Останнi орли

Настав похмурий, задушливий вечiр. Важкi чорнi хмари затягли все небо i вкрили землю вогкою мертвотною тiнню. Вiтер ущух, нерухоме повiтря наче застигло. Низько над землею носилися чимось занепокоєнi ластiвки. Усе провiщало страшну нiч; та, незважаючи на це, дорогою до Мотронинського монастиря повiльно посувалися юрби прочан.

В цьому, звичайно, не було нiчого дивного, бо завтра в монастирi мала вiдбутись урочиста вiдправа з нагоди свята Маковiя. Але вигляд прочан мiг нагнати мимовiльний страх на кожного зустрiчного: обличчя у всiх були похмурi, у декого з-пiд свит виглядали кiнцi шабель, iншi ж, незважаючи на завтрашнє свято, несли на плечах коси й сокири; жiнок i дiтей не видно було зовсiм.

Пiших прочан обганяли озброєнi з нiг до голови вершники.

Посеред дороги поволi рухалися велетенськi чумацькi мажi, до верху навантаженi й укритi кiнськими шкурами; подекуди з-пiд шкур виглядали хвости в'яленої таранi.

Великi чумацькi воли насилу везли цю поклажу. Певно, рибу закупила жалiслива монастирська братiя, щоб почастувати на Маковiя прочан; дивне було тiльки те, що на вибоях у навантажених копченою i в'яленою рибою возах щось металево-глухо бряжчало. Погоничi у довгих важких свитах, якi геть ховали їхнi обличчя й постатi, неквапливо, мовчки ступали бiля своїх возiв. Либонь, вони так поодягалися, боячись грози, а може, й iнша якась причина, примiром можливiсть небажаних зустрiчей, примусила їх ховати свої обличчя.

Перед тим, як в'їхати в лiс, вози зупинялися.

— Хто їде? — лунав iз хащi тихий оклик.

— Вози з таранею! — вiдповiдали чумаки й зникали в темнiй глибинi лiсу. Швидко насувалася нiч, край неба раз у раз спалахували лиховiснi блискавицi, а чорна паща лiсу поглинала все новi й новi юрби загадкових прочан.

Тим часом на монастирському дворi стояла велика метушня. Мовчки, нечутно шастали по двору ченцi, готуючи все потрiбне для вiдправи: розставляли нещодавно прибулi вози з залiзною таранею — спочатку бiля церкви пiвколом, а коли вже там не було мiсця — по крутому схилу гори, виносили з церкви аналої та iкони, розстеляли килими.

Брама не зачинялась, а тiльки охоронялася посиленою сторожею. Монастирський двiр не мiг умiстити сили-силенної прибулих прочан — вони строкатими гуртами снували по всiй околицi.

Згори здавалося, що глибоко внизу серед кущiв i низьких заростей стривожено метушаться цiлi полчища мурашнi.

Люд, який заповнив монастирський двiр, мовчки стежив за приготуваннями, тiльки приглушенi вигуки вряди-годи порушували лиховiсну тишу.

Дверi церкви були розчиненi навстiж. У глибинi, бiля намiсних образiв, блимали двi-три лампади, наповнюючи церкву таємничими сутiнками.

Обриси монастирських будiвель уже потопали в темрявi, й на чорному тлi яскраво рiзьбилися лише освiтленi вiкна келiї отця архiмандрита.

У нiй зiбралися iєромонахи, диякон Аркадiй, отець Антонiй, настоятель Єлпiдифор, Залiзняк i Найда.

В кутку, перед образами, темнiв аналой з iконою i хрестом на ньому. Бiля аналоя стояв отець Єлпiдифор; поверх чорної ряси на ньому була траурна єпiтра-хиль; присутнi оточили його тiсним колом; обличчя у всiх були зосередженi й сповненi суворої мужностi. Тiльки на обличчi Найди крiзь зовнiшню суворiсть виразно проглядала страшна, потаємна мука.

За цю добу вiн пережив непосильну й для козацького серця боротьбу, та все-таки вийшов з неї переможцем.

Гонець, посланий ним у Лебединський монастир, привiз лише пiдтвердження страшної звiстки, переданої Найдi Залiзняком: справдi, сильний польський загiн обложив монастир з усiх бокiв, i пройти туди було неможливо.

Страшний вiдчай охопив козакове серце, але залiзна воля взяла гору, i Найда залишився на мiсцi, влаштовуючи й готуючи все для наступного фатального дня.

