Останнi орли

Незабаром в'їхали в село, i вiз покотив безлюдними вулицями. Коли нараз перед очима подорожнiх постало страхiтливе видовище: посеред майдану стояв ряд паль, на яких сидiли вже мертвi ляхи.

Тут же поряд, у калюжах кровi, лежали купи порубаних тiл, серед яких можна було розпiзнати i хлопiв, i ляхiв, i євреїв. Собаки шматували теплi ще трупи. Побачивши непроханих гостей, вони пiдводили скривавленi морди й глухо гарчали, та не лишали своєї трапези.

Вiд хат, що оточували майдан, тепер зосталися тiльки купи попелу, який густо курiв, розстилаючи над страшним кладовищем смердючий, задушливий дим. За-ндяки безвiтрянiй погодi пожежа не перекинулася далi.

Гайдамаки, очевидячки, залишили село зовсiм недавно: Сара навiть виразно чула чийсь тихий стогiн, який долiтав iз купи спотворених тiл. Вiд їдкого запаху теплої кровi в дiвчини запаморочилась голова.

У цей час два пси, вчепившись в один шматок м'яса, з гарчанням кинулися один на одного. Це примусило отямитися скам'янiлого вiд жаху Гершка; вiн здригнувся й з усiєї сили вдарив вiжками по конях. Та вони не побiгли, а пiшли ступою i бiля корчми, що стояла край села, зупинились.

Лейбина корчма, в якiй подорожнi сподiвалися вiдпочити, була розгромлена дощенту. Як видно, гайдамаки плюндрували її з особливою ненавистю: вiкна й дверi були зiрванi з петель i валялися тут же, поряд з розбитими барилами, розпоротими перинами, одежею i потрощеними меблями.

Сам же Лейба з почорнiлим обличчям i настовбурченими пейсами висiв униз головою на воротях свого двору.

Конi стояли нерухомо, стомлено понуривши голови; видно було, що вже нiщо не примусило б їх рушити з мiсця, та, правда, нiхто й не думав про дальшу дорогу. Гершко i його супутницi теж немов скам'янiли.

Тим часом погожий лiтнiй вечiр спускався i над цим зруйнованим гнiздом, розливаючи довкола тиху задуму й нiжну прохолоду.

Зацiпенiння, що охопило подорожнiх, тривало недовго: жахливе становище, в яке вони потрапили, примусило їх швидко отямитись.

Першим опам'ятався Гершко.

— Що робити? — прошепотiв вiн, обертаючись до своїх супутниць. — Гайдамаки десь поблизу, вони, либонь, нещодавно покинули село.

— Залишатися тут! — вирiшила Рухля.

— Тут?.. Ой вей!! — Ривка й Гершко з жахом озирнулися довкола.

— Тут! — повторила Рухля. — Конi зараз не потягнуть воза, поглянь — вони замалим не падають, а що буде з нами, коли ми зостанемося без коней? Окрiм цього, раз уже гайдамаки побували тут, вони назад не повернуться… А завтра вранцi можна буде роздивитись i вирiшити, куди їхати.

Останнiх слiв Рухлi Гершко не чув: його обличчя зненацька витяглось i помертвiло, очi зупинились i набрали якогось божевiльного виразу.

— Ребе Гершку! Що з тобою? — разом вигукнули Рухля й Ривка, схопившись iз своїх мiсць.

Гершко хотiв щось вiдповiсти, але губи його безгучно заворушилися, i вiн, обернувшись у той бiк, куди, певно, пiшли гайдамаки, показав лише пальцем у далечiнь. Усi занiмiли. Вдалинi не було видно нiчого, але загострений жахом слух жiнок одразу розрiзнив далекий кiнський тупiт.

— Iдуть! — жваво промовила Сара.

— В'є, в'є! — закричав Гершко i в розпачi засмикав вiжками, але конi стояли нерухомо, бо, либонь, не мали вже сили зрушити з мiсця.

— Гевулт! Загинули, загинули! Ой мамеле, тателе! — зарепетувала Ривка, хапаючись за голову руками.

В одну мить усi зiскочили з воза.

— Тихше! — просичала Рухля, щосили смикаючи Ривку i Гершка. — Занапастити всiх хочете? Рятуватися треба!

Та Гершко тiльки тремтiв i дивився на неї божевiльними очима, а Ривка голосила й здiймала руки до неба. Тодi Рухля почала командувати, хоч її голос зривався вiд страху:

— Постав воза пiд повiтку, коней випряжи й пусти, потiм спiймаємо… Це їдуть, певно, не гайдамаки, а хлопи, якi порозбiгалися, а тепер вертаються до села. Швидше ж, швидше випрягай коней, сховаємось у цiй корчмi, — сюди нiхто не загляне!

