Зорянi крила

Завод уже майже весь демонтували і вивезли. Залишалося ще багато всяких дрібниць, старих креслень, приладів, які, може, і везти не варто було, а слід просто знищити. Саме за цю роботу і взялася Марина.

Дивне враження справляв тепер на неї завод. Чомусь згадувався вулик, давно покинутий бджолами. Замальовані синьою фарбою високі вікна здавалися неприродними. Все змінилося тут. Власне кажучи, заводу вже не було.

Минуло ще кілька днів, і навіть спокійна і врівноважена Соколова стала похмурою, тривожною. Німці і справді досягли Києва. Була пряма загроза, що не сьогодні завтра вони з'являться десь недалеко від заводу. На експериментальному аеродромі базувалася військова льотна насінна. Тили армій з’явилися в заводському висілку. Все більше військових проходило дорогами.

Треба було виїжджати, а Соколова все не наважувалася.

Покидати цей завод було так боляче, ніби виривати власне серце. Адже все тут збудоване на її очах, вона знає тут кожен камінчик. І все-таки настав день, коли грім канонади долинув і сюди. Соколова наказала Марині закінчувати роботу. Ввечері вони мали виїхати на машині до Харкова, а там уже продовжувати путь поїздом.

Марина багато працювала ці дні. Вона перевернула і знищила силу-силенну старих, непотрібних креслень, відібрала цінні, запакувала їх і вирішила взяти з собою, нікому не довіряючи. Соколова схвалила її план. Вантажна машина спокійно могла вмістити ще десяток таких пакунків. Тут нічого хвилюватися.

І коли вже все було закінчено, а до від'їзду залишалося трохи більше години, Марина вирішила востаннє оглянути завод, пройтися по рідних місцях.

Вона пройшла по порожніх коробках цехів, і на неї повіяло холодом справжнього кладовища. Спробувала уявити собі ці цехи гомінкими, сповненими людей і верстатів, але згадка була такою болючою, що Марина навіть здригнулася.

Вона вийшла з цеху, пройшла до буднику, де довелося жити, коли випробовували першу модель крейсера. Зайшла до своєї кімнати, двері якої було не тільки не замкнено, але навіть і не причинено. В кімнаті після Марини вже хтось жив, зараз вона була зовсім порожня, на підлозі валялися незнайомі чужі речі. Марина важко зітхнула і причинила двері. Глянула на годинника — до часу, визначеного Соколовою, залишалося півгодини. Повернулася і поволі пішла східцями вниз. Потім добре знайомою стежкою до могили, де лежав білий камінь.

Вийшла на високу могилу, глянула, і їй здалося, ніби там, далеко на заході, гримить справжній грім і далекі зірниці спалахують в небі.

Хвилину дивилася, не розуміючи, в чому справа, потім отямилася. Це ж там на заході іде бій, це війна наближається до заводу.

Марина почула знайоме ревіння моторів і глянула вгору. Високо в небі просто над нею йшли навантажені бомбами крейсери Юрія Крайнєва. Дев'ятка за дев'яткою, вони пропливали у височині і зникали десь за горизонтом. В польоті відчувалася незборима могутня сила.

Марина нехотя відірвала погляд від потужних літаків. Як хотілося б їй бути на одному з них, разом з радянськими льотчиками громити ворога.

Несподівано важке гуркотіння почулося за могилою. Земля стугоніла під важким залізом, і Марина, озирнувшись, мало не похитнулася від несподіванки — до могили підходило кілька танків.

Вони йшли від заводу, і цілком ясно було, що це танки наші, радянські, але впевнитися в наближенні війни було страшно.

Важкі машини підійшли до могили і спинилися на невеликій віддалі одна від одної. Люки відкрилися. Танкісти повискакували на землю. Сергій Король швидко вийшов на могилу.

Він тепер командував танковим батальйоном, капітан Сергій Король. Його помічником по технічній частині став старий друг Володимир Орленко. Так, як в житті йшли вони разом, так і у війні побажали вони бути поруч.

От і тепер Орленко, не відстаючи ні на крок від Короля, зійшов на могилу, і раптом вони обидва пізнали Марину.

— Що ви тут робите? — жахнувся Король, — Вам уже давно час бути далеко в тилу.

— Скоро буду, — байдуже відповіла Марина. — За кілька хвилин вивеземо останні креслення з заводу. Зараз я піду вже.

