Останнi орли

Усi на мить зажмурили очi, але чорна завiса неба знову зiмкнулась, i пролунав голос отця Єлпiдифора:

— Яко ти єси крiпость i пристановище людям своїм i тобi подобає всяка слава, честь i поклонiння, отцю, синовi й святому духу, нинi, i прiсно, i во вiки вiкiв. Амiнь!

Служба йшла своєю чергою, урочистий спiв змiнювався молитвами.

Петро стояв у переднiх рядах i сам не розумiв, що дiється з ним: немов якiсь могутнi крила виростали в нього за плечима, немов душа росла, й ширилася в грудях, i рвалася вперед, назустрiч грiзному невiдомому, немов м'язи його мiцнiшали й наливалися залiзною, незламною силою, i все минуле життя, i всi злигоднi, й смерть батька, i загибель Сари, i всi власнi образи й кривди — все це вiдходило далеко назад, а серце охоплювало одне пристрасне бажання: вiддати своє життя за рiдний край.

Настрiй однiєї людини передавався, iншим, наелектризований натовп з блiдими обличчями й блискучими очима горiв одним бажанням, i якби в цю хвилину його оточило навiть стотисячне вiйсько, воно було б розбите, воно не встояло б перед страшною силою геройського духу, що пробудився в серцях змученого люду.

Та ось настоятель Єлпiдифор повернувся обличчям на захiд i, знявши руки до неба, почав читати молитву на всю силу свого старечого голосу:

— Господи, боже наш, що послухав Мойсея, який простяг до тебе руки свої… Ти i нинi почуй нашу молитву й воїв, що зiбралися тут, благослови, i укрiпи, i дай їм серце мужнє на супротивних ворогiв, ангела свiтлого пошли їм, щоб ворога подолати…

При перших словах молитви всi попадали на колiна.

Отець Єлпiдифор окропив свяченою водою прапор i, насилу пiднявши важке древко, передав його Залiзняковi, який побожно опустився навколiшки.

— Прийми корогву сiю, небесним благословенням освячену, — промовив настоятель, поклавши руку на похилену Залiзнякову голову. — Хай же буде вона ворогам християнського роду страшна й жахлива, i хай дасть тобi господь благодать i допоможе во славу iменi його пресвятого пройти мужньо ворожi полчища неушкодженим. Во iм'я отця, сина i святого духа. Амiнь!

Залiзняк з благоговiнням прийняв корогву iз старечих рук. Єлпiдифор пiдняв кропило й пiд голосний спiв окропив свяченою водою найближчi ряди.

Як тiльки стих заключний хор, настоятель зупинився проти Залiзняка i, простягши руки до натовпу, iз зусиллям заговорив високим голосом:

— Чада мої возлюбленi! Засмученi й беззахиснi дiти! Господь нинi почув стогiн i ридання нашi й повелiв змiнитися скорботi на радiсть. Вам належить визволити святу церкву i край рiдний вiд мук та наруги лядської. Не бiйтеся сильних i прегордих ляхiв. Господь, який дарував перемогу людям Iзраїлевим над сильним Амаликом, господь, який укрiпив отрока Давида i допомiг йому перемогти Голiафа, господь, який звелiв сонцю зупинитися i колись дарував нашому преславному гетьмановi Богдану перемогу над полчищами лядськими, дарує й вам перемогу, i укрiпить серця вашi, i пошле на допомогу полчища свої небеснi, i оберне гордiсть лядську в переляк i жах, i утвердить, i возвеличить церкву нашу на вiки вiчнi. Не бiйтеся, та аще кого й спiткає смерть, хай не бентежиться серце його, бо нiхто так не угоден боговi, як той, хто поклав душу за вiру свою. Вiруйте й надiйтеся, братiє моя, i вiрою врятуєтесь! Не вболiвайте за жiнками й дiтьми своїми — владичиця небесна покриє їх святим своїм омофором. Вiдкладiть нинi всякi земнi дбання! За вiру, за хрест святий вставайте всi: чоловiки, жiнки й старiї

У натовпi почулися натхненнi вигуки й схлипування жiнок. Вiд душевного хвилювання голос Єлпiдифора набрав ще бiльшої сили:

— Сього мужа, — промовив вiн, показуючи на Залiзняка, що стояв бiля нього з прапором у руцi, — свята церква, єдина нинi заступниця ваша, благословляє вiйськами; серце його чисте перед богом! Вiн поведе вас на ворога, i всi тiкатимуть перед ним, i щезнуть вороги нашi, — настоятель пiдняв високо над головою срiбний хрест, — перед хрестом цим, яко щезає тьма перед лицем сонця!