У келiї було тихо. Отець Єлпiдифор погортав требник, розкрив його, поклав на аналой i звернувся до всiх схвильованим старечим голосом:

— Братiє, поки нога наша не переступила порога цiєї келiї, усе ще перебуває в смиренному спокої на нашiй бiдолашнiй Українi; та тiльки-но вийдемо ми за порiг, по всьому рiдному краю спалахне пожежа, й нiхто вже не спроможний буде погасити її. Що вона передвiщає нам — порятунок чи ще гiрше лихо? Єдиний вседержитель свiту вiдає про це. Можливо, ми, слiпi слуги його, ведемо в цей час на заклання вiтчизну свою! Помолимося ж, братiє, йому, всевiдаючому i всеблагому, хай пошле вiн нам свою допомогу: бо не помсти шукаємо, не користi й земної слави, а спасiння святого хреста нашого й захисту для старих, вдiв i сирiт. На страшну справу зважились ми, не вiдаючи волi промислителя… Помолимося ж йому щирим серцем, усiєю душею, хай зглянеться вiн на нашi страждання i пошле своє благословення!..

Усi мовчки опустилися на колiна; настоятель тремтячим голосом читав молитви; присутнi повторювали за ним пошепки кожне слово, з надiєю i благанням зводячи очi на темнi лики святих. Нарештi отець Єлпiдифор обернувся до молiльникiв, проказав звичайний вiдпуст i перехрестив усiх.

Першими пiдiйшли до хреста Залiзняк i Найда.

— Чада мої возлюбленi! — сказав Єлпiдифор, пiдносячи їм хрест. — Вам вручили ми долю святої церкви й нашого краю. Заприсягнiться ж у цей страшний час, що не для користi, не для слави поведете ви за собою малих сих!

— Присягаємось муками Христа, спасителя нашого! — промовили разом Залiзняк i Найда, пiдiймаючи вгору руки. — За вiру i за волю народу ми вiддаємо своє життя i життя тисяч братiв, i коли хоч одна горда, себелюбна думка скаламутить наше серце, коли хоч раз рука пiдiйметься з велiння нашої гординi, — хай ми тодi не матимемо вiчного спасiння, хай нас вiдлучать вiд святої церкви нашої навiки!

— Амiнь, — закiнчив Єлпiдифор, обнiмаючи Залiзняка й Найду. — Хай благословить вас господь i дарує вам перемогу.

— Вiримо, пречесний отче, i надiємося! — палко мовив Залiзняк. — Ех, шкода тiльки, що немає превелебного отця iгумена… Коли б менi той папiр, присягаюся, з ним перевернув би я всю Польщу!

— Папiр є! — обiзвався хтось за спиною Залiзняка тихим голосом. Полковник швидко обернувся й побачив за собою отця Антонiя. З уст Залiзняка замалим не зiрвався мимовiльний вигук, але Антонiй подав йому ледве помiтний знак i пошепки сказав:

— Коли вийдемо з келiї, пiдеш за мною.

Присутнi почали пiдходити до хреста — слiв отця Антонiя не почув нiхто.

Нарештi всi поцiлували хрест.

— Чи все у вас готове, чеснi отцi? — спитав Залiзняк.

— Все!

— Незабаром пiвнiч! Iди ж. Найдо, у двiр, а я зараз теж пiду за тобою.

— Попрощаємося ж, братiє! — мовив отець Єлпiдифор. — Хай буде над вами воля господня.

Усi мiцно обнялися й почали виходити з келiї.

Залiзняк пiшов слiдом за Антонiєм.

Вийшовши в коридор, що вiв од келiї отця iгумена на ганок, вони повернули праворуч i вступили в маленьку келiйку. Тут мiстилася аптечка Мельхiседека, а також зберiгалися в потаємних скриньках усi монастирськi папери.

Келiйку тьмяно освiтлювала, ледь блимаючи бiля образiв, невелика лампада. Антонiй старанно зачинив за собою дверi; потiм, пiдiйшовши до однiєї iз стiн, вiдчинив потаємну шафочку й дiстав звiдти товстий згорток паперу, перев'язаний золотим шнурком.

— Що це? — схвильовано спитав Залiзняк, жадiбно стежачи за кожним рухом отця Антонiя.

— Указ царицi росiйської, - урочисто вiдповiв той i, зiрвавши шнурок, розгорнув перед полковником товстий аркуш пергаменту, списаний золотими слов'янськими лiтерами.

— Читай, читай! — задихаючись, вигукнув Залiзняк i, схопивши Антонiя за плече, пiдвiв його до лампади.

— "Ми, божою милостю Катерина II, цариця i самодержиця всеросiйська…" — почав Антонiй i, повiльно карбуючи слово за словом, прочитав полковниковi весь указ, в якому нiбито вiд iменi Катерини наказувалося всiм козакам, селянам i запорожцям українським, пiд проводом Залiзняка, винищити по всiй Українi ворогiв православної вiри й руського народу, бо цариця не хоче бiльше терпiти насильств i звiрств лядських над православною церквою та православним рiдним народом i обiцяє йому свою швидку й сильну допомогу.