Перший спалах

Крізь щілину він раптом помітив, що над озером збирається холодний білий туман. Він уже заполонив усю долину і тепер поволі підбирався до пагорба. От-от міг окутати й будинок.

Серце продовжувало шалено калатати. Невідоме хто-що-й-навіщо неухильно наближалося до будинку, огортаючи його пеленою слизького, мов озерний намул, і такого ж густого і темного, наче та вода на долонях, концентрованого жаху. Андрій скрикнув, бо несподівано побачив, як крізь отвір у стіні в кімнату просочуються білі, мов молоко, вируючі потоки туману. Він уже окутав підлогу, огорнув босі ноги — і смертельний холод зненацька пробіг по Андрієвих жилах.

Вогню, вогню! Світла!

Хлопця раптом осінило. Невідомо, як і чому вогонь мав урятувати його, та він мусив це зробити, Андрій це знав! Знав — і все, звідки — невідомо. Інстинкт чи інтуїція, правда чи вигадка — все переплелося у цьому ілюзорному світі, де найпотаємніші страхи мають властивість вириватися з глибин підсвідомості і вигризати мізки іклами страшної реальності.

Андрій кинувся на пошуки вимикача. Він мав бути праворуч від отвору, десь там, де клятий плющ загородив собою всю стіну. Нещадно шматуючи нестерпне темно-зелене листя, хлопець нарешті зумів відчути долонею те, що шукав.

Тільки б спрацювало! Тільки б спрацювало!

«Увімкнися! Будь ласка!»

Андрій поставив пальця на вимикач і перелякано примружився, боячись побачити страшну правду.

«Боже, чуєш! Прошу тебе, благаю! Якщо ти є, допоможи мені! Просто допоможи!»

Він натиснув на вимикач, і той натужливо клацнув.

Раз, другий...

Нічого не сталось.

Андрій розплющив очі, все ще не вірячи у можливість своєї поразки. В кімнаті досі було темно. Холодний океан туману досягав йому майже до пояса.

Ні! НІ-І-І!!!

Андрій щосили загатив кулаком по вимикачу, прекрасно розуміючи, що таки програв. Він бив по ньому як тільки міг, вкладаючи в удар усього себе, усе своє тіло, усю перелякану душу. Він бив, як не б’ють ніколи. Він бив.

Він бив.

Він бив...

І тут над його головою пронісся слабкий подих вітру. Холодний подих. Дуже холодний. Можна навіть сказати, крижаний.

Вітру.

(Ага!)

Позаду нього хтось стояв.

Стояло.

Стояли.

Він-вона-воно знаходилися (за його спиною. Андрій відчував, як безшумно ворушаться довгі тонкі пальці.

Він-вона-воно чекали.

Когось.

Чогось.

Ба ні. Думай глибше. Два в одному. Це, знаєте, як кавові пакетики. Хочеш — кава з цукром. А хочеш — і з вершками.

Когось і чогось.

Бі-лі хо-ло-дні ру-ки!..

Смерті.

Вони чекали його смерті.

(Тільки не озирайся! Нізащо не озирайся!)

А воно наближалося. Мить, ще мить — і не буде більше нічого. Залишиться тільки відчуття неймовірного...

— АААААААААААААААААААААААААААААА!!!!!

(жаху).

Так, це був крик всепоглинаючого, всесильного, всестрахітливого, всепекельного і всежахливого (пробачте за тавтологію) жаху. Він вирвався з Андрієвих грудей, не в змозі більше опиратись отруйній правді, що от-от мала змусити замовкнути його на віки вічні...

(амінь).

— ....АААААААА!!!

— ...годі, чорт забирай, годі!

— АААААА!!!

Він падає і падає кудись у ніч.

— ...прокинься, чуєш? Хлопчику мій! Синочку!

...падає і падає...

Кудись у чорні пекельні глибини...

Де птах не літає, де сонце не сходить (трава не співає і день не надходить).

Де чорні леза й мертве павутиння...

(лечу, лечу, лечу, лечу...)

На тихі зорі та ясні води.

У чорні води.

— Води!!!

Плюскіт. Мовчання. Темрява. Холод...д-д... ...д-д-дикий вереск. Мокро. Щось сліпуче вдаряє в очі. (Ха-ха, ось тобі й маєш рай).

