-->

Останнi орли

На нашем литературном портале можно бесплатно читать книгу Останнi орли, Старицький Михайло Петрович-- . Жанр: Классическая проза. Онлайн библиотека дает возможность прочитать весь текст и даже без регистрации и СМС подтверждения на нашем литературном портале bazaknig.info.
Останнi орли
Название: Останнi орли
Дата добавления: 16 январь 2020
Количество просмотров: 333
Читать онлайн

Останнi орли читать книгу онлайн

Останнi орли - читать бесплатно онлайн , автор Старицький Михайло Петрович
Михайло Петрович Старицький народився 14 грудня 1840 року у селі Кліщинці Золотоніського повіту на Полтавщині (тепер — Черкаська область) в родині дрібного поміщика. Дитинство провів серед мальовничої природи; зазнав відчутного впливу діда — 3.О. Лисенка, колишнього полковника, який брав участь у Вітчизняній війні 1812 року, і був для свого часу людиною дуже освіченою, «знав добре французьку мову, зачитувався Вольтером та й у душі був вольтеріанцем». Усе це дало перші імпульси до формування його світогляду. У роки навчання у Полтавській гімназії Старицький залишився круглим сиротою (1852 р.), і відтоді турботи про його виховання взяв на себе двоюрідний брат його матері — В.Р. Лисенко, батько М.В. Лисенка. Разом з М. Лисенком — майбутнім видатним композитором — Старицький часто гостював у родичів, де співали російські та українські народні пісні, думи, читали заборонені вірші Т. Шевченка. Старицький не тільки прилучився до музичної культури, а й мав змогу ознайомитися з вітчизняною і зарубіжною літературою. На цей же час припадає і захоплення Старицького театром; «Наталку Полтавку», «Москаля-чарівника», «Сватання на Гончарівці», що ставилися аматорським гуртком, він і під кінець життя згадував як найкраще з усього ним баченого. На час навчання в Харківському (1858–1859 роки) і Київському (з 1860 р.) університетах М. Старицький і М. Лисенко були вже добре обізнані з сучасною російською та українською літературою. До цього періоду належать перші оригінальні вірші та переклади Старицького українською мовою творів Крилова, Пушкіна, Лєрмонтова, Огарьова, Міцкевича, Байрона, Гейне, а також перші спроби драматургічної творчості: лібретто опери «Гаркуша» за п'єсою О. Стороженка і сатиричної оперети «Андріяшіада». Разом з Лисенком він створює у Києві аматорський гурток, силами якого на вечорі пам'яті Шевченка в лютому 1864 року було показано «Наталку Полтавку». З 1871 року Старицький веде велику громадсько-культурну роботу, організовує разом з Лисенком Товариство українських сценічних акторів, яке давало спектаклі за їх творами (особливим успіхом користувалася музична комедія «Різдвяна ніч» — лібретто Старицького за Гоголем, музика М. Лисенка). Після повернення у 1881 році з-за кордону він видає перші свої поетичні збірки («З давнього зшитку. Пісні та думи»), п'єси «Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка», «Не судилось», переклад трагедії Шекспіра «Гамлет, принц Данський». Значну частину літературної спадщини Старицького складають переробки, які формально цензурній забороні не підлягали. Малосценічні твори Я. Кухаренка «Чорноморський побут на Кубані» та І. Нечуя-Левицького «На Кожум'яках» він перетворив на динамічні комедії «Чорноморці» (1872 р.) і «За двома зайцями» (1883 р.) (до останньої тематично близький оригінальний водевіль Старицького «По-модньому», 1887 р.). Інсценізація творів М. Гоголя («Тарас Бульба», 1880 р.; «Сорочинський ярмарок», 1883 р.), О. Шабельської («Ніч під Івана Купала», 1887 р.), І. Крашевського («Циганка Аза», 1888 р.), Е. Ожешко («Зимовий вечір», 1888 р.), обробка п'єси Панаса Мирного «Перемудрив» (комедія «Крути, та не перекручуй», 1886 р.), були не механічним пристосуванням їх до сценічних вимог, а творчим переосмисленням. Інколи із запозиченого сюжету виростає цілком оригінальний твір, як, наприклад, драма «Юрко Довбиш» (1888 р.), створена за романом К.