Перший спалах

А потім звідкілясь згори почувся сміх — божевільний, нелюдський. Сміх наростав, заповнював собою увесь простір і час. Андрій уже не мав сил плакати, він зітлів, він згорів на попіл, та свідомість була жива, вона продовжувала боятися, продовжувала ворушити покаліченими страхом думками. Він хотів померти, та не міг, бо не мав сили захиститися від жахливого реготу.

«Що робиться?!» — скрикнув він перед тим, як втратити свідомість.

«Що робиться?» — заверещали птахи і каменем кинулися донизу.

«Що робиться?» — зарепетував дуб і зненацька вибухнув.

«Що робиться?» — прошелестіло листя і, охоплене вогнем, зірвалося з гілля гігантською палаючою хмарою.

Він лежав під почорнілим небом і захлинався від болю. Високо вгорі кружляла величезна зграя птахів, затуляючи примарне світло. Вони носились, мов божевільні, і безперестанно кричали, кричали, кричали... Уламки дерева сипалися з неба, розбиваючи йому кістки, вогненний дощ палив на ньому одяг, роздував мізки, збурював кров. І над усім цим ширяла гігантська хмара листя, затуляючи від світу увесь цей біль, оце гігантське пекло, що оповило тіло Андрія і стерло його з лиця цього світу.

«Умри...умри...умри...»

Шелест листя і голоси птахів віддалялися, відпливали кудись у даль, зникали за горизонтом свідомості. Та й сама свідомість зникала. Вона не була здатна жити у купці попелу.

2

Андрій прийшов до тями глибокої ночі. Першим, що він побачив, насилу розплющивши припухлі повіки, було вкрите зірками, чорне, мов крило ворона, холодне небо. Навколо заливалися співом цвіркуни і озивалися жаби в далекому лісовому болоті.

Андрій спробував підвестись і відчув у голові тупий біль. Кров шугонула до обличчя, щось запекло у скронях, і він знову безсило повалився на траву.

Важко дихаючи, продовжував лежати, прислухаючись, як пробирається під шкіру холодне дихання серпневої ночі. Високо вгорі пролетіла сліпуча зірка, і він відчув у грудях легке розчарування, бо так і не встиг загадати бажання.

Доклавши чималих зусиль, Андрій нарешті звівся на ноги. В голові запаморочилося, щось липке потекло по обличчю, перед очима попливли червоні кола, та він зумів втримати рівновагу і вдихнути на повні груди прохолодного нічного повітря... Коли темрява трохи розсіялась, він озирнувся.

«Це ж скільки часу я тут провалявся?»

Відповіді не було. Натомість погляд наткнувся на величезний, обгорілий стовбур, що одиноко стирчав поміж ялинових заростей, демонструючи світові голі безлисті гілки.

І тут він усе пригадав: останню лісову прогулянку, загублену стежку, грозу, старезне дерево, що стало для нього схованкою, а далі... Що ж було далі? Важко сказати. Він пам’ятав тільки страхітливий спалах і скажений гуркіт... А тоді щось вдарило його по голові — і він відключився.

Хоча ні, було ще щось... Принаймні так йому здається. Якісь...думки? Видіння? Сни? Марення хворого, обпаленого больовим шоком розуму? Можливо... Андрій шукав стежку, але вона ніби крізь землю провалилась. І тут він згадав бабусині казки про лісових духів, що іноді, граючись, ховали дорогу від мандрівників. Колись він думав, що ці духи живуть у грибах.

Якось у дитинстві Андрій розкопав грибницю — і під шаром моху знайшов дивні світлі нитки, що тягнулися від грибів кудись углиб лісу. Він розповів бабусі про побачене — і пошкодував, вражений тим, як відреагувала на це старенька. Вона страшенно розізлилась і сказала, що лісові духи цього не вибачать. Андрій після того ще довго боявся спати вечорами. Йому здавалося, що як тільки у всьому домі погасне світло, то гриби проростуть крізь підлогу прямісінько під його ліжком, і заберуть з собою в підземний морок, де він зостанеться навіки. У напівдрімотному стані він бачив, як крізь стіни кімнати проростало коріння дерев і обплітало бильця ліжка, стелилося по підлозі, обвивалося навколо ніг. Він хотів зістрибнути на підлогу і помчати геть, та боявся, що ноги загрузнуть в липкому багні, чи їх поколе жахлива соснова хвоя, чи покусають гадюки, котрі так люблять вигріватися в м’якенькому мосі. Та найбільше Андрія лякали гриби. Адже коли він спав, вони тихенько обступали його ліжко і докірливо дивилися, дихаючи холодом і гнилизною, що приходили з ними із глибин підземелля.

