Зорянi крила

— Брехня!

— Ні, це не брехня. І коли ви перестанете обурюватися, а спокійно обміркуєте, то зрозумієте, що я маю рацію. Звичайно, у вас є ще один вихід — покінчити життя самогубством, але це нічого не змінить; ваш підпис уже стоїть в газеті під закликом, а перевіряти, чи він є на оригіналі, ніхто не буде…

Вірі Михайлівні здавалося, ніби ця клята гестапівка зашморгнула їй круг шиї мотузку і затискає повільно, але невмолимо. І найстрашніше тут те, що ніякого виходу не знайдеш! Невже їй і справді доведеться покінчити життя самогубством? Ні, не дочекаються — до останнього подиху життя Віри Соколової належить Комуністичній партії, і так дешево вона його не віддасть!

А от поміркувати над усім цим, видно, треба добре. Бреше ця гестапівка, мусить бути тут ще якийсь вихід, і Соколова цей вихід знайде!

— Ви з сьогоднішнього дня можете вільно виходити з дому. Ваші друзі тепер, напевне, охоче повісять вас, якщо зловлять, — вела далі Берг. — Та нам, очевидно, доведеться розлучитися. В інституті для вас уже приготували кімнату. Я і далі залишила б вас тут, але у вас надто люті очі, ви можете не стриматися і задушити мене, а мені б цього не хотілося.

Вона знущалася одверто і неприховано.

— Дайте мені газету, — попросила Віра Михайлівна.

— Прошу. Можете вивчити свою заяву, адже вам треба знати її, коли хтось запитає.

Соколова ще раз глянула на своє фото, потім розгорнула газету, пробігла очима по рядках. Малесенькими літерами на третій сторінці було надруковано про незначний відхід німецьких військ в районі Москви. Віра Михайлівна зразу все зрозуміла: видно, саме це повідомлення приносили вчора Дорнові. От чому так хвилювалися фашисти. Соколова раптом відчула за собою силу.

— Ви вчора взнали про цей відступ?

— У вашій долі це нічого не змінить, — прошипіла Берг, — не забувайте: я вас можу повісити щохвилини.

— Я це дуже добре знаю, — відповіла Соколова.

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ

Валенс сидів у своєму кабінеті, якщо можна було назвати кабінетом цю малесеньку кімнатку, де стояв письмовий стіл і залізне ліжко, і уважно читав київську газету. З аркуша паперу на нього дивилося добре знайоме обличчя Віри Михайлівни Соколової»; прізвище її стояло під підлим зрадницьким зверненням до радянських учених і інженерів, рука простягала креслення Людвігу фон-Дорну.

Як же так могло трапитися? Адже Марина Токова сама бачила вбиту Соколову? Що ж це, помилка? Так, може бути помилка. У метушні бою, з переляку і в паніці навіть холоднокровніші за Марину люди допускалися тяжких помилок. Соколова могла бути пораненою, знепритомніти, а її вважали мертвою. Все це ймовірно і можливо. А от далі починалося і неймовірне, і неможливе.

Не міг Валенс повірити в зраду Віри Михайлівни Соколової. Або він нітрохи не розуміється на людях, або все це якась брудна провокація, дуже тонко і хитро розрахована. Ясно тільки одно: Соколова жива, а все інше треба ще з'ясувати і перевірити.

Директор згорнув газету, поклав у стіл. Тепер перед ним постало ще важче питання: говорити про цю новину Крайнєву і Полозу чи промовчати? Може, треба почекати, поки з Києва прийдуть ще якісь точніші повідомлення?

Валенс замислився. Складне становище, і не так просто знайти з нього вихід. Ні, мабуть, все-таки треба сказати. Затаювати тут нічого. Коли Соколова справді зрадила, то про це мусять знати всі, а якщо це провокація, то про неї теж нічого мовчати. В усякому разі колектив інституту стратосфери заслуговує на повну довіру, і будь-що від нього приховувати Валенс не має права.

Він витягнув газету, ще раз подивився на фото — ні, помилки тут немає, це Віра Михайлівна, саме вона, а не хтось інший. Ясно видно характерний поворот її голови, упертий, викличний. Знову замислився Валенс: здалося йому, ніби в самому цьому рухові голови затаївся протест, обурення. Директор поклав газету на стіл, усміхнувся.

