Хлопцi, на коней! Зайвих вiзьмiть на повiд! З богом!

I загiн, вирушив у зворотну путь, попрощавшись з товаришами, якi зосталися при монастирi.

Загiн посувався вперед обережно, розтягнувшись по звивистих стежках густого лiсу; їхали мовчки, та в очах гайдамакiв свiтилася горда свiдомiсть виконаного обов'язку. Петро уважно поглядав на всi боки, вiд'їжджаючи то праворуч, то лiворуч вiд стежки в глибiнь лiсу, й вигукував: "Го-го! Панно! Тут!" Дарина зовнi мусила подiляти його тривогу й не могла додуматись, як же виплутатися з цiєї халепи; але свiдомiсть того, що вона на волi й з кожним кроком наближається до свого друга, славного борця за зневажену Україну, сповнювала її такою радiстю, що навiть Петро почав поглядати на цього "братика" з пiдозрою.

Пробираючись дуже повiльно гористою мiсцевiстю, через лiсовi нетрi й глибокi яруги, загiн тiльки надвечiр виїхав на узлiсся. Тут гайдамаки злiзли з коней, спутали їх i по-богатирському розляглися спочивати.

Отець диякон теж лiг на м'якiй травi. Вiн поглядав на призахiдне сонце i розмiрковував, чи рушати зараз далi, чи дати вiдпочинок коням.

До нього пiдiйшов Петро.

— А що, пане отамане, накажеш рушати в дорогу? Уже всi зiбралися…

— Та от саме про це i я думаю, — вiдповiв диякон. — Пiдночувати — не пiдночувати, а все ж лiпше дiждатися мiсяця — козацького сонця.

— Авжеж! — погодився й Петро. — А то я йду ген отам понад узлiссям i бачу, що за дальнiм горбом причаїлось якихось двоє людей. Я їм свиснув, а вони дременули до лiсу… чи не лиходiї якiсь?

— А в якiй одежi — не розiбрав?

— Далеко було, а вже смеркає… Тiльки нi, здається, в простих свитках.

— Ха, ха! — розсмiявся диякон. — Подорожнi! Побачили стiльки ляхiв, ну й утекли вiд страху.

— I то правда… — почухав потилицю Петро. — А ще не гаразд ось що — цей панич: спершу все хотiв кинутися на пошуки сестри, а як виїхали, то й забув про неї… Я зупиняюсь раз у раз, шукаю її… батько Найда просив поберегти, вiд обозного з Києва була тривога, а братик тiльки посмiхається та пiдганяє мене; навiть уже з лiсу почали виїжджати, а йому й байдуже… Щось воно не теє… а чортзна-шо… як же менi тепер батьку Найд; на сiлi показатися?

— А приведи лишень того хлопця-молодця, я з ким тепер не так побалакаю! Петро квапливо пiшов i довго не повертався. Вже з лiсу поповзли у видолинки нiчнi тiнi, вже вечiрня заграва перетворилась на блiдо-золотисту смужку й блиснули в небеснiй глибинi двi-три зiрочки, коли нарештi з'явився Петро, мiцно тримаючи за руку Дарину.