Е. Францоза «Боротьба за право». Питання про межі втручання у першоджерело та про авторське право драматурга поставало перед Старицьким і тоді, коли він на основі народних легенд про Марусю Чурай і думи про Марусю Богуславку творив драму «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» (1887 р.), трагедію «Маруся Богуславка» (1897 р.). Серед переробок були й лібретто опер «Тарас Бульба», «Утоплена» та ін.; слід, отже, відзначити плідність зусиль Старицького, який разом з Лисенком сприяв подальшому розвитку української національної опери. 1883 по 1885 рік М. Старицький очолює і забезпечує матеріально першу об'єднану українську професійну трупу, створення якої було своєрідним підсумком багаторічних зусиль його в організації театральної справи на Україні. Вистави українського театру, в яких брали участь М. Заньковецька, М. Кропивницький, М. Садовський, П. Саксаганський та інші видатні актори, мали такий успіх, що були заборонені в Києві й усьому генерал-губернаторстві. Але трупа продовжувала працювати й виступала в Житомирі, Одесі, Ростові-на-Дону, Воронежі, Харкові, Кишиньові, інших місцях. Після відокремлення трупи Кропивницького Старицький віддає багато сил роботі з творчою молоддю. В 1887–1888 роках трупа Старицького з успіхом виступає в Москві та Петербурзі, а згодом гастролює у містах Поволжя, у Вільно, Мінську, Тифлісі. Розуміння зв'язку соціальних і національних проблем у визвольній боротьбі українського народу XVII ст. виявив письменник у сповнених трагедійного пафосу, позначених рисами епічності п'єсах «Тарас Бульба» (1881 р.), «Богдан Хмельницький» (1887 р.) (безперечно, пов'язаній із його ж романом-трилогією з часів Хмельниччини) та «Оборона Буші» (1899 р.). У п'єсах Старицького на сучасну тематику — «Зимовий вечір», «Розбите серце» (1891 р.), «У темряві» (1892 р.), «Талан» (1893 р.), «Крест жизни» (1901 р.), — різних за поетикою, позитивним героєм виступає людина, яка бореться проти соціальної несправедливості, за людську гідність, захищає в міру своїх можливостей слабшого. Письменник також тяжіє до драми ідей ібсенівського типу. Своєрідними розвідками в цьому напрямі були його п'єси «Остання ніч» (1899 р.) і «Крест жизни». Своє розуміння ролі й завдань театру в житті суспільства Старицький висловив у доповіді на Першому всеросійському з'їзді сценічних діячів (15 березня 1897 р.). Він звернувся до з'їзду з проханням допомогти українському театрові позбутися адміністративних і цензурних утисків. Назвавши цей виступ сміливим і патріотичним, Іван Франко вказав, що завдяки йому з'їзд прийняв ухвалу й заходи, наслідком яких були «значні пільги для театру, в тім числі й для українського, в Росії». Почавши писати п'єси з необхідності, М. Старицький досяг у них високої майстерності і став одним із найвидатніших вітчизняних драматургів; разом з іншими корифеями він надав цьому родові літератури вагомого значення у культурному процесі.

Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала

Перейти на страницу:

— Друже мiй, брате мiй! — вигукнув Залiзняк, коли Антонiй прочитав папiр. — Та хто тобi дав, та де ти роздобув цей папiр? Чого ти ранiше не сказав менi про нього?

— Бо ще не настала остання хвилина.

— Хто тобi дав його?

— Знайшов у потаємнiй скриньцi отця Мельхiседека… — вiдповiв отець Антонiй, опустивши очi.

— Чи так це, отче? — i Залiзняк пронизав отця Антонiя допитливим поглядом.

— Не час, козаче, дошукуватися, звiдки указ i хто привiз його! — збудженим голосом вiдповiв отець Антонiй. — Благо, що вiн є! Сплюндрована Україна й свята церква волають про допомогу… Лише це волання є непреложною iстиною… Iди ж i переможи ненависних латинян, сокруши їхню гординю й визволи країну вiд єгипетського ярма… А для цього — будь-яка зброя придасться… Амiнь! — закiнчив вiн.

— Присягаюсь, що з цим папером, — вигукнув Залiзняк, стискаючи в руцi пергамент, — усе пiде за мною, i душi замучених полетять попереду вiйська на люту кару ворогам!

Полковник мiцно обняв отця Антонiя i, сховавши за пазуху дорогоцiнний папiр, поспiшно вийшов у присiнок.

Не встиг вiн ступити й кiлька крокiв, як за його спиною почулося тихе шарудiння й двi тонкi руки схопили його за рукав.

Залiзняк швидко озирнувся i, здивований, побачив Прiсю. У напiвтемрявi присiнка важко було розгледiти вираз її обличчя. Полковник бачив тiльки великi чорнi очi дiвчини, якi з тугою дивилися на нього.

— Це ти, Прiсю, дитя моє? Що з тобою? — ласкаво промовив вiн.

— Господи боже! — тремтячим голосом заговорила Прiся. — Пане полковнику, зараз ножi святитимуть, вранцi похiд i пан полковник залишить нас!

— Нi, нi, голубко моя! — перебив її Залiзняк. — Я не залишу тебе, я домовився з отцем намiсником, ти житимеш у монастирi.

— Не те, не те! — з тугою вигукнула дiвчина. — Пан полковник пiде з козаками, а на вiйнi, ой боже милий, — усе може трапитись! Страшно й подумати!

— Господь над усiма нами!

— Над усiма нами, а батька замучили! — Прiсин голос урвався, i все тiло її затрусилося вiд глухого ридання.

Залiзняк, як мiг, заспокоював Прiсю.

— Хто за бога, за того й бог. Не переможуть нас ляхи, а монастир укрiплений, i я залишу в ньому достатньо вiйська.

— Не про себе я, не про себе… — палко вiдказала дiвчина. — Хай мене закатують, хай мене спалять, хай посадять на палю ляхи, — хто я? Дурна, нiкому не потрiбна дiвчина, а якщо… Ой боже мiй, боже мiй!..

— Та що з тобою? — здивовано спитав Залiзняк. Прiся зiбралась iз силами й заговорила швидко-швидко, наче боялася втратити рiшучiсть:

— У мене є прохання, таке прохання… Якби пан полковник погодився, я б усе життя… Я знаю, що я недостойна, але, як собака, слухатимусь кожного слова, доглядатиму пайового коня… Нiхто не дiзнається, я обрiжу собi коси, одягну жупан… Ох, якби пан полковник погодився… Я не можу тут залишитись, я помру вiд туги, вiд страху, що пан полковник сам на вiйнi, що нiкому захистити його!

— Ти, ти збираєшся захищати мене?! — вражено вигукнув Залiзняк. — Бiдна маленька дитино, та чи знаєш ти, що таке вiйна? Там смерть щохвилини заглядає у вiчi.

— Усе, усе витерплю! — вигукнула Прiся, судорожно чiпляючись за руку Залiзняка. — Кiстьми ляжу, душу свою занапащу, тiльки б з паном полковником…

— То хай же буде по-твоєму, мiй маленький джуро, тiльки пам'ятай — не ти мене, а я тебе захищу вiд будь-якого напасника! — полковник пригорнув до себе дiвчину й нiжно поцiлував її в чоло.

— Ви… ви… мене… — Прiся схопила Залiзнякову руку i, заливаючись сльозами, почала палко її цiлувати.

Якийсь сумнiв, якийсь невиразний здогад ворухнувся в душi козака.

— Прiсю! — запитливо промовив вiн i, взявши дiвчину за пiдборiддя, пiдвiв її голову й пильно заглянув у вiчi.

Але Прiся вмить випорснула iз Залiзнякових рук i зникла в глибинi двору.

Якусь мить полковник стояв здивований i зворушений цiєю несподiваною сценою, коли нараз почув протяжний удар дзвона.

Залiзняк труснув головою i рiшуче пiшов до виходу.

Вийшовши на високий ганок, вiн на мить зупинився, вражений красою величної картини, яку являв тепер собою монастирський двiр.

Увесь майдан, аж до самих возiв, поставлених пiвколом, був поспiль забитий людом. Усi стояли, скинувши шапки, тихо, мовчазно, нерухомо, з нетерпiнням чекаючи початку вiдправи.

