Зорянi крила

— Але й реактивні літаки в таких варіантах, про які ми думаємо зараз, теж скоро застаріють. Хочеться — ох, як хочеться! — вилізти за межі нашої старенької планети, щоб ніщо тобі не заважало, щоб навіть про залишки атмосфери не думати… Та це буде не так скоро, і, певне, там на гасі чи бензині не полетиш… Нам буде погрібна вибухова речовина страшної, майже неймовірної сили, але покірна, слухняна, як учений собака… Так от, думаючи про ці часи, я завжди почував, як бракує мені тебе… Звісно, поки буде потреба в такій речовині, мине, можливо, років з десять. У тебе є багато часу, але й завдання грандіозне… Тут треба шукати якогось принципіально нового рішення — не так щодо сили вибухівки, як щодо її дисциплінованості. Без цього її в польотах не застосуєш…

Крайнєв замовк, і вони довго сиділи замріяні. Хвиля нових, несподіваних думок захопила Ганну, але скоро усі думки заступила одна-єдина — думка про завдання, яке треба було неодмінно розв'язати. Мабуть, кращого подарунка і не міг приготувати їй Юрій Крайнєв. Значить, вона потрібна, значить, робота її потрібна… Як хороше все-таки жити иа світі!..

Правда, вона ще не уявляє собі, яким шляхом доведеться йти, шукаючи цю нову речовину. Але шляхи, безперечно, знайдуться. Багато вчених працює над схожими проблемами. Вже, певне, є деякий досвід.

— Я завтра таки піду в інститут! — вихопилося в Ганни.

— Ні, поспішати тут не слід, — засміявся Крайнєв, добре розуміючи її думки. — Це — робота на роки. Значить, і підходити до неї треба не з наскоку, а обережно. І самій братися до цієї справи теж не слід. Я думаю Яринку Мороз до тебе підпрягти. Вона здібний хімік і в курсі останніх досягнень у цій галузі… Та я, мабуть, даремно сказав тобі про все це; ти ж тепер ночей не спатимеш, все про роботу думатимеш…

— Ні, інколи я все-таки спатиму, — посміхнулася Ганна. — Але ти не знаєш, як приємно звучать ці слова: думати про роботу! Думати про роботу — нічого кращого в світі не може бути…

— А по-моєму, може. Отак посидіти — теж дуже й дуже непогано.

— Твоя правда, — засміялася Ганна. — Але ти навіть уявити собі. не можеш, яка я зараз щаслива!.. Та ми забули про вечерю, — схопилася вона з тахти. — Мені вже час починати входити в роль господині. Зараз будемо вечеряти…

— Почекай, — сказав Крайнєв. — Сьогодні ще господарюю тут я, а ти вже з завтрашнього дня.

Він швидко вийняв з буфета приготовану вечерю. Розставив усе на столі, поклав серветки.

— Прошу!

Ганна підійшла до стола, критично глянула: все зроблено дуже вміло і продумано.

— З тебе була б вправна господиня, — ласкаво всміхнулася вона і тихо повторила: — Ти навіть уявити собі не можеш, яка я щаслива!.. © http://kompas.co.ua

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ П'ЯТИЙ

Ввечері сьомого лютого над будівництвом ішов дощ, а на другий день повіяв норд-ост і міцний мороз хрусткою кригою закував калюжі. Дошки на тепляку і пухкі солом'яні мати спочатку намокли, а потім замерзли. Із пухких ворохів соломи мати обернулися на тверді крижані колоди. Вага їх збільшилася у десятки разів. Стіни тепляка жалібно рипіли.

А норд-ост дув, не спиняючись ні на мить. Пружними, тугими грудьми налягав він на тепляк, намагаючись звалити його. Сила вітру досягала дев'яти балів.

У перерві інженер Гучко вийшов із своєї контори і попрямував на п'яту дільницю з метою знайти Полоза. Треба було договоритися про перевід одного з кранів, які працювали на ТЕЦ, в нічну зміну на кузню.

