Останнi орли

— Панна? Дочка? — загомонiли спантеличенi козаки.

— Та що ж це таке? — не мiг отямитися вiд здивування диякон. — Єгипетська на мене тьма напала чи що? Та хiба ж можуть бути такi ланити в хлопця? А очеса? Здурiв на старiсть, та й годi!

— Даруйте, шановнi лицарi, — в свою чергу заговорила збентежена й радiсна панна, вклоняючись гайдамакам. — Не сердьтеся за те, що я мимоволi ввела вас в оману… я боялась вiдкритись, не знаючи, куди потрапила…

— I мало не постраждала, вельможна панно, — буркнув знiчений диякон… — Во й мiж нашою братiєю трапляється всяка скверна… Е, та що там! Прости нас за те, що так непоштиво повелися з тобою… Хоча, реку, кожного взяв би сумнiв: то журився, що сестра в лiсi загубилась, а як узнав, що ми до тебе, пане отамане, їдемо, то й про сестру забувся, гарцює на конi та радiє, аж очi сяють.

При цих словах диякона Дарина густо почервонiла, а Найда не мiг стримати бурхливої радостi й, щоб приховати збентеження дiвчини, перебив оповiдача веселим смiхом:

— Ну, ну, панотче, досить уже перепрошувати! Обдурила вас дiвчина, та й годi. дякувати боговi, що так обiйшлося! Поставте ж кругом сторожу та приготуйте паннi добру вечерю!..

— Все, все зробимо! Не турбуйся, пане отамане! — вiдповiли гайдамаки й розбрелися в рiзнi боки.

Найда й Дарина на якийсь час лишились самi. Нiчна темрява охопила їх нiжною прохолодою; спалахували одна за одною зорi, засiваючи небо блискучими золотими цятками… Здаля долинав гомiн гайдамацького табору… Але закоханим здавалося, що життя i всi люди вiдiйшли кудись далеко-далеко i що вони тепер на цiлому свiтi самi… Близько одно вiд одного… I що в цiй близькостi — весь свiт, все життя, всi радощi, якi судилися людинi… Вони стояли непорушне, сп'янiлi й приголомшенi своїм щастям…

Душа Дарини була сповнена екстазом — дiвчинi хотiлося i говорити, i плакати, i смiятися, та Найда мовчав, i це мовчання бентежило її; Дарина намагалася пронизати очима пiтьму й уловити вираз обличчя коханого, але нiч була темна, й до панни долiтало лише глибоке, схвильоване дихання могутнiх грудей…

Раптом вона вiдчула, як дужа рука мiцно стисла її руку… Серце Дарини завмерло вiд солодкого болю…

— Чи ти любиш мене, життя моє, зоре моя, свiте мiй? — прошепотiв Найда, стискаючи дужче дiвочу руку.

Сльози щастя бризнули з очей панни, вона в поривi кохання схилилася до лицаря-козака й жагуче прошепотiла:

— Люблю, люблю! Над усе в свiтi, бiльше за життя, бiльше, нiж душу! Найда рвучко, бурхливо пригорнув Дарину, припав до її уст i занiмiв у блаженному сп'янiннi.

Та за мить козак знову оволодiв собою i, вiдiрвавшись од дiвчини, спитав її з боязкою тривогою:

— Ти плачеш, щастя моє? Що сталося? Може, я образив тебе?

— Нi, нi! — уривчасто прошепотiла Дарина. — Це вiд радостi, од щастя!.. Кохала тебе все життя… i ось мрiї… господи! Не пережити такого раю… Серце не витримає…

— То ти не погребуєш стати моєю дружиною? Королево, царице, богине моя! Я всю Польщу кину тобi до нiг, а вiльна Україна сплете нам щастя вiнець!..

— У тобi єдиному все — i життя, i радiсть, i щастя! — скрикнула дiвчина й обвила шию Найди руками.

Вiн притис її до своїх могутнiх грудей i палко прошепотiв:

— Бери ж мою буйну голову й гаряче серце навiки!

У цей час якась постать виринула з навколишнього мороку й попростувала прямо до них; Найда ледве встиг одскочити вiд Дарини й прибрати шанобливо-байдужого вигляду.

То був Петро — вiн принiс килим i двоє козацьких сiдел замiсть стiльцiв.

— Отець диякон питає, - звернувся парубок до отамана, — куди звелиш їхати й коли?

— Скажеш панотцевi, щоб прийшов вечеряти, тут i домовимось, а вирушати треба, як мiсяць зiйде, i їхати швидше до Днiпра, провести ясновельможну панну до Києва.

Як тiльки Петро вiдiйшов, Дарина схвильовано запитала.

— Ги це так навмисно сказав їм, Iване, чи справдi вирiшив одiслати мене назад?

Найда на мить сторопiв:

— Як? Хiба ти думаєш залишатися?