— Присягаюся перед лицем всемогутнього бога! — вигукнув Залiзняк дужим голосом, що, проте, на мить затремтiв од хвилювання. — Присягаюся, — i вiн зняв до неба праву руку, — що життя моє до останньої краплини кровi вiддам за нашу святу зганьблену вiру, за вас, мої рiднi брати, i за нещасний наш край!

— Слава, слава батьковi Максиму! — пролунав з натовпу захоплений вигук у вiдповiдь. — I ми присягаємося померти за вiру, за тебе, батьку, i помститися за рiдний край!

Бурхливi вигуки пiдхопила луна й понесла вниз по горi, де вони гримiли з новою силою i котилися в непроглядну далечiнь.

— А ось — брат i товариш мiй Найда! Його iм'я вiдоме всiм вам, друзi мої! — голосно мовив Залiзняк, обнявши за плечi свого помiчника.

— Найда! — пролунало звiдусiль. — Чернець Найда! Г погляди всiх з забобонним жахом звернулися до козака, про якого в народi уже давно розповiдали чудеса.

— Так, Найда, — палко вiв далi Залiзняк. — Чернець, якого бог покликав для святої бранi, вiн поведе вас разом зi мною!

— I я перед усiма вами присягаюся, — схвильованим голосом промовив Найда, — що поки не побачу визволеним мiй край, поки не почую переможного спiву в наших церквах, доти не буде менi життя!

— Слава Найдi! Помста ворогам! — крикнули всi одностайно.

— Так, друзi, так, помстимося! — iз запалом вигукнув Залiзняк, i його могутнiй голос заглушив крики натовпу, люди одразу змовкли. — За всi сльози, пролитi батьками нашими, за муки, за наругу й за страшну смерть святого мученика Данила, спаленого живцем! Нагадаємо їм i Корсунь, i Жовтi Води, i Пилявцi. Хiба ж не тi в нас шаблi, якi й ранiше перемагали ляхiв? Тi, тi самi! Присягаюся богом, тiльки ще бiльше отруєнi кров'ю i сльозами! Розiб'ємо ж впень ляхiв i заживемо в своїй власнiй хатi! Велика єдиновiрна цариця московська обiцяє нам свою могутню допомогу; ось грамота, яку вона прислала нам!

Залiзняк, дiставши папiр, розгорнув його i пiдняв високо над головою.

— Цариця московська обiцяє нам свою допомогу!

— Грамота, грамота, царська грамота! — лунали навколо радiснi вигуки.

— Атож, царська грамота! — вiв далi Залiзняк. — I ось що написано в нiй. Полковник гучним голосом прочитав дану йому Антонiєм грамоту; вона ще бiльше розпалила натовп, захопленi вигуки заглушили голос Залiзняка.

— Смерть ляхам! На погибель! — гримiло по горi.

— Смерть! — грiзно крикнув Залiзняк, заглушаючи все навколо, й високо пiдняв запорозький прапор. Пiд цим прапором ми пройдемо вiд краю до краю всю Україну, розтопчемо й виженемо геть ненависних гадiв, що впилися в її серце; або поляжемо всi, як один, або запануємо у своїй країнi! Настав, браття, останнiй час: якщо зараз ми з шаблею в руках не вiдстоїмо своєї волi, Україна не встане повiк. За вiру ж, за край наш, браття! — громовим голосом вигукнув Залiзняк, потрясаючи прапором. — До смертi, до погибелi!

— До смертi, до погибелi! — грiзною луною вiдгукнувся натовп.

Та ось знову почувся голос Єлпiдифора, i гомiн одразу вщух. Почалася вiдправа, лишалося ще освятити зброю.

Петро не чув уже нi молитов, нi спiву.

В станi екзальтацiї, що опанувала весь натовп, вiн жадiбно чекав лише тiєї митi, коли вiзьме в руки нiж i почує заклик: "Вперед!"

Нарештi Єлпiдифор опустив кропило в свячену воду i, звiвши очi до чорного неба, натхненно виголосив:

— Нехай же благословення боже зiйде на зброю i на тих, хто вiзьме її на захист iстини Христової. Амiнь!

У супроводi пiвчих i дияконiв святителi рушили помiж возами, окроплюючи свяченою водою складену на них зброю та воїнiв, що стояли поблизу, i промовляючи благословення.

Юрба заворушилася, усi схиляли голови, протовплювалися вперед, намагаючись стати якомога ближче 'до священнослужителiв.

Процесiя з отцем Єлпiдифором i дияконом на чолi, з корогвами, якi майорiли на вiтрi, з хрестами й високими лiхтарями, немов могутня рiка з безлiчi людських голiв, безмовно погойдуючись, рушила по горi до возiв, якi стояли внизу.