Останнi орли

— Знаю, знаю… А чому цариця поставила саме його, а не когось iншого, чи знаєш ти, пане Гонто?

Полковник на мить замовк, а далi провадив сповненим презирства й глузування голосом:

— Тому, що цей король лише лялька в королiвському вбраннi. Ге, якби вiн був людина з залiзною волею, ще й тепер мiг би врятувати Польщу. Але не про це я хочу казати тобi, друже, а про те, що сусiди Польщi чекають слушного часу, щоб кинутися на неї, тiльки кожен боїться починати, зважаючи на суперника, тому-то й треба, щоб почав це дiло хтось стороннiй. I от вибiр упав на нас!

— Що?

— Вибiр упав на нас; ми дзвонимо вiдхiдну старiй Польщi. Найстрашнiший сусiд її, Росiя, вiддає на наш суд всю землю польську.

— Що ти кажеш? — вигукнув сотник. — Звiдки тобi вiдомо це?

— Ось звiдки! Читай сам!

Сара почула шелестiння паперу. Якийсь час тривала мовчанка… Та ось пролунав схвильований голос сотника, якого — дiвчина запам'ятала — звали Гонтою.

— Хто тобi дав цей папiр? Чи не є це грубий обман, яким хочуть занапастити нас?

— Його дав менi превелебний отець iгумен мотронинський! — урочисто вiдповiв полковник. — Йому вручили грамоту, коли вiн був там. А що це не є обман, можеш судити з того, що в нашому вiйську з'явилися тисячi запорожцiв, а хiба випустили б їх, якби наше повстання'не було на руку Росiї!

— Так, так, — схвильовано вiдповiв сотник.

Сара почула грюкiт вiдсунутого барила й енергiйнi кроки — один iз спiврозмовникiв ходив по кiмнатi. Нараз кроки стихли й знову заговорив сотник:

— Але невже ти думаєш, полковнику, що все це робиться з ласки до нас i при подiлi здобичi нам вiддадуть кращий кусень Польщi? Ех, Максиме, Максиме…

— Ти гадаєш, це пустi обiцянки?.. Слушно. Але ж ми тепер не дурнi. Навчили нас добрi друзi розуму. Сядь, брате, i послухай, що переказав орел наш бiлозорець пан кошовий.

Полковник стишив голос. Хоч як дослухалася Сара, та не могла розiбрати, про що вiн говорив; до неї долiтали лише окремi слова: "Туреччина… вiйна… бiльше волi… поповнити реєстри… кошовий… Запорожжя… обидва береги Днiпра…" Але, не знаючи, про що розмовляли козаки, дiвчина не могла зрозумiти тих слiв.

Полковник говорив довго й палко Його мову iнодi переривали тiльки захопленi вигуки спiвбесiдника.

— Ну, друже, все одно, — пролунав нарештi рiшучий голос сотника, — чи пощастить нам на цей раз визволити й утвердити Україну, чи доведеться загинути всiм — ось вам моя рука: Iван Гонта у важкий час не залишить вiтчизни. Ось вам моя рука, i серце, i шабля, а разом з нею i шаблi всiх уманських надвiрних козакiв. Ми всi ладнi життя вiддати, й нiякi принади свiту цього не вiдвернуть нас од братiв. Пан або пропав — усе одно! Змучилася душа в неволi. Розправимо востаннє свої крила, а там хоч i смерть! Коли не захоче господь дати Українi долi, то хоч не вкриє соромом нас, її дiтей!

— Я так i знав, я вiрив у тебе, друже! — вигукнув полковник, i Сара почула звук мiцних козацьких поцiлункiв,

— Стягай же всi загони пiд Умань! — заговорив знову сотник. — Ви її вiзьмете без бою, а там — там уже вирiшимо, куди i як рушати далi. Ходiмо ж, чого нам сидiти тут поночi, адже тепер не страшно розмовляти i в полi. Але до часу, брате Максиме, про це — нiчичирк… Розумiєш?

— Не турбуйся!

Сара почула, як козаки пiдвелись i, грюкнувши дверима, вийшли у двiр.

Через кiлька хвилин пролунав кiнський тупiт i невдовзi завмер удалинi.

Якийсь час Сара ще сидiла в своїй засiдцi, потiм розгребла солому i обережно вилiзла з-пiд печi

Вiд задухи й тч радiсного хвилювання серце дiвчини билося так сильно, що вона аби не впасти мусила притулитися до печi. "Господь почув її молитву i в той час, коли вона вже впала у розпач приготував порятунок. Тепер козаки зберуть в Умань усi загони, i. якщо тiльки їй вдасться щасливо добрэтися до того мiста, вона нарештi зустрiнеться з Петром!"

У цей час почувся боязкий шепiт Рухлi:

— Саро, дитино моя, де ти?