— Авжеж, думаю лишитися з тобоюi — твердо сказала Дарина. — I нiхто мене звiдси не вирве, хiба що ти сам накажеш силомiць одвезти мене!

— Люба моя! Кохана моя! — Найда нiжно поцiлував її. — Моя вiдчайдушна голiвко! Але хiба це можливо? Подумай, тут кожної хвилини чигає на тебе страшна небезпека, смерть, муки, наруга!..

— А хiба на тебе не чигає те саме? Та й що менi всi небезпеки в свiтi, коли ти будеш разом зi мною? В надiйному, безпечному мiсцi я змучусь душею за тебе бiльше, нiж тут, у самому пеклi бою… Нi, я не залишу тебе нiколи!

— Щастя моє, як менi дякувати тобi за таке кохання! — захоплено промовив Найда, стискаючи руки дiвчини. — Але, але… бачиш… — вiн розгублено за-тнувся. — Усi знають…

— Виходить, ти таки не хочеш узяти мене з собою! — скрикнула Дарина й рiзким рухом вирвала свої руки з Найдиних…

— Я не хочу?! Та якби менi господь дав померти край твоїх нiжок — я б кращої долi не бажав собi. Тiльки… ось що… зрозумiй мене, моя кохана, моя люба, — усi знають, що ти дiвчина, а при вiйську держати жiнок заборонено. Почнуть говорити, що отаман, пробач на словi, возиться з бабою. А коли така розкiш дозволена отамановi, то чому ж її не дозволити й усiм? Нiхто навiть не повiрить, що ти дочка росiйського генерального обозного, скажуть — брехня, пiдуть чвари, розбрат, а разом з ними…

— Ти не любиш мене. коли можеш розлучитися; — з гiрким докором мовила панна.

— Я не люблю? Бiйся бога, Дарино! Так, як я кохаю тебе, не зможе кохати нiхто! Люблю тебе над усе в свiтi, бiльше, нiж спасiння своєї душi, з першого дня, коли побачив тебе ще там, у Переяславi!

— Як? Там, у Переяславi? — здивовано спитала Дарина. — Чому ж ти не вiдкрився менi?..

— Тому, що батько твiй, вгадавши, мабуть, моє почуття, сказав, що нiколи не вiддасть своєї дочки за гультяя-запорожця i що взагалi просить цих добродiїв обминати його двiр. Ой Дарино, коли б не тi слова, то, може, на козацькiй головi нiколи б не було чернечого клобука…

— Любий мiй! — i Дарина сбвилд руками шию козака — О, якби ж я тодi знала!

— Що ж би ти моглда вдiяти, голубо?

— Нiяка батькiвська воля не зв`язала б мене: Пiшла б за тобою на край свiту… Бо ж i я тебе покохала вiдразу й навiки!

— Орлице моя! — Найда пристрастно обняв дiвчину.

Поблизу почулось шарудiння.

Козак швидко випустив панночку з могутнiх обiймiв i шанобливо вiдсторонився. Дарина оглянулась — не було нiкого; у темрявi бовванiв лише силует коня.

— Але якщо ти кохаєш мене так, якщо для тебе немає нiкого на свiтi дорожчого, нiж я, то не вiдштовхуй мене од себе! — через якусь мить благальне заговорила дiвчина. — Якщо ти боїшся злих язикiв, я навiть не розмовлятиму з тобою, не пiдходитиму до тебе — менi тiльки б бути тут поблизу, хоч бачити тебе, хоч чути!..

— Ох, Дарино, — з жалем перебив її Найда, — ти не знаєш людей!.. Якби нас з тобою роздiляла височенна гора — злi язики згладили б її в долину, коли б рiка пролягла мiж нами — вони перекинули б через неї мiст…

— Та люди ж не звiрi, врештi! — мовила панна i в голосi її забринiли сльози. — Вони побачать, повiрять… Адже я не зупинятиму тебе, не умовлятиму уникати небезпеки… Нi, нi, йди. лети вперед, у саме пекло, тiльки я полечу з тобою поруч. Чуєш? Разом життя — разом i смерть!

Дарина стиснула руку Найди i, близько-близько прихилившись до його обличчя обпекла коханого жагучим поглядом своїх великих, потемнiлих од хвилювання очей.

— З тобою життя, з тобою i смерть!.. Ех, i доля ж щаслива! — прошепотiв, мов у нестямi, козак, обхопивши руками голову.

Запала мовчанка, сповнена поривiв бурхливої пристрастi.

Кругом панувала глибока нiч. Вогкий туман повiльно виповзав з байракiв i вже коливався вдалинi край лiсу… Стомленi тривожним переїздом, гайдамаки голосно хропли, розлiгшись на травi, кашовари мовчки метушилися коло вогнищ, готуючи вечерю… Навколо було тихо, тiльки десь далеко кричав пугач — то перекликалася сторожа,

Першим опам'ятався Найда.