Перед пiвколом возiв яскраво горiли у важких ставниках восковi свiчки, а вниз схилом гори, немов розсипанi зiрочки, збiгали вогники. З возiв поздiймали ножi й шаблi, їхнi вiдточенi леза тьмяно блищали, коли на них падало тремтливе, мигтюче свiтло.

На чорному тлi ночi горiв i сяяв огнями храм, ще рiзкiше вiдтiнюючи навколишнiй морок. Крiзь вiдчиненi дверi храму видно було його середину, залиту свiтлом панiкадил.

Зiрницi спалахували частiше й частiше, блискавки розтинали чорну пелену ночi й немовби виривали на мить iз пiтьми обриси страшних, потворних хмар, якi розповзалися по всьому небу, й контури дрiмучого лiсу, що з усiх бокiв оточував гору, на котрiй стояв монастир.

Грому не було чутно; навiть найменший подих вiтерця не колихав нерухомого повiтря, але небо дихало якоюсь страшною загрозою, i щось зловiсне було в безшумному летi мигтючих блискавок.

Натовп стояв нерухомо, мовчки, затамувавши подих, чекаючи чогось страшного.

Та ось царськi врата в храмi розчинились, в них з'явився у повному парадному облаченнi намiсник монастиря — отець Єлпiдифор — i рушив до виходу в супроводi дияконiв, хлопчикiв iз свiтильниками та хору, а слiдом за ним потяглася довга вервечка iєромонахiв, ченцiв i послушникiв. Мимовiльний шепiт пробiг по юрбi, i все раптом затихло.

Єлпiдифор зупинився бiля аналоя, поряд з яким було укрiплено ветхий запорозький прапор, у багатьох мiсцях пробитий кулями й почорнiлий вiд порохового диму.

За ним стали шiсть старших священнослужителiв, а по праву руку Аркадiй у дияконському облаченнi та Антонiй. Хор i решта ченцiв оточили священнослужителiв. Залiзняк i Найда стали перед вiйськовим прапором.

— Благословен бог наш! — виголосив отець Єлпiдифор.

Усi схилили голови й почали хреститися.

— Благословен, господе мiй, укрiпи руки мої на ополчення i персти мої на брань, — голосно почав читати отець Антонiй. — I врятуй мя з рук синiв чужих, їхнi-бо уста глаголють суєту, i десницi їхнi сiють неправди.

В тишi, що запала навкруги, голос Антонiя лунав гучно й чiтко; натовп пошепки повторяв слова псалма i з вiрою й надiєю ревно хрестився.

Та ось Антонiй замовк, i грянув хор.

— З нами бог, розумiйте язицi й покоряйтеся, яко з нами бог!

Урочистий спiв широкими хвилями розливався довкола, i бадьорi, владнi звуки його проникали в серця людей, наповнюючи їх звитягою; здавалося, люди вiдчували, як з кожним звуком їхнi сили мiцнiшали i в душах зростала вiдвага.

Коли хор замовк, Антонiй знову виступив уперед i почав читати молитву.

Чим далi вiн читав, тим натхненнiше бринiв його голос, непохитна впевненiсть вiдчувалася в ньому й передавалась усiм присутнiм.

А блискавки страшними зигзагами розтинали чорне склепiння неба, немов свiдчили про велич всесильного бога, який може прихиляти небеса, запалювати свiтила й збурювати моря.

Замовк Антонiй, i наперед виступив отець Аркадiй.

Його смагляве обличчя в ореолi чорних кучерiв було мужнє й суворе, очi свiтилися гнiвом.

Натовп заворушився.

Аркадiй звiв очi до неба i почав проголошувати урочисту єктенiю. Його могутнiй бас, наче грiм, прокотився над головами людей i досяг останнiх рядiв.

Молитву за молитвою читав отець Аркадiй, i за кожною з них натовп хрестився i падав на колiна…

Останнi Аркадiєвi слова, якими вiн закликав на голови ворогiв i зрадникiв кару господню, прозвучали страшним пророцтвом. I в ту ж хвилину чорне склепiння неба розверзлося, на мить показалася бездонна глибiнь, сповнена тремтливого слiпучо-бiлого свiтла, немов iз-за розiрваної завiси, що вiддiляла небо вiд землi, глянуло на оповитий мороком дiл нестерпно блискуче око.

Перейти на страницу:
Комментариев (0)
название