Зорянi крила

Марина аж крикнула, побачивши цей ніс. Вона не дала чоловікові зайти в кімнату, а тут же таки в холодному коридорі стала відтирати носа снігом, аж поки він не почервонів. Тільки тоді дівчата дозволили невідомому зайти в кімнату.

Він зайшов, важко відсапуючись, розмотав свої укривала, дістав з глибоченної кишені папери, подав їх Ганні, і тоді дівчата узнали, що інженер Генрі Кервуд приїхав з Америки до них на завод для обміну досвідом.

Першим ділом було повідомлено Валенса, і поки директор прийшов, Генрі Кервуд уже встиг розпитати про все. Поки що інтереси його не виходили за межі суто побутових справ і вдовольнити їх було неважко.

Містер Генрі Кервуд був досить високий на зріст, міцний чоловік. Риси його обличчя були правильними і, мабуть, навіть красивими, коли б їх не псував червоний, відморожений, розпухлий ніс. Він, видно, здорово болів, бо Кервуд щохвилини торкав його пальцем і кривився.

Інженер негайно оголосив, що дуже радий побувати на такому заводі у союзників і взагалі дуже радий працювати в Росії. Росія йому подобається, але порівнювати з Америкою її не можна. Проте і тут можна працювати дуже добре. Саме працювати тут він і має намір. Його сюди для цього послано.

— А коли буде другий фронт? — негайно запитала Марина.

— О, буде, буде, — відповів Кервуд, — про це можна навіть не думати. Раз ми вже сказали, то все буде зроблено. Можете бути певні.

Висловлення Кервуда перервав прихід Валенса. Його викликали по телефону. В цей пізній час він ще не спав і зразу ж прийшов на роботу. Про приїзд Кервуда його попередили заздалегідь, але він не думав, що це трапиться так скоро.

Вони привіталися, і директор зразу повів влаштовувати свого гостя. На обличчі у Валенса весь час була привітна посмішка, але явно відчувалося, як уважно приглядається він до американця. Здавалося, ніби й гість це відчуває, хоч на поведінці його це ніяк не позначалося. Він сміявся з кожного свого слова, сміявся, показуючи великі зуби і повторюючи речення. Він говорив ламаною російською мовою, але зрозуміти його можна було легко.

На прощання він поплескав обох дівчат по плечах і зробив це так милостиво, ніби король. Марина і Ганна ледве стрималися, щоб не розсміятися йому просто в вічі. Він був такий переконаний у своїй правоті і зверхності, що навіть сперечатися з ним не хотілося.

Валенс бачив, що кілька ущипливих речень уже крутиться на язиках у дівчат, і, щоб якось уникнути гострої розмови в першу ж мить побачення з гостем, а може, навіть і співробітником, вивів його з кімнати. Ще кілька хвилин по коридору лунав голос американця, потім все затихло.

Дівчата перезирнулися між собою і знизали плечима.

— У мене трохи дивне перше враження від панюго союзника, — проговорила Марина.

Ганна нічого не відповіла, тільки глянула на Марину, розсміялася і пішла до себе в лабораторію. На сьогоднішню ніч у неї було ще чимало роботи.

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Добрий настрій не покидав Любов Вікторівну. Тепер їй уже було ясно, як треба діяти. Доля цілком випадково дала їй до рук такі козирі, що смішно було б не виграти.

Вона цілком точно знала, як перемогти Соколову, примусити її погодитися на всі умови. Та навіть коли вона і не погодиться, то це біда не дуже велика: все буде саме так, як хоче шеф гестапо і як хоче вона сама, Любов Вікторівна Берг.

Одного ранку вона з'явилася перед Соколовою, як завжди, усміхнена і привітна, але трохи ніби насторожена.

— Як ви себе почуваєте? — це стандартне запитання сьогодні прозвучало трохи по-іншому, ніж звичайно.

Соколова промовчала.

— Я хочу з вами сьогодні зробити невеличку прогулянку.

— Далеко?

— Ні, не дуже, в інститут стратосфери, який уже розпочинає свою роботу.

Вона сказала ці слова і уважно подивилася на Соколову, намагаючись прочитати на обличчі перше враження. Але нічого не вдалося дізнатися Берг. Надто багато пережила Віра Михайлівна, щоб таке повідомлення могло змінити її вираз обличчя. Тепер думки почали працювати швидко, напружено.

«Що це все значить? Про який інститут стратосфери говорить гестапівка? Хто у них там працює? Провокація це чи й справді щось вдалися зробити німцям?»

