Останнi орли

Фурман раз у раз полохливо озирався i, прицмокуючи губами, посмикував вiжки.

Дивлячись на чорне, як смола, волосся, смаглявi обличчя й строкатий одяг подорожнiх, можна було подумати, що це мандрiвнi цигани, та при уважнiшому поглядi одразу впадав в око схiдний тип молодої дiвчини й гачкуватi носи її супутниць. Найменше ж скидався на цигана сам ребе Гершко, який сидiв на передку воза. Досить було тiльки поглянути, як вiн правив кiньми, весь час прицмокуючи й махаючи руками, i кожен пiзнав би в ньому чистокровного єврея, переодягненого циганом, незважаючи на те, що вогненна Гершкова борода перетворилася на чорну.

Та загалом циганська одiж трохи маскувала походження подорожнiх. Придумала цей маскарад обачна й хитра Рухля.

З усiх нацiональностей, що проживали на Українi, цигани були найбезне-виннiшi. Селяни й гайдамаки остерiгались їх як конокрадiв, та взагалi не мали причин ненавидiти їх, а iнодi навiть були й радi приїзду бродячих ковалiв, — тим-то Рухля й надумала переодягти всiх у циган, щоб безпечно пробратися в Умань.

Сара спершу вирiшила нi за що не виїжджати з Кам'янки; та слова Рухлi мимоволi переконали дiвчину: справдi, важко було розраховувати, при вторгненнi до мiста гайдамакiв, першому потрапити на очi Петровi…

Крiм того, Гершко недвозначно сказав дочцi, що при найменшому опорi вб'є її одразу. Тим-то в Сари залишався тiльки один вибiр: або їхати з ними, або померти. А їй тепер пристрасно хотiлося жити, щоб якомога швидше зустрiтися з Петром, — отже, треба було щонайперше погодитися на вимогу батька.

Але де тепер шукати Петра? Адже вiн, одержавши листа, кинеться в Кам'янку, а її везуть в Умань. Звичайно, це вже були знайомi мiсця, i Сара, за сприятливих обставин, могла б тепер вирватися i втекти в Малу Лисянку, де її знали й любили всi селяни.

Щоправда, побачення з Петром вiдкладалося на невизначений час, але з двох лих доводилося вибирати менше, i тому дiвчина, згнiтивши серце, вирiшила пiдкоритися батьковiй волi.

Уже сьомий день вони пробирались путiвцями.

Доки їхали Подiллям, усе було бiльш-менш гаразд. Селяни хоч i збирались гуртами бiля корчем та церковних оград, щоб погомонiти про страшнi подiї в крулевствi Польському, але роботи й своїх домiвок не кидали. Та чим ближче пiд'їжджали подорожнi до Уманi, тим небезпечнiша ставала мандрiвка. Тепер вони уникали заїжджати в села й мiстечка, а бiльше трималися безлюдних мiсць i лiсiв, лише iнодi ризикуючи заглянути, та й то з великою обережнiстю, в якусь самотню хату.

Уже два днi їхав Гершко з своїми супутницями Київщиною, i привид жаху, що переслiдував утiкачiв з берегiв Днiстра, врештi наздогнав їх.

Села, якi нинi траплялися по дорозi, або були безлюднi — їхнi мешканцi, очевидячки, пiшли в гайдамаки, або зруйнованi дощенту ляхами. Якось подорожнiм довелося проїздити повз невелике мiстечко; воно ще курилось, а на ясному тлi вечiрнього неба чорними силуетами рiзьбилися потворнi руїни й шибеницi з нерухомими жертвами.

Такi картини наганяли божевiльний жах на бiдолашних євреїв, i вони поспiшали якомога швидше вибратися з цих страшних мiсць.

Разiв зо два подорожнi навiть бачили загони гайдамакiв.

Коли їм траплялося зустрiти якусь жiнку, то Рухля, що знала кiлька слiв по-циганськи, розпитувала про дорогу на Умань i про те, чи немає поблизу гайдамакiв.

Таким чином, об'їжджаючи мiста й села i всiляко уникаючи зустрiчей з селянами та гайдамаками, мандрiвники поволi просувалися вперед.

За розрахунками Гершка, вони мали приїхати в Умань на десятий день увечерi, але страх, який стискав їхнi серця, був такий великий, що подорожнiм здавалося, нiби вони й не доживуть до того щасливого дня.

Тiльки Сара зовсiм не боялася, а навпаки — жадала такої зустрiчi, сподiваючись за допомогою хлопiв або гайдамакiв вирватись од своїх мучителiв i дiстатися в Малу Лисянку, до Прiсi й отця Хоми.

Вiз котився повiльно, усi сидiли мовчки, поринувши в свої роздуми. Вiдчувши байдужiсть фурмана, конi пiшли ступою.