— От ніколи не сподівався вас тут зустріти! — вигукнув Орленко.

— Але я дуже рада з вами побачитися, — відповіла дівчина.

Вони всі троє розуміли, що говорять якось не так, як слід було б говорити давнім знайомим і друзям, але інші слова не приходили, бо всі думки були полонені грозою на недалекому обрії.

— Мені час іти, — сказала Марина після короткої паузи. — Я сподіваюся скоро побачитися з вами і бажаю вам великого успіху.

— Ви поїдете машиною? — запитав Король.

— Так.

— Не їдьте на Костянтинівку, — несподівано гаряче вихопилося у Орленка.

Марина глянула на нього тривожно.

— Прощайте, друзі, — тихо сказала вона і рушила з могили.

Друзі довго дивилися, як сходить вона стежкою вниз, як зникає її постать серед заводських будівель.

— Хоч би їм вдалося щасливо доїхати, — тривожно сказав Король, дивлячись, як заграва все розгоряється, ніби охоплюючи весь горизонт.

З-за далеких лісів з'явилися літаки. Тепер вони летіли легко і вільно. Вони точно вдарили у найвразливіші місця ворога. Це крейсери Юрія Крайнєва поверталися на свої бази.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

У товарних, міцно замкнених знадвору ваганах було неймовірно душно вдень, коли пекло гаряче сонце, і смертельно холодно вночі. Любов Вікторівна Берг лежала на нарах, збитих з неструганих соснових дощок, і в щілинку, яка залишилася на тому місці, де раніше було віконце, намагалася щось побачити, визначити, куди йде ешелон. Та в малюсіньку щілинку нічого не можна було розгледіти як слід. Мимо пропливали якісь частини будівель, гілля дерев, стрічні поїзди. До того ж і поворухнутися було важко: вагон був набитий жінками, як діжка оселедцями.

Все сталося так несподівано швидко, що Любов Вікторівна навіть отямитися не встигла і справжній сенс подій зрозуміла пізніше, вже в дорозі.

До тюремної камери, де вона сиділа, чекаючи відправки у північні табори, звістка про війну проникла дуже швидко, і всі ув'язнені страшенно хвилювалися, роблячи сотні і тисячі різноманітних припущень — одні з радістю та надією на швидке звільнення, інші з розпачем і безнадією.

Мабуть, через місяць після початку війни, десь наприкінці липня, всіх їх вивели з камер, вишикували на тюремному подвір'ї, потім під посиленою охороною провели на вантажну станцію, посадовили у вагони й міцно замкнули за ними важкі двері.

Тепер засмутилися навіть ті ув'язнені, які вірили у своє дострокове звільнення. Уже ніхто не сумнівався, що всіх їх вивозять з Києва на північ, у Сибір, що думку про волю доведеться надовго залишиш.

Перші дні війни Любов Вікторівна провела в напруженому, несамовитому чеканні чогось несподіваного, надзвичайного, що мало покласти край чорному невезінню, яке почалося з того трагічного провалу на заводі. Відтоді минули вже не місяці, а роки, і кожну минулу годину було страшно згадати: адже Любов Вікторівна весь час чекала смертного вироку. Та засудили її не до розстрілу, а до двадцяти років ув'язнення, і вирок цей видався їй величезною милістю'. В неї було таке почуття, ніби вона знову народилася на світ, ніби не все в житті втрачено, ніби можлива ще зміна на краще.

Отже, початок війни вона сприйняла так, наче фашиста напали на Радянський Союз тільки для того, щоб звільнити з ув'язнення її, Любов Вікторівну Берг. Ця аж ніяк не побожна жінка гарячково, фанатично молилася богові, в якого раніше ніколи не вірила, щоб ніщо не перешкодило гітлерівцям захопити Київ, розбити тюрму, випустити її на волю.

І от усі надії Любові Вікторівни загинули. Все далі й далі відходив од Києва їхній ешелон, все менше і менше було надії на порятунок.

Жінкам здавалося, ніби їдуть вони вже хтозна-скільки і заїхали, мабуть, аж на край Сибіру, а насправді поїзд з ув'язненими був ще зовсім недалеко від Києва: доводилося весь час пропускати вперед ешелони з евакуйованими заводами та установами. Все рушило на схід, усі прагнули швидше опинитися на нових місцях і розпочати роботу на оборону.