— Починаю вже вважати бажане за дійсність, — сказав вів сам до себе, почуваючи, як серце його заливає хвиля гарячого прагнення, щоб Соколова виявилася чесною, щоб це все було тільки звичайнісінькою підлою провокацією фашистів.

У двері постукали. Зайшла Марина Токова. Вона принесла на підпис якісь папери, вимоги на дефіцитні матеріали. Всі ці справи Валенс швидко вирішив.

— Дозволите іти? — запитала дівчина.

Валенс мовчав, дивлячись на її хвилясте волосся. Марина глянула на нього здивовано.

— Марино, — несподівано сказав директор, — розкажіть мені ще раз, як було вбито Соколову.

Токова незадоволено скривила губи. Вона вже сто разів розповідала цю історію.

— Для чого вам це потрібно?

— Хочу почути ще раз.

Марина розповіла все точно так, як було, нічого не перебільшуючи і не приховуючи.

— Ви самі забирали її партійний квиток?

— Так, сама.

— Де він лежав?

— У сумочці. Ця сумочка лежала поруч Соколової на сидінні. Вона завжди носила її з собою.

— А до тіла Віри Михайлівни ви доторкалися?

— Ні. Я не розумію вас зараз, чому ви запитуєте? Вона жива? Цього бути не може! У неї все плече розвернуло уламком, і кров уже не йшла. Все застигло.

— Я не маю наміру брати під сумнів ваші слова, — сказав Валенс, — мені тільки хотілося остаточно все з'ясувати.

— Трохи дивна розмова, — розсердилася Марина. — Якщо ви мені не вірите, то є ще люди на світі, я там не одна була. Король, і Орленко, і Росовський — усі це бачили. Можете перевірити.

— Заспокойтеся, Марино, — миролюбно сказав Валенс. — Помилки в житті трапляються часто, а на війні, в метушні і паніці, частіше, ніж звичайно.

— Про яку помилку ви говорите? Соколова жива?

— Які креслення вивозила вона з заводу?

— Ті, що я привезла сюди.

— В машині більше не було нічого?

— Там ще лежав чемодан Соколової. Особистий.

— Так, ви і раніше про це розповідали…

— Значить, вона жива? Ну, говоріть?

— Цього я ще точно вам сказати не можу, — відповів Валенс. — У мене до вас прохання: запросіть сюди Полоза і Крайнєва.

Нічого не розуміючи, Марина вибігла з кабінету і за мить повернулася. Крайнєв і Полоз ішли за нею.

— Що за така екстрена нарада? — загудів Михайло Полоз. — Мені саме на аеродром треба.

— Слухаємо вас, Адаме Олександровичу, — похмуро сказав Крайнєв, якого цей виклик теж відірвав від роботи.

— Є у мене для вас, товариші, тривожна новина, — сказав Валенс, — новина не військова, але для всього нашого колективу дуже важлива. Прочитайте оцю київську газету. Я хочу почути вашу думку.

Він поклав газету на стіл. Усі схилилися над фото. Полоз глянув і тихо застогнав. До краю стриманий, він не дозволив якось вирватися своїм почуттям. У його серці панувала буйна радість.

«Віра жива! Віра жива! Віра жива!» в цю мить кричало все його єство. Він навіть не міг зрозуміти, чого тривожиться Валенс. Потім до його свідомості стало доходити, в якій ситуації опинилася Соколова, і радість потьмарилася. Ні на одну мить не міг повірити Полоз, що його дружина зрадила; для нього це було так само безглуздо, як думка про перемогу німців.

— Це провокація, — різко сказав Крайнєв, дочитавши все до кінця. — Що це писала не Соколова, я можу поручитися. Я добре знаю, як вона пише, це не її слова.

— Але підписати могла вона, — заперечив Валенс.

— Ви що, вірите в зраду? — спалахнув Полоз.

— Я тільки хочу знати правду, — повільно відповів директор.

— Значить, ви припускаєте можливість зради? — здивовано запитала Марина, для якої така думка була просто дикою.

— Я хочу знати правду, — повторив Валенс.

— Це, напевне, провокація, — сказав Крайнєв. — Я думаю, нам не слід хвилюватися і витрачати нерви з цього приводу. Марина бачила Соколову мертвою…

— А коли вона була тільки важко поранена? — заперечив Валенс. — А потім взяли її в полон, тоді якось…

— Замовкніть! — крикнув Полоз. — Чому ви намагаєтесь думати про людину якнайгірше?