Останнi орли

Стемпковський, бачачи загальну панiку, скочив на чийогось коня й владно крикнув:

— Усi на коней! В атаку!

Голос полковника знову примусив полякiв пiдкоритися його командi… Розчинилися ворота, й кiннота пiд проводом осавула кинулася на селян, але вони тепер уже стояли за своїми барикадами твердо. Конi ставали дибки, налiтали на вози й наражалися на списи, коси, загостренi кiлки… Шаблi не дiставали селян за прикриттям, а прорвати його було важко… Тi, що проскочили всередину. були розшматованi юрбою… Спробувавши кровi, вона п'янiла вiд лютi… Перше почуття страху минуло.

— Славно, хлопцi! Так їм, псам! Так їх! — пiдбадьорював усiх Левандовський, перебiгаючи поза возами. — Вiдомстiть їм, катам, за ваших жiнок i дiтей… усiх бийте, нiкого не милуйте! Тiльки губернатора дайте менi… Благаю, дайте менi живцем цього гаспида в руки!

Панський двiр уже горiв, охоплений з усiх бокiв полум'ям. Високо в небо шугали червонi язики, розсипаючи навколо iскри… На протилежному кiнцi села пiдiймалися, клубочучись, двi чорнi хмари… Та нiхто не звертав на це уваги.

Шалена атака захлинулася… Дехто з полякiв повернув коней назад.

— За мною тепер! На ляхiв! — кинувшись уперед, вигукнув Левандовський.

Наелектризований натовп не ждав повторення команди: неначе бурхливий потiк, що прорвав греблю, вiн ринувся iз засiдки й навально вдарив на розгублену команду; першi лави були одразу зiм'ятi, iншi подалися назад, тиснучи один одного й збиваючи з нiг… За мить всi ляхи кинулися тiкати.

Захопленi успiхом, розпаленi помстою, в шаленому поривi переслiдуючи кiнний загiн, пiшi селяни розсипалися по майдану безладною юрбою… Цiєї хвилини й чекав Стемпковський; пробравшись з пiвсотнею уланiв через розiбрану ограду по той бiк церкви, вiн ударив з тилу на розпорошених повстанцiв. Слiпий жах охопив їх; замiсть того, щоб зiмкнутися в щiльнi лави й дати вiдсiч, селяни почали захищатися кожен окремо, збиваючи один одного з нiг i падаючи пiд ударами шабель та списiв чи гинучи пiд копитами коней… Протягом трьох-чотирьох хвилин майдан вкрився трупами повсталих; решта, розгубившись, подалися в три вузькi вулицi й застрягли там; Стемпковський навально насiдав i рубав з фронту, а розбитi ранiше улани, що кинулись було тiкати, повернувши коней назад, напали з тилу… Селяни опинилися в жахливому становищi. Хоча Левандовський i кричав щосили: "Молодцi, лицарi, орли! Заманули ворога в пастку, а тепер бийте!" — та лише найближчi чули його заклики, а далi все тонуло в хаосi диких звукiв.

Неминуча смерть вселила енергiю в оточених: затиснутi з усiх бокiв, вони почали вiдчайдушне захищатися. Тини, хати й вузькi вулицi хоча й посилювали страшенну тисняву, та разом з тим захищали селян вiд атаки кiнноти розгорнутим фронтом.

Стемпковський, зваживши на опiр повстанцiв i неможливiсть успiшно дiяти кiннотою, дав пекельний наказ: "Заднiм лавам спiшитись! Гайда на левади, пiдпалюйте хлiви! Ми їх живцем засмажимо!"

Страшна хвилина наближалась; уже спалахнули двi стрiхи й задушливий дим, стелячись низом, обгортав оточених селян чорною пеленою, уже серед полякiв пролунав трiумфуючий регiт… Та зненацька десь неподалiк почулися несамовитi вигуки й тупiт…

Поляки спершу не звернули уваги на цi звуки; та ось заднi лави обернулися й скам'янiли: на них вихором летiла цiла сотня добре озброєних гайдамакiв на чолi з дияконом.

— Бий їх, катiв! — пролунав страшний вигук.

— Смерть ляхам! — гаркнули гайдамаки i вдарили в спини уланiв списами. Польських вояк загнали в тiсний кут, де вони не могли захищатися… Зчинився страшенний гамiр; у ньому було чути i стогiн, i зойки, i прокляття, й iржання коней, i дикi вигуки людей, i регiт, i пекельне пронизливе завивання.

