Зорянi крила
Зорянi крила читать книгу онлайн
Попри сюжетні лінії роману, ця книга — про одвічне: про любов і зраду, про вірність життєву і вірність обов'язку, про безмежну відданість своїй Вітчизні.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
Віра Михайлівна слухала, нічого не розуміючи. Про який вчинок говорить цей німець? За що він дякує? Вже передчуваючи якусь провокацію, вона невідступно дивилася на руку Дорна. Він поклав її перед собою на стіл, в такт мови ворушив пальцями, і Соколовій здалося, ніби по столу намагається лізти величезний білоногий павук.
— Про що ви говорите? Я нічого не розумію! — вигукнула Віра Михайлівна, тільки-но Дорн на мить спинився, щоб перевести подих.
— Ваша скромність робить вам тільки честь, але я гадаю, що вона дещо перебільшена. Те, що ви зробили, само по собі настільки патріотично і важливо, що вам не слід соромитися своїх вчинків.
Нічого не розуміючи, Соколова глянула на Любов Вікторівну Берг. Та охоче прийшла на допомогу.
— Пан Людвіг фон-Дорн говорить про креслення літаків винаходу конструктора Крайнєва, які ви так люб'язно передали у розпорядження нашого державного інституту проблем стратосфери.
Вірі Михайлівні на мить здалося, ніби вона збожеволіла. Про які креслення говорить Берг? Невже про ті, які залишилися далеко-далеко в Спасівці? Невже та жінка зрадила? Ні, про таке навіть подумати страшно.
— Я не передавала вам ніяких креслень! — вигукнула вона. — Це звичайнісінька провокація!
— Звичайно, — знову сказав Дорн, — ваша скромність, безперечно, дорівнює вашій красі. Я звик це цінувати. Не часто доводиться бачити, щоб люди відмовлялися від патріотичних вчинків.
— Про які креслення ви говорите? — крикнула, вже не в силі стримуватися, Соколова.
— От про ці, звичайно, — Дорн опустив руку кудись униз і витяг один аркуш.
Віра Михайлівна відразу ж пізнала його: так, саме це креслення залишалося там, у Спасівці. В цю мить вона величезним зусиллям волі примусила себе заспокоїтися.
— Дозвольте подивитися? — попросила вона.
— Прошу.
Чимало, видно, довелося помандрувати цьому шматкові ватманського паперу. Мабуть, не просто взяли його німці в тій затишній хаті. Хтось складав його у багато разів, намагаючись краще заховати, куля пробила його у чотирьох місцях, ніби пропекла. В одному місці жовтуватий папір прикрасила чорнувато-червона пляма: хтось рятував ці креслення ціною крові.
Віра Михайлівна роздивлялася цей аркуш, ніби читала трагічну, але від того не менш героїчну історію.
— А що коли я зараз подеру його на дрібні шматочки? — знову загораючись люттю, запитала вона.
— Пізно, — спокійно відповів Дорн. — Усі креслення вже давно сфотографовані. Я не дав би його вам до рук, коли б цього не було зроблено.
Віра Михайлівна зрозуміла, що це чиста правда. Вона ще раз подивилася на креслення. На неї війнуло спогадами, давніми і милими. Як хороше було тоді працювати, творити, винаходити… А зараз? Що вона мусить зробити зараз?
— Дозвольте, — простяг руку Дорн.
Вона віддала папір, і саме в цю мить сліпуча іскра блиснула в кімнаті. Соколова здригнулася і озирнулась. У кутку стояв фотограф з апаратом.
— Ваш патріотичний вчинок не міг залишитися незафіксованим для майбутніх поколінь, — пояснив Дорн, — а тепер давайте поговоримо про справи. Я маю повноваження запропонувати вам обійняти посаду директора Київського інституту проблем стратосфери. Ми хочемо, щоб навколо вас об'єдналися всі вчені, які мають відношення до цього питання… Війна скоро закінчиться, і ви розумієте, наскільки важливо тут, на місці, мати вже готовий колектив, здатний розв'язувати досить складні завдання.
Віра Михайлівна зрозуміла все. З її допомогою фашисти хочуть зібрати вчених і, може, навіть розпочати роботу. Ну, на це вони можуть не сподіватися!
— Я попросив би вас, — так само люб'язно продовжував Дори, — ознайомитися з текстом цього звернення до всіх учених Радянського Союзу — тих, що ми вже звільнили, а також і тих, що ми незабаром звільнимо.
Віра Михайлівна взяла, прочитала підлу писанину і подерла папірця на дрібні шматочки.