Рухля, Ривка й Сара з гарячковою квапливiстю заходилися допомагати Герш-ковi, у якого з переляку так тремтiли руки, що вiн, незважаючи на всi зусилля, нiчого не мiг зробити.

Тим часом тупiт чувся ближче й ближче.

— Швидше, швидше! — пiдганяла Рухля.

Нарештi коней сяк-так розпрягли, й вони, вiдчувши волю, одразу ж почвалали за ворота, у степ, що зеленiв довкола.

— За мною, сюди! — крикнула Рухля, прожогом кидаючись до корчми; за нею подалися й iншi.

Забiгши в сiни, вони одразу ж ускочили до великої свiтлицi, але там не знайшлося нiякої схованки. Скрiзь було видно слiди несамовитої лютi гайдамакiв: потрощенi меблi, побитий посуд… На пiдлозi стояли калюжi горiлки й пива.

Рухля метнулась у пекарню, сподiваючись знайти хоч який-небудь закапелок, де можна було б сховатися, але й тут панував такий самий хаос, навiть пiч була розвалена… А тупiт тим часом уже лунав майже бiля самих ворiт. Переляканi до смертi, не знаючи, що робити, подорожнi знову кинулися в сiни; нараз Рухля помiтила драбину, що вела на горище.

— За мною нагору! — крикнула вона й з незвичайною для її рокiв швидкiстю полiзла по крутiй драбинi. За нею — Гершко й Ривка.

Забувши спохвату про Сару, вони спустили за собою важку ляду. Дiвчина лишилася внизу одна — безпорадна, беззахисна, чекаючи страшної зустрiчi з гайдамаками. Тепер їй навiть не спадало на думку скористатися з своєї волi й утекти вiд батька: тiкати — означало кинутися назустрiч смертi; треба рятуватися, ховатись, але куди?

Лiзти на драбину, грюкати й кричати, щоб вiдчинили ляду, було занадто довго й небезпечно, бо тупiт наближався.

У розпачi, не знаючи, що робити, Сара знову кинулась у пекарню, i раптом їй впала в око розвалена пiч з широким i глибоким пiдпiччям, звiдки виглядала солома й трiски.

Довго не розмiрковуючи, дiвчина залiзла в пiдпiччя й зарилася в солому.

Вершники, не зупинившись бiля корчми, з гучним тупотiнням промчали далi, та тiльки-но Сара хотiла вилiзти з своєї схованки, як тупiт знову посилився… Ось вiн уже зовсiм близько… I нараз припинився бiля самiсiньких ворiт. Через якусь мить дiвчина почула, як хтось сильно рвонув сiнешнi дверi.

Серце в неї завмерло.

— Та от хоч би й тут погомонимо, друже, стiни й дах залишилися, а нам бiльше нiчого й не треба! Сiдаймо на цих барилах.

— То й сiдаймо! — вiдповiв другий гблос, i Сара почула, як хтось важко сiв. — Ну, Максиме, як справи? — провадив той самий голос.

— Не кепсько, та ти, пане сотнику, певно, й сам чув про нашi справи! — вiдповiв той, кого товариш назвав Максимом.

— I чую, i бачу, — сказав сотник. — Тiльки достеменно не знаю, бо звiстки приносять усе ляхи та жиди, а в них з десятка гайдамакiв виростає сотня, iз сотнi — тисяча. Скiльки зiбралося, друже, справжнього вiйська?

— Справжнього вiйська з гайдамакiв, козакiв i запорожцiв сорок тисяч, а в запасi весь народ український.

— Гаразд! Такого вiйська вже давно не бачила Україна… Що думаєте робити далi, полковнику?

— Вiдвоювати свою вiтчизну. Київщина уже вся наша!

— Уся, та не зовсiм!

— Правда, зосталася ще Умань, а коли вiзьмемо i її, тодi в ляхiв не лишиться жодного мiстечка на Київщинi, а далi вся Україна, Подiлля, Волинь простеляться перед нами, мов скатертина. Одна тiльки Умань i непокоїть: все-таки двi тисячi вiйська… та ще козацького, надiйного… Може затримати, а треба кувати залiзо, поки гаряче.

Сотник вiдкашлявся i п омовив, як здалося Сарi, трохи знiяковiло:

— Гм… ну, припустiмо, що ви вiзьмете й Умань, тодi що?

— Тодi? Тодi поставимо тут своїх сотникiв, полковникiв та iнших начальникiв i рушимо далi через Україну на Польщу, до самої Варшави.

— Ех, Максиме, Максиме! — сотник важко зiтхнув. — Серце в тебе лицарське, а душа дитяча. Це правда, що в ляхiв немає вiйська, що вони не встигнуть зiбрати його, а коли й зберуть, то всi розлетяться перед вами, як осiннє листя вiд пориву бурi, — але ж за Польщею стежать тепер три держави, i вони не дозволять вам знищити її. Пам'ятай, Максиме, король польський — ставленик росiйської царицi.