Всі ці запитання промайнули в голові блискавично, і щоб відповісти на них, треба було побувати там, в інституті.

— Добре, я поїду, — сказала Соколова.

— Я не мала в тому ні найменшого сумніву, — відгукнулася Берг. — Пальто для вас я вже наказала приготувати, на вулиці справжнісінька зима.

Пальто, яке незабаром з'явилося у кімнаті, очевидно, було взяте у якійсь із спорожнілих квартир або у комісійному магазині. Вже не нове, колись, видно, навіть розкішне, воно і зараз ще мало пристойний вигляд.

Вони разом вийшли з під'їзду до машини. Свіже повітря було таким несподівано п'янким, що Віра Михайлівна аж поточилася і мало не впала. Чиїсь сильні руки одразу ж підтримали її. Вона озирнулася — здоровенний гестапівський солдат ішов слідом за обома жінками.

Машина рвонулася з місця. Дивно було дивитися на Київ кінця сорок першого року. Віра Михайлівна пізнавала кожну вулицю, кожен будинок, вона знала тут усе до найменшої дрібниці. Все було знайоме і водночас не те; щось тут змінилося, зникло, ніби вийняли веселу гомінку душу з цілого міста. І люди на вулицях змінилися. Тут ішлося не про німців у мишасто-зеленій уніформі, а про звичайних людей, які швидко, поспішаючи пробігали вулицями і намагалися сховатися в холодних будинках, ніби ховрахи, що перебігають з пори в пору.

Вночі пройшов мокрий сніг, і гілля каштанів обважніло, похилилося долу під його вагою. Як хороше було колись у такі дні ходити київськими вулицями, милуючись пухким снігом, на повні легені п'ючи морозне повітря і мріючи про зустріч Нового року. Де тепер доведеться зустріти Новий рік?

Авто спинилося біля інституту стратосфери, біля того самого ґанку, на сходи якого тисячі разів колись доводилося сходити. Раніше тут взагалі не було ніякої вивіски, а тепер з'явилася. «Державний інститут стратосферних проблем» — значилося на дерев'яній дошці, припасованій біля дверей. А над цими словами хижий німецький орел вчепився кігтями в свастику і ніс її, паче бомбу, намагаючись не впустити.

Віра Михайлівна мало не вдарила свою супутницю, коли побачила цю вивіску. Але гестапівець весь час невідступно ішов позаду, про це не слід було забувати, і Соколова стрималася. Вона глянула вгору, на вікна — перший і другий поверхи були засклені.

— Третій поверх нам непотрібний, — пояснила Борг. — Поки що для пас вистачить і кімнат перших поверхів. Прошу.

Вони зайшли в інститут. У Соколової на очі весь час наверталися сльози, так боляче було бачити знайомі сходи, кімнати, вікна.

Йшли саме тим коридором, до якого виходили двері кабінетів Валенса, Крайнєва, Токової… Ох, коли б побачили вони зараз, хто ходить по цих коридорах.

На дверях уже з'явились нові таблички. Соколова побачила прізвище Дорна; вона не могла пригадати, звідкіля його знає, і зрозуміла це тільки тоді, коли сам Людвіг фон-Дорн з'явився перед нею.

Так от він який, цей Людвіг фон-Дорн, тюремник Крайнєва, невдалий вчений і барон. Віра Михайлівна з інтересом дивилася на довге, витягнуте обличчя з вузько поставленими, глибоко запалими безбарвними очима. Колись біляве волосся тепер зовсім посивіло, та й залишилося його дуже мало, але зачесане воно акуратно на косий проділ. Вираз очей якийсь дивний, мертвий; тільки інколи вони, ніби оживаючи, блискають енергійно і хижо.

— Прошу сідати, — запросив він Віру Михайлівну, рукою показуючи на крісло перед столом.

Соколова сіла. У друге крісло напроти неї без запрошення опустилася Берг.

— Я сподіваюся, — досить правильною російською мовою почав говорити Дорн, — ви вже знаєте, для чого ми вас сюди запросили. Мушу сказати, що я глибоко зворушений вашим патріотичним вчинком і хочу принести вам найщирішу подяку. Безперечно, ваш патріотичний вчинок значно полегшить нашу складну роботу в цій країні і допоможе нам зібрати навколо нашого інституту всіх учених, які ще залишилися в цій зруйнованій країні, де ми всі волею фюрера дуже скоро встановимо повний порядок. Я також сподіваюся, що це матиме значення і для всіх учених, які коли-небудь захочуть до вас приєднатися…