— Оце такою буде моя відповідь, — стримуючи себе, щоб не кинутися на Дорна, сказала вона.
— І все-таки, я гадаю, ви зміните свою думку, — Дорн все ще залишався люб'язним. — Поміркуйте кілька днів. Сподіваюся, завтра ви будете більш прихильні до моїх міркувань.
Що трапиться завтра?
— Мине час, — відповів Дорн, — а час великий майстер змінювати думки і переконання.
— Згадайте Юрія Крайнєва…
— Бажаю вам всього найкращого, — встав зі свого крісла Дорн, — я і не сподівався від сьогоднішньої розмови іншого результату, але цілком певен: скоро все зміниться.
У двері постукали, Дорн дозволив зайти, і на порозі виросла постать гестапівського солдата. Він привітався, підійшов до столу і поклав на стіл чималий аркуш паперу.
Дори кивнув головою. Солдат вийшов. У мовчанні чекали жінки, поки начальник прочитає повідомлення. Здивовано спостерігала Соколова, як під час читання змінювалося обличчя Дорна. Воно поволі ставало не блідим, а землисто-сірим, ще глибше запали очі, ще худішими стали щоки.
Дорн дочитав, пожував губами, ніби обмірковуючи прочитане, потім мовчки передав папір Любові Вікторівні. Та взялася читати і теж зблідла.
Це повідомлення, в якому говорилося про розгром німців під Москвою, не могло порадувати фашистів. Більше того, воно на коротку мить позбавило їх певності, але тільки на мить. Вони ще могли думати про випадковість, про «генерала мороза», який виявився сильнішим, ніж можна було сподіватися, та про подібну нісенітницю.
Тому замішання тривало тільки хвилину, не більше. Дорн перший оволодів собою.
— Нічого не трапилося, — сказав він так, ніби Віра Михайлівна його про щось запитувала, — нічого не трапилося. На чому ми спинилися? Ага… Дуже прошу вас поміркувати… Бажаю всього найкращого. Можете іти.
Це була, мабуть, найважча ніч з усіх, які минули відтоді, коли покинула Віра Михайлівна гостинну хату Оксани Коваленко. Що їй зараз треба робити? Про те, щоб підписувати звернення або іти працювати до німців, не могло бути і мови. Але це значило, що її знову повернуть до концтабору, а може, просто розстріляють. Що ж робити? Тягти, зволікати час? День-два можна, а далі вже не вийде. До речі, чому це сьогодні не прийшла ночувати додому її господиня? Може, боїться, щоб Соколова не вбила її уночі? Справедливе побоювання. Якщо вже умирати, так хоч недаром…
Потім думки знову перескочили до креслень… Як потрапили вони до рук Дорна? Хто намагався їх врятувати? Нічого невідомо!
Вона заснула пізно вночі і прокинулася від веселого голосу Любові Вікторівни. Німкеня безцеремонно зайшла до кімнати, розмахуючи газетою.
— Тепер ви одна з найпопулярніших жінок України, — говорила вона. — Дивіться, як добре все вийшло на фото.
Соколова подивилася. В місцевій київській газеті на першій сторінці стояло звернення, яке вона вчора відмовилася підписати, і її підпис. Трохи збоку на фото видно було, як вона, Віра Михайлівна Соколова, передає Дорнові креслення. Фотограф, мабуть, був високої кваліфікації, фото вийшло дуже добре. Видно навіть, що передається не якась газета, а саме креслення.
— Як ви сміли поставити мій підпис? — крикнула Соколова.
— А хіба ви самі б його не поставили? — знущалася Берг.
— Ніколи!
— А от це вже не має ніякого значення. За вас, шановна Віро Михайлівно, вирішили ми. Я трохи не розумію вашої невдячності: адже не забувайте, саме я врятувала вас. Людвіг фон-Дорн дав вам ще кілька днів на роздум, але я не маю сумніву у вашій згоді.
— Можете не сподіватися! Ніколи цього не буде… я…
— Що ви? Що ви можете зробити? Єдине — стати директором нашого інституту і зібрати круг себе всіх інженерів. Подумайте самі: ця газета і це фото відрізають вам всі можливості повернутися до своїх. Довести, що не ви передали нам креслення, — неможливо. Хлопчик, який ніс їх через фронт, убитий. Жінка, яка вас рятувала, вмерла. Значить, віддали їх нам ви самі. Цікаво, як до вас поставився б той же Крайнєв, зустрінься ви з ним зараз? Тепер я перестану вас охороняти, ніхто не ходитиме за вами — у вас іншого шляху немає, тільки з нами.