— Ти що, ідіот?!

Андрій поволі розплющує очі. Над його ліжком стоїть розхристана мати. Її очі палають — божевільним, сердитим вогнем. Поруч наляканим цуциком щулиться збентежений батько.

— Здурів, так? Уже геть даху позбувся? — волає вона на все горло. — Я мала на увазі, дай йому напитися, А НЕ ЛИЙ НА ГОЛОВУ, ти, погана, поламана поливалка!!!

Андрій у своїй кімнаті. На своєму ліжку. Лежить під ковдрою, вистромивши з-під неї босі ноги.

Ніякого туману. Ніякого плюща. І тим паче, якоїсь незрозумілої фігні із білими кігтистими руками. Ніякого лісу.

Він вдома.

Він у себе вдома.

— Та він же захлинутися міг уві сні!!! Ти, клятий недоумку!..

Мати кричить, батько щулиться.

Мати б’є його по щоках, батько щулиться.

Мати чіпляється йому у волосся, батько щулиться... Батько кричить...

Сусіди кричать... Луплять по батареях і кричать. Сусіди хочуть спати.

Усім нормальним людям в цей час треба спати. На годиннику — пів на третю ночі.

Ніякого лісу.

Ніякого туману.

Ніякого огидного плюща.

Андрій натягує ковдру на самісінькі очі. Ковдра оббльована.

— Фе-е-е!

Він зривається з ліжка і вибігає у ванну. Розкручує кран — і пхає руки під чистий, холодний струмінь.

Це ж треба... Присниться ж таке!

Він витирає їх рушником і з задоволенням нюхає. Руки пахнуть намулом.

9

10

Щось сліпуче настирливо лізе в очі.

Так не хочеться піднімати повіки! Андрій лежить під ковдрою і відчуває дихання сну над собою. Його прохолодний, ніжний дотик медовими краплями спадає на обличчя.

— Андрію! Прокидайся! Скільки можна спати? — стукає в двері мама. Її голос вдаряється об стіни і сріблястим дзвоником відлунює в коридорі. Грюкають вхідні двері. Знову голоси. Приглушені. Андрій впізнає один із них. Тітка Леся. Прийшла щось позичити.

До голосів долучається шум води у ванній. Батько приймає душ. Своїм фальшивим співом він здатний розбудити навіть мертвого. Та тут пісня зненацька обривається. Схоже, батько почув, як рипнули вхідні двері.

Андрій нарешті розплющує очі. Сонце підбилося так високо, що навіть можна розгледіти його нахабну жовтогарячу пику, котра зацікавлено зазирає крізь відчинене вікно. « Сонце — це велетенська розжарена газова куля, яка...» Ох уже ці підручники з астрономії! Хочете — вірте, хочете — ні, але сьогодні сонце найдужче нагадує голову космічного велетня, такого собі казкового колобка.

Неділя. Здавалося б, єдиний вільний день, коли можна плюнути на все і піти гуляти, а якщо не пощастить з погодою — то втупитися в монітор. Та де там! Його геніальні батьки чомусь вирішили, що додаткові уроки англійської — це саме те, що треба робити в неділю. Тому Андрій, замість того, щоб як усі нормальні люди, бити байдики і розважатися, змушений пертися на інший кінець міста до якогось напівбожевільного дядька, котрому теж невтямки, що хлопцеві його віку є чим зайнятись на вихідні, окрім того як протирати штани на стільці запиленого кабінету з купкою таких же невдах, як і він сам.

Ну ось, недільний настрій успішно зіпсовано. Спасибі батькам. Понад усе на світі йому зараз хочеться оросити їх гнівом справедливої помсти. Щоправда, для цього він мусить як мінімум випхати себе з ліжка. От тільки... Це, виявляється, не так і просто. Ковдра навідріз відмовляється випускати його зі своїх обіймів — гірше того закоханого дівчиська! Подушка тулиться до щоки теплим муркотливим кошеням. Навіть сонячні зайці — і ті наче змовились: замість гарячих стусанів по носі ніжно гладять його по щоках, повторюючи монотонне «засни...засни...»