Зорянi крила

До Валенса він прийшов у середині дня. Віддав доповідну записку, коротко доповів про обвал тепляка, зазначив, що зараз це майже не відіб'ється на терміні закінчення теплоелектроцентралі. Дав дуже високу оцінку роботі Соколової і замовк.

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТИЙ

Велика заводська лабораторія містилася у двоповерховому будинку, недалеко від головного корпусу заводу. Перший поверх займали кабінети, в яких розташовувалися звичайні матеріало-дослідні та механічні лабораторії, а на другому поверсі були лабораторії спеціального призначення. Вхід на другий поверх суворо обмежувався і контролювався.

Ганна Ланко працювала тепер в одній із маленьких кімнат другого поверху. Двоє вікон з кімнати виходили на заводський двір. Вздовж стін на столах і штативах стояли хімічні прилади, великі, прозорі, схожі на мильні пузирі, колби, важкі скляні і металеві балони. Великий стіл стояв посередині кімнати, на ньому звичайно провадилися досліди. В самому кутку стояв письмовий стіл Ганни, поруч нього звичайний, клейонкою оббитий диван і ще трохи далі — важка і масивна вогнетривка шафа.

Вікна лабораторії виходили на південний схід, і від того в кімнаті всю першу половину дня панували промені гарячого літнього сонця.

Ганна, одягнена в синій, у багатьох місцях пропечений кислотами халат, рухалася в лабораторії швидко і вправно, знаючи тут все до найменших дрібниць, з одного погляду розуміючи, що робиться в прозорих колбах, наповнених різноколірними рідинами. Проте останнім часом доводилося Ганні визнавати, що вона не розуміє, що твориться перед «нею. Інколи навіть здавалося, що вся робота зайшла у безвихідь і все чисто треба починати спочатку.

Яринка і Ганна зустрілися раннім ранком, і потому, як вони привіталися, видно було, що ця зустріч давно очікувана і дуже приємна. Яринка нашвидку оглянула все, що стояло на столах лабораторії, про себе відзначила, що за час її відсутності змінилося небагато, і зразу почала ділову розмову.

З Ганною вони почали працювати разом не так давно, може з півроку тому, коли Ганна, одужавши від тяжкої хвороби, знову взялася до роботи. Спільна робота зблизила їх, і вони швидко подружилися, незважаючи на чималу різницю в віці.

— Коробов помер тиждень тому, — сказала Яринка після перших слів вітання, — ти вже знаєш про це?

— Помер? — перепитала Ганна, поволі опускаючись на стілець. — Ти що, збожеволіла?

— Коробов помер тиждень тому, — повторила Яринка. — Я навіть сама бачила…

Ганна низько нахилилася до обличчя дівчини. Голосу не стало, і вона тільки змогла прошепотіти:

— Вибух?

— Так.

— Розказуй.

Яринка почала розказувати. Коробов був одним з видатних радянських хіміків, спеціалістом по вибухових речовинах.

Коли Яринка і Ганна зробили перші, ще зовсім невдалі, але перспективні винаходи в цій галузі, їх відразу ж познайомили з Коробовим. Останні три місяці Яринка працювала в його лабораторії. В цій галузі і раніше працювала Ганна.

— І от, ти розумієш, — говорила Яринка, — Семен Павлович нарешті вирішив, що реакція мусить проходити під великим тиском і при дуже низькій температурі. Це вже ми хтозна-куди зайшли від наших початкових дослідів. І кінець кінцем ми одержали те, чого добивався Коробов. От на, читай — це формула цієї речовини, може і не зовсім точна, бо дослідити її ми не встигли. Такий сизувато-чорний порошок, грамів, може, зо два. Працювати над ним ми закінчили о другій годині ночі. До чотирьох годин у вибуховій камері ми намагалися одержати вибух. Нічого не вийшло. Ми спробували все: детонацію і удар, кислоти і вогонь, — все марно, жодного натяку на вибух. Кінець кінцем, о четвертій годині Коробов стомився і заснув на дивані. Я зсипала залишки порошку в колбу, заткнула її і поставила на столі. Потім поприбирала все і пішла додому. І десь біля сьомої години ці два грами, які не хотіли вибухати навіть від детонації, рознесли вщент весь триповерховий будинок лабораторії. Загинув тільки Коробов. Щастя, що це трапилося вранці. Впали навіть стіни. Це просто якась дика сила.

