Зорянi крила

Вони по черзі беруть колбу за колбою, уважно збирають цей темний осадок. Потім роблять аналіз і щоразу мовчки, записавши результат до зошита, викидають геть одержану речовину. Це все не те. Це все не сходиться в самій основі, а не одержавши первісних учасників реакції, не можна переходити до останніх робіт, до одержання самої вибухової речовини.

Нарешті бурхливе виділення газів припинилося. Рідина перестала переливатися по довгих трубочках. Реакція закінчилася.

— Ми робимо якусь дивовижну роботу, — роздратовано сказала Ганна. — Самі не знаємо, власне кажучи, чого шукаємо. Коробов міг помилитися в записі або просто не дописати реакції, а ми зараз б'ємося хтозна чого і що.

Яринка глянула на Ганну уважно, ніби не пізнаючи її чи дивуючись, як це може завжди така спокійна Ганна сердитися і хвилюватися.

— Треба знову повторити усе спочатку, — втомлено сказала дівчина. — Ми вже ходимо зовсім близько від істини. Треба повторити ще і ще раз, може, точніше відважувати дози речовини, а повторювати треба. Я знаю, що ми йдемо правильно.

— І щоразу заходимо на якісь манівці, так що і зрозуміти не можемо, куди зайшли.

Яринка не відповіла нічого. Вона пересіла до столика, де стояла аналітична вага, і знову почала відважувати і відміряти реактиви для повторення досліду.

— Треба щось змінити, — сказала Ганна. — Не можна ж продовжувати весь час робити одне і те ж.

Яринка промовчала. Вона і сама не розуміла, що примушує її так точно наслідувати Коробова, так точно повторювати його роботу. Відчувала тільки, що істина саме тут, що Коробов ні в чому не помилявся. А сила невідомої вибухової речовини варта була того, щоб над винайденням цієї речовини попрацювати. Змінювати зараз дівчина нічого не хотіла. Треба було випробувати всі можливості, перевірити все винайдене Коробовим і тільки тоді переходити до нового.

Ганна взялася зливати й зсипати до першої колби начисто вимитого приладу відважені речовини. Вона дивилася, як піниться і потім закипає темна рідина, і подумала, що зараз у них теж, мабуть, нічого не вийде, а наступного разу треба буде не зразу змішувати реактиви, а невеличкими порціями, не допускаючи закипання.

Яринка теж дивилася на велику прозору колбу і несподівано побачила, як там, десь всередині, на прозорому склі з'явилося усміхнене обличчя інженера Орленка. Усміхнулася до нього і міцно протерла кулачком очі. Марення зникло. Це, мабуть, від втоми.

Скоро вже буде готовий компресор, скоро треба приступати до остаточних реакцій, а в них же ще нічого не готово. Це ж просто ганьба.

Реакція починається знову, знову помалу рухається по прозорих трубочках темна рідина. Яринка слідкує за нею уважно і напружено, хоч це і зовсім неважливо. Все одно — дивись не дивись, а тільки аналіз може сказати, правильними чи помилковими шляхами йдуть подруги.

В колбах, у прозорій рідині з'являються перші згустки. Ганна починає аналізи. Це все повторення минулого, вже знайомого. Ганна веде свою роботу майже механічно, вже навіть не сподіваючись на щось нове. Вона акуратно записує у зошит результат кожного аналізу — це все може ще придатися. Від цього досліду вже не доводиться чекати нічого нового.

— Так, ми й справді забрели на манівці, — говорить Яринка, коли Ганна закінчує останній аналіз. — Невже і справді Коробов міг помилитися чи чогось не записати? Ми робимо дивну роботу. Нам треба взнати, чи треба нам шукати це з'єднання, яке записане у Коробова як основа всієї речовини.

Яринка дратується, сердиться, і тепер настає черга Ганни заспокоїти дівчину стриманою посмішкою.

— Все треба повторити з самого початку, — говорить вона, — мені здається, що ми ходимо вже десь недалеко від істини.

— Нічого повторювати зроблене, — гнівається Яринка, — все одно нічого нового ми не винайдемо, коли будемо товктися на одному місці.