— Тут! Тут! — радiсно вигукнула дiвчина. — Виходьте, не бiйтеся, гайдамакiв уже немає.

XXI

Напад на переодягнену Дарину за ворiтьми Лебединського монастиря був такий несподiваний i блискавичний, що вона не встигла отямитись, як вiдчула, що мiцнi руки затисли їй рот, загорнули в накинуту кирею й понесли невiдомо куди, — кричати було марно, чинити опiр неможливо… Дiвчина задихалася в киреї i почувала, що це прийшла її остання година.

— Нащо нам тарганити цього ляшка? — почула Дарина крiзь шум в ушах чийсь грубий голос.

— А що? Вiн не важкий, — вiдповiв другий голос м'якшого баритонального тембру.

— Та на якого бiса? — рикнув бас. — Прикiнчити — й квит!

— An справдi, — мовив баритон i зупинився. Дарину не вельми делiкатно кинули на землю.

— Тiльки ось що, — пiсля деякої паузи заговорив баритон знову. — Прикiнчити завжди встигнемо, а нам язик потрiбний… Поляки, як видно з усього, вже у монастирi, то треба розпитати, скiльки їх, що i як?..

— Ну й гаразд! Роздягнемо та розпитаємо по-нашому, пар зо двi пасiв вирiжемо… У мене, до речi, є для присипки й рiжок з табакою, i дрiбна сiль…

— Нi, лiпше одведемо до отця диякона, бо коли б не розсердився, — вiдказав баритон. — Вiн сам любить допитувати… та й хвилина гаряча, треба поспiшати!

— Гайда! — гаркнув бас. Дарину знову безцеремонне схопили за голову й за ноги i швидко понесли, мов куль соломи.

Пiд час короткої зупинки вона все ж устигла вiдгорнути трохи кирею, дихати стало легше… У головi в дiвчини зринали й плуталися неяснi думки й фатальнi запитання: хто схопив її — свої чи поляки? Коли поляки — вона загинула… Та, певно, свої, бо розмовляють же не по-польськи… а втiм, хто його знає? Але якщо диякон — то свої… Вiд цiєї гадки гаряча хвиля прилила до серця Дарини, та за мить дiвчина знову похолола вiд страху…

А її все несли й несли.

"А якщо свої, чи признаватись їй одверто, хто вона? — знову постало перед дiвчиною запитання. — I як до цього поставиться свавiльна, зачерствiла юрба?.. Приниження, образи, може, ганьба!.. Нi, нiзащо в свiтi!"

У цей час тi, що несли її, зупинились i спустили свою ношу на землю.

— Ну, розiмнися, скинь кирею!.. Чи, може, задихнувся? — прохрипiв бас.

— А що, Петре, роздобули язика? — спитав бородатий, з заплетеною рудою кiскою козак, очевидячки — ватажок загону.

— Злапали, панотче, ляшка й приволокли до твого превелебiя, — вiдповiв молодший з тих двох, що схопили Дарину.

То був справдi Петро, що мусив приєднатися до ватаги отця диякона, котрого Найда послав на допомогу Лебединському монастирю.

Тiльки тепер панна Дарина випручалась з широкої киреї, в яку її загорнули, наче в пелюшки. Перед очима дiвчини постав глибокий яр з навяслими над ним деревами; крiзь їхнє переплетене гiлля де-не-де свiтлими пляма — й пробивався свiтанок; навколо ж iще панував вологий морок, в якому невиразно окреслювалися постатi людей, що лежали на землi. Перед самою панною сидiв на пеньку отець диякон i нетерпляче чухав п'ятiрнею свою бороду.

— Отрок, гм! — сказав вiн, пильно вдивляючись у гарне, збентежене личко Дарини.

Дiвчина все намагалася глибше насунути на голову конфедератку, щоб сховати своє волосся; хоч косу й вiдрiзала, але пишнi кучерi могли видати її — такої зачiски не носили нi паничi, нi джури, нi простi хлопцi.

— Ну, ляшок, кажи, одвiтствуй на мої запитання, рци ' слово твердо й справедливо, — почав крижаним тоном дияхон, — бо за малу брехню велика мзда належить, а джерела вiдплати за зло можуть бути невичерпнi й рiзноманiтнi.

— Я не лях, панотче, а руський i грецького закону, я православний!

— Що-о? — аж пiдвiвся здивований ватажок. — В лядськiй зброї i лядськiй шкурi?

— Що ж, убив ляха й одяг його кунтуш… щоб легше було втекти.

— Припустiмо… сiє можливо… Але чим ти доведеш, що ти наш брат, православної вiри?

— Та чим хочеш, панотче… Ось, дивiться ж, i розмовляю, i хрещусь по-нашому!