Ганна сиділа нерухомо, дослухаючись до кожного слова. Коли дівчина закінчила говорити, кілька хвилин стояла тиша. Потім Ганна сказала:

— Для того щоб перевірити, чому стався вибух, треба заново проробити всю роботу Коробова.

— Так.

— В тебе є записи реакції?

— Мені не дозволили везти їх з собою. Завтра їх надішлють сюди. Я тобі признаюсь одверто — зараз мені трохи страшно. Я бачила всякі вибухи, але нічого подібного ще не знала.

Ганна глянула на дівчину спокійно, ніби намагаючись прочитати її думки.

— Може, ти боїшся продовжувати ці досліди?

Яринка несподівано почервоніла і закусила нижню губу.

— Я говорила про страшну руїнницьку силу цієї речовини, а не про досліди. Ти навмисне хочеш мене образити?

— В мене такого і в думці не було, — заспокійливо сказала Ганна.

Яринка посміхнулася. Щоб. приховати збентеження і недоречний гнів, вона встала і відійшла до вікна. Це була саме година обідньої перерви, і по заводському двору ходило чимало людей.

— Дивись, дивись. Орленко і Король ідуть, — несподівано радісно вигукнула вона.

Ганна підійшла і стала поруч.

— Так, це вони.

— Друзі-нерозлийвода. Вчора на вокзалі і то разом мене зустрічали.

Ганна промовчала, уважно дивлячись на обох друзів. Король і Орленко зникли за рогом. Треба було повертатися до покинутих справ, до роботи.

Для того щоб продовжувати досліди Коробова, провадити реакції під великим тиском, треба було проектувати спеціальний компресор. І не гаючи часу подруги стали визначати основні дані майбутнього складного апарата.

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ПЕРШИЙ

А в цей же час директор інституту і експериментального заводу, і ще багатьох закладів, які в сукупності звалися інститутом стратосфери, Адам Валенс сидів біля столу у своєму кабінеті. Вікна були відчинені, і від того, що весняний простір відчувся так близько, великий кабінет здався тісним і задушним.

Вони сиділи один проти одного — Валенс і Полоз. Це була хвилина мовчання. Вона минула швидко, як хмарина в жаркому небі, і директор перевів погляд на Полоза.

— Ви що, з Соколовою одружилися? — несподівано запитав він, і це запитання не мало жодного зв'язку з попередньою розмовою.

Полоз густо почервонів.

— Закінчимо завод і, мабуть, одружимося.

— Запрошуй на весілля, — Валенс весело засміявся, спостерігаючи збентеження Полоза. — Шкода, що Гучко загинув, а то б і зовсім весело було.

При згадці про катастрофу Полоз раптом спохмурнів. Тепер, коли величезна споруда теплоелектроцентралі вже готова, мало хто згадує про ті дні. Але Полоз думає про них часто. Ніхто не пояснив йому як слід, чому ж сталася та катастрофа. Слідчий знав значно більше від того, що сказав, і Полоз був переконаний, що коли-небудь взнає все.

Валенс мовчав. Полоз повернувся до попередньої розмови.

— Так коли ж ми все-таки одержимо другий генератор? Монтажні роботи можуть нас загримати.

— Генератор ви одержите завтра і ще п'ять разів встигнете його змонтувати. Пуску він не затримає. А що ж потім будемо робити?

Полоз явно не знав, що відповісти. Робота на будівництві захопила його цілком, і думати про майбутнє просто не залишалося часу.

— Шкода мені відпускати тебе, Полоз, а, мабуть, доведеться.

— Куди відпускати?

— На старе місце.

— Як на старе?

— Дуже просто. От ходиш ти зараз у військовому, тільки петлиць на комірці немає. А там пришиють петлички, красивий станеш. Ти в яких частинах служив? Літав?

— Літав.

— Ну, от і знову літатимеш. Шкода мені тебе відпускати, але сьогодні одержав наказ — треба тебе і ще кількох відпустити для роботи в армії. — Валенс провів рукою по аркушику паперу, де було виписано в стовпчик прізвища.