Вiз з'їхав з дороги i, наскочивши на камiнь, замалим не перекинувся. Усi переполошились.

— В'є, в'є! — закричав Гершко i, натягнувши вiжки, замахав руками, наче зляканий птах крилами. Конi повернули назад, i вiз знову покотився вузькою дорогою.

— Ребе Гершку, ребе Гершку! — повчально мовила Рухля. — Скiльки разiв я казала тобi, щоб ти не кричав "в'є"; коли б тут був хтось iз хлопiв, вiн одразу б зметикував, що ти не циган, а чесний єврей.

— Ой вей, усе забуваю, вiд страху в головi все плутається!

— Не бiйся! Господь, що вивiв з пустелi батькiв наших, виведе й нас з цього проклятого краю. А чи скоро Умань? Тобi ж знайомi цi мiсця!

— Знайомi, знайомi, але ж ми звернули вбiк i я тепер не знаю, куди їхати. Десь неподалiк має бути Кирилiвка, а в нiй шинкар знайомий — Лейба. Коли тут iще спокiйно, — голос Гершка жалiбно затремтiв, — то в нього можна буде й перепочити, i про все розпитати.

— Ну, ну! То поганяй же коней; боронь боже, що-небудь… — тут у степу нiде й сховатися.

Натяк Рухлi на можливiсть зустрiчi з гайдамаками змусив Гершка щосили засмикати вiжками. Вiн хотiв пiдбадьорити коней ще й своїм улюбленим "в'є-в'є", але'вчасно схаменувся i тiльки зацмокав губами.

Сара не прислухалась до розмови, але при словi "Кирилiвка" вiдразу насторожилася.

Це слово було їй добре знайоме — кiлька разiв вона туди їздила з батьком у гостi до старого Лейби i дорогу вiд Кирилiвки до Малої Лисянки знайшла б i зараз; якщо виявиться, що в Кирилiвцi все спокiйно i вони справдi зупиняться вiдпочити у шинкаря, то, можливо, їй пощастить утекти вiд батька, а вiн, зважаючи на таке тривожне становище в краї, звичайно, не кинеться навздогiн за нею! Ох, коли б у Кирилiвцi все було гаразд!

Сара заломила пiд хусткою руки й застигла в безмовнiй молитвi. "Невже господь не захоче простягти їй руку порятунку? Нi! Нi! Тiльки треба вiрити й надiятись, i, може, завтра надвечiр вона буде в Малiй Лисянцi".

Дiвчина почала озиратися на всi боки, намагаючись вiдгадати, в якому напрямi мала бути Кирилiвка. Нарештi її гострий погляд помiтив удалинi ледь помiтний пагорок, на якому чорнiли двi тоненькi рисочки.

— Батьку, батьку! — вигукнула Сара. — Прав туди, он на ту могилу!

— А ти звiдки знаєш? — Гершко з подивом i пiдозрою озирнувся на дочку.

— Я пам'ятаю, пам'ятаю, коли ми їздили до Лейби, то завжди там годували коней; на могилi ростуть двi тополi, а внизу є маленька криничка й гайок.

— Вона каже правду! — мовила Ривка Гершковi, який усе ще неприязним, пiдозрiливим поглядом дивився на Сару.

— Що ж, ребе Гершку, якщо й Ривка пам'ятає, то повертай туди! — рiшуче сказала Рухля.

Гершко знов засмикав вiжками, й конi повернули в той бiк, куди показала Сара. За пiвгодини вони добралися до могили, на котрiй, як i говорила дiвчина, росли двi тополi, а внизу дзюрчав невеликий струмок. А ще через годину на обрiї з'хвтллас. я смужка зелета, серед якої очг подорожнiх почали незабаром розрiзняти й крила вiтрякiв.

— Кирилiвка, Кирилiвка! — радiсно вигукнула Сара.

Село розкинулося на рiвнинi, так що здалеку видно було тiльки вузьку смугу зеленi.

Гершко зрадiв i, жваво пiдганяючи коней, подався навпростець, щоб iще до заходу сонця приїхати в Кирилiвку.

До села зоставалося не бiльше пiвверсти, коли Гершко несподiвано зупинив коней.

— Ой вей мiр! — застогнав вiн. — Далi їхати небезпечно, здається, село горить… Он, бачте, дим стелеться… Невже гайдамаки?! — i вже хотiв круто повернути коней назад.

— Стривай, стривай! — закричала Рухля. — Треба роздивитися! — вона стала на возi, приклавши руку до очей.

— Ох, який же ти полохливий, ребе Гершку: та хiба ж, коли горить село, дим так стелеться? Вечерю готують селяни, он що! А гайдамакiв тут iще не було, — сказала стара, знов вмощуючись на возi. — Якби були, то витоптали б хлiба, а вони, хвалити бога, он якi колосистi!

Гершко мовчки погодився з Рухлею i погнав коней до Кирилiвки.