— І все-таки все треба повторити, — говорить Ганна, і самий тон її примушує дівчину скоритися і замовкнути.

Мовчки, тільки зсунувши брови, сідає вона до аналітичної ваги одважувати реактиви.

В лабораторії тиша і якийсь особливий спокій, властивий тільки глибокій ночі. Наближається ранок. Поволі зникають зорі. Світлішає край неба.

А завод працює так само ритмічно і напружено, як і вдень, і вікна у великій лабораторії другого поверху освітлені до самого ранку. І коли глянути у вікно, то можна побачити голови двох подруг, голови, низько схилені над зошитами, і можна побачити, як усміхається Ганна, записуючи в зошит зовсім нові дані останнього досліду.

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ

Компресорна установка з усім її складним обладнанням стояла змонтованою в одному з підвалів лабораторії. Це був наслідок роботи інженерів Короля і Орленка. Вони мали усі підстави бути задоволеними.

Ще більш задоволеними залишилися Яринка і Ганна. Тепер вони вже могли перейти до справжньої роботи — від дослідів на благеньких приладах до одержання остаточних наслідків, до перевірки винаходів Коробова.

І вони взялися до цієї своєї нової роботи гарячково і жадібно.

Тепер їх можна було цілий день побачити у лабораторії або в підвалі, де, поблискуючи яскраво начищеними частинами, стояв компресор. Вся ця складна машина приводилась у рух і регулювалася трьома кнопками.

Яринка і Ганна багато часу провели біля цієї складної красивої машини, обізнаючись з усіма її особливостями і завжди захоплюючись тим, як Король і Орленко глибоко продумали кожну дрібницю, передбачили кожну найменшу деталь.

Остаточна реакція мала проходити під великим тиском і при значно пониженій температурі. Конструкція компресора була дуже надійною і простою. Подруги часто згадували добрим словом конструкторів машини.

Реакція мала проходити у стальній, викладеній зсередини ебонітом бомбі. Складна система охолодження забезпечувала рівну і постійну низьку температуру. Всі ці умови визначив ще Коробов, і нехтувати ними не годилося — тим більше, що всі формули, записані у невеличкий сірий зошит, виявилися бездоганно правильними.

І одного теплого літнього вечора, коли над Києвом, забарвлюючи усе у ніжно-рожеві тони, заходило сонце, подруги взялися до останнього досліду. Вони нарочито вибрали таку пізню годину, щоб ніхто не заважав їхній роботі, щоб зайві люди не тинялися по лабораторії і біля компресора.

А ще до того ні Яринка, ні Ганна не були впевнені в успіхові цієї своєї спроби. Отже, вони зробили все, щоб останній дослід проходив без людей.

У своїй лабораторії, затаївши подих, намагаючись не ворухнутися, відважували вони з точністю до міліграма матеріал для майбутньої реакції. Вже давно закінчилися вагання і невдачі першого часу, вже давно аналізи зійшлися з записами Коробова. Але саме тепер і починалося хвилююче і навіть страшне. Саме тепер доходили подруги до таємниці вибуху в лабораторії, і від того, що цей вибух мав таку неймовірну силу, ставало трохи страшнувато.

Вони обережно, ніби священнодіючи, закрили змішані реактиви у блискучій сталевій бомбі. Останній компонент реакції — велику дозу азотної кислоти — треба було влити перед самим початком роботи компресора, щоб усі процеси відбувалися вже під великим тиском.

Потім вони спустилися в підвал, де компресор стояв, ніби чекаючи початку роботи. Поруч нього стояли два балони з азотом; у бомбу мало нагнітатися не звичайне повітря, а інертний азот.

У халатах, з блискучими балонами в руках, у півтемряві лабораторних коридорів Яринка і Ганна самим собі нагадали якихось середньовічних алхіміків. Яринка навіть сказала про це, і вони посміялися трохи, проте якось стримано і ніби неохоче.

А в кімнаті з низькою стелею, де стояв компресор, було багато електричного світла, білого і сліпуче ясного, так що будь-яка подібність до середньовіччя зникла і навіть сила майбутньої вибухової речовини перестала здаватися такою страшною.

— Ну що ж, будемо починати, — трохи зміненим голосом сказала Ганна.