Селяни, побачивши пiдмогу, вмить розiбрали тини й кинулися в городи, щоб вiдрiзати вороговi вiдступ. Тепер ролi перемiнилися: улани й драгуни зiскакували з коней i тiкали на левади, сподiваючись там знайти порятунок, але їх скрiзь наздоганяли й нещадно вбивали… Баби й молодицi, якi не встигли сховатися в лiсi й сидiли, позамикавшись у хатах, тепер повибiгали з качалками й трощили голови усiм, хто потрапляв їм пiд руку…

— Гей, пане дияконе! — кричав Левандовський, вже гарцюючи на конi. — Спасибi, що виручив!.. Дай менi десяткiв зо два орлiв — бiля левад є загiн… треба вирiзати, бо втече!

— Не втече! Там кругом непролазне болото! — заспокоїв його диякон, але людей послав.

Левандовський кинувся перш за все на цвинтар; вiн хотiв довiдатись, чи не сховався в церквi губернатор з ксьондзами. Та церква була порожня.

На цвинтарi в рiзних мiсцях лежали вже задубiлi трупи; серед них були й двi жiнки з дiдом, розтоптанi кiньми. Левандовський, здригнувшись, одвернувся й попрямував до дзвiницi. "Може, вони там?" — майнула думка. Та ледве вiн наблизився до входу, як страшне видовище змусило його вiдсахнутися: бiля стовпа стояв прив'язаний титар, замiсть рук у нього стирчали двi гострi, обвугленi кiстки, почорнiлi груди були теж пропаленi, але обличчя вогонь не зачепив. Мертвi очi страдника були зверненi на хрест церкви.

— О, за цей труп проллється багато кровi! — з гiркотою сказав Левандовський. — I недолюдки заслужили вiдплату!

Зазирнувши в дзвiницю, вiн нiкого не побачив, тiльки мертвий дзвонар сидiв на закривавленiй палi й стерiг свої дзвони.

— Прокляття! Де ж цей Кшемуський? — вигукнув Левандовський, пiдбiгаючи до коня.

— Даремно, пане, шукаєш, — простогнав хтось поблизу.

Левандовський обернувся. Неподалiк вiд папертi конав поранений шляхтич.

— Даремно… — вдруге мовив вiн через силу. — Губернатор… будь вiн проклятий… одразу ж, побачивши небезпеку… сiв у каруцу з ксьондзами… тепер вони в замку…

— Сто дяблiв! Я знайду його й там! — крикнув володар Лисянки й пришпорив коня.

Вiн помчав iз своїм загоном на другий кiнець села, але там селяни вже кiнчали з жменькою уланiв: загнавши їх у болото, вони заарканювали вершникiв, витягали їх на берег i розправлялися по-своєму.

Левандовський повернувся на майдан. Тут уже було все спокiйно. На цвинтарi селяни копали двi ями: одну невелику — для батюшки й титаря, а другу — широку, братську — для решти.

Старшi з гайдамакiв i селян зiбралися на раду. Левандовський пiд'їхав до них i згарячу почав переконувати, щоб, не даючи опам'ятатися Кшемуському, негайно вчинити напад на його замок i розгромити чортове гнiздо… Але диякон засмiявся на цю пропозицiю.

— Ну, пане, в'ївся ти на цього гаспида — i се добре… Та не настав iще час… У нього там, за мурами, набереться сотнi зо три жовнiрiв та гармати… То коли б нам не поламати своїх зубiв — це одне; а друге — он приїхав вiд отамана Неживого посланець: полковник Залiзняк скликає всiх, хто може тримати шаблю в руцi й ладен вiддати життя за кревний люд та за вiру, щоб на Маковiя поспiшали в Мотронинський монастир; там вiн дасть усiм розпорядження, там розправлять крила нашi орли i вдарять звiдти ошую й одесную на демонiв!

— I менi можна туди їхати? — несмiливо спитав пан Левандовський.

— Ти хоч i католик, а серце в тебе руське… Ми тобi вiримо…

— Такому пановi не вiрити? Адже ж вiн довiв… Вiримо, як собi! — загомонiли селяни.

— I побрататися, братiє, з таким паном за честь! — промовив диякон i притиснув католика-пана до своїх широких грудей.

— За честь! За честь! — пiдхопили всi, поскидавши шапки.

— Спасибi, панове! — подякував Левандовський.

Чоловiки взялися пiдбирати зброю, кинуту шляхтою, та ловити дорогих коней, а жiнки розшукували на майданi, на вулицях i в левадах тiла своїх батькiв, братiв, чоловiкiв… З суворою печаллю на обличчях схилялися вони над дорогими небiжчиками, вiддаючи їм останнє цiлування. Не чути було нi стогону, нi плачу… Тiльки iнодi блiдi губи шепотiли прокльони…

Тим часом село горiло, нiхто й не думав його гасити… Вiльний вогонь перелiтав з однiєї хати на iншу, пiдкрадався тинами до ожередiв соломи… Задушливий дим чорними хвилями коливався по вулицях та провулках i застилав небо жовто-бурою пеленою… Тiльки церква серед майдану, вкритого трупами, виблискувала багрянцем, немов її хрести й банi були облитi кров'ю.