Андрій був упевнений, що вдома його чекають заплакані мама й бабуся, стурбований і розлючений тато, та ще, напевно, з десяток захеканих сусідів, котрі оббігали ввесь ліс у його пошуках, та так і не додумалися зазирнути в молодий ялинник біля самого села. Та коли він підійшов ближче, його зустріла несподіванка... Схоже, всі в домі вже давним-давно спали.

Андрій тихесенько відчинив хвіртку. Завіси протяжно заскрипіли, і він подумав, що було б непогано їх змастити. Двері були замкнені, тому Андрій легенько постукав у вікно. Ніхто не відповів, і Андрій затарабанив сильніше. Спочатку до його вух долинула тільки нічна тиша, яку інколи переривала цвіркунова скрипка, а тоді всередині хтось завовтузився, і крізь відчинену кватирку виповз захриплий батьків голос.

— І кого це принесло так пізно?

— Своїх, тату! — сказав Андрій, дивуючись.

— Що? Невже? Не може бути? Андрію, синку! Невже це справді ти?!

— Та ні, мій брат-близнюк, — фиркнув хлопець, трохи розчарований такою зустріччю.

— Господи... Андрію! — сонні нотки в голосі батька як вітром здуло. Андрій почув, як заскрипіла підлога під батьковими кроками, далі щось дзенькнуло, і до вух долинуло ледве чутне жіноче бурмотіння. А тоді у вікнах нарешті засвітилося, і Андрій почув, як повертається в дверях ключ.

Батько вийшов на поріг, тримаючи в руках старий, побитий часом ліхтарик. Вслід за ним у дверях з’явилася й матір, закутана у довжелезний махровий халат.

Промінь від ліхтарика упав йому на обличчя, і Андрій зажмурився, осліплений яскравим Світлом, від якого встиг відвикнути у густій темряві серпневої ночі. В ту ж мить повітря сколихнулося від переляканого маминого зойку.

— Що таке? — Андрій спантеличено витріщився, переводячи погляд то на неї, то на батька.

— У тебе...на обличчі...

Все ще не розуміючи, в чому річ, Андрій поволі підніс руку догори і обмацав своє чоло, ніс і щоки... А тоді взяв у батька ліхтарик і посвітив на долоню.

Побачивши, що на ній, він з переляку випустив його з рук.

3

Андрій сидів за столом і пожадливо наминав вчорашній борщ. Холодний, слизький присмак розварених овочів приємно лоскотав горло і здавався райською насолодою. Він їв — і ніяк не міг наїстися. Здавалося, його живіт не знав страви сотні і тисячі років. Дикий голод викручував тіло і пронизував мозок, а він все сидів за столом, запихаючи в себе шматки прокислої картоплі, і аж, здавалося, прицмокував губами від задоволення.

Умитий, переодягнений і ситий, Андрій на якийсь час відчув себе щасливим. Мати, на щастя, швидко оговталася. Як виявилось, вона просто перехвилювалась. Виливши на себе ціле відро води, Андрій змив із тіла залишки крові — і вона нарешті заспокоїлась, оскільки жодних ушкоджень на синовому тілі так і не виявилось.

Було, щоправда, одне «але»... Та тільки хлопець волів поки що про нього не згадувати. Принаймні за вечерею.

Але батько, здається, вирішив одразу розставити всі крапки над «і».

— Чия це кров була на тобі? — безцеремонно спитав він, всідаючись за стіл.

Андрій роздратовано закотив очі і жестом показав, що не може говорити. Проковтнувши їжу, він взявся сьорбати пахучий липовий чай.

— Чесно кажучи, тату, я б не відмовився зараз трохи поспати, — спробував ухилитися від відповіді Андрій.

— Розкажи, що з тобою трапилося, та й спи собі хоч до обіду... — втомлено сказав батько, постукуючи пальцями по столу.

Якусь мить батько сидів у важкій задумі, схиливши голову на долоні. А тоді підвів очі вгору і взявся свердлити сина упертим докірливим поглядом.

— Скажи мені правду, синку... Тебе викрали, так? Катували? Залякували?