В цей день Карпо Іванович був надзвичайно задоволений собою. Та й справді, чи не йому бути задоволеним, коли тільки вчора, на вечірці у виконроба механічного цеху, наступила довгождана хвилина, і Гучко насмілився признатися Любові Вікторівні у своєму коханні. Він запропонував їй руку і серце, як справжній лицар, і дістав повну перемогу.

Берг твердо пообіцяла йому, що одружаться вони в найближчий час. Про деталі слід було домовлятися не на вечірці.

Було від чого прийти в хороший настрій.

Гучко ішов, ховаючи обличчя у хутряний сухий комір. Йому було тепло і приємно, йшов, намагаючись триматися ближче до дощаної стіни — так менше дошкуляв вітер.

Дошки стіни вгиналися і рипіли під напором норд-осту. Троси натягалися абсолютно прямими лініями. Легка будівля витримувала найбільше з можливих навантажень.

Підходячи до рогу, де найбільше лютував вітер, Гучко раптом помітив, що іде він не один. Висока людина у бушлаті і вушанці йшла поперед нього. Щось знайоме видалося інженерові в цій постаті. Він наддав ходи, зайшов трохи вбік — так, сумнівів тут і справді бути не могло — попереду йшов знайомий Любові Вікторівни, якого зустріли вони колись увечері. Гучко зацікавився ним, і водночас терпке почуття ревнощів ворухнулося у серці.

В цю мить налетів порив вітру. Це був справжній шквал. Комір Карпа Івановича відкотився. Довелося на мить спинитися і щільно загорнутися. Знайомий Любові Берг за цей час встиг дійти до рогу тепляка і завернути.

Карпо Іванович, перемагаючи вітер, ішов уперед. Він завернув за ріг і глянув уздовж стіни, чекаючи побачити високого чоловіка далеко від себе. Але чоловік виявився зовсім близько. Чому затримався він біля того місця, де кріпилися відтяжки?

Гучко і сам не міг зрозуміти, чого це він так настирливо стежить за цим чоловіком. Той просто йшов уздовж стіни до входу в тепляк. От чого тільки він затримався біля відтяжок?

В цю мить чоловік озирнувся і побачив Карпа Івановича. Зразу він рвонувся вперед, немов намагаючись втекти, потім хода його уповільнилася, але йшов він все ще швидко, не оглядаючись.

Все це остаточно зацікавило Гучка, і він поспішив уперед. Чоловік пройшов вхід у тепляк, спинився, мить повагався і рішуче зайшов усередину тепляка.

Карпо Іванович вирішив не відставати. Він зайшов у ворота, і темрява війнула на нього вогким повітрям. Гучко завагався, потім згадав, що світло вимикають тільки на перерву, і сміливо ступив у темряву.

Між кам'яними стінами майбутньої будівлі і стінами тепляка створювався ніби коридор. Десь тут мусив бути втікач. Гучко невпевнено рушив уперед.

В цю мить десь включили світло. Гучко примружив очі від несподіванки, але праву побачив, високого чоловіка. Той біг до другого виходу з тепляка.

Палаючи одним бажанням — дізнатись нарешті, з чому тут справа, — кинувся Гучко вперед. Він біг довгим коридором, стіни якого здіймалися високо вгору, як стіни ущелини, і раптом його охопив страх. Щось мусило трапитися зараз, щось страшне, і Карпо Іванович біг уперед, уже навіть не думаючи про високого чоловіка.

Світло раптом погасло. Карно Іванович спинився, підніс угору обидві руки, немов намагаючись захиститися від нападу темряви, і раптом страшний грім і грюкіт зім'яв його, оглушив, кинув на вогку землю. Він намагався захиститися, але не міг, крикнув щось нерозбірливо, тонко, пронизливо і затих.

Завал тепляка стався за кілька хвилин до кінця перерви, коли бригади ще не прийшли на свої робочі місця.

Тривожні гудки залунали над будівництвом. З усіх кінців бігли люди туди, де з дикого хаосу ламаних дощок, колод і мат визирали незакінчені стіни теплоелектроцентралі.

Почуття нещастя згуртувало всіх. Люди йшли і йшли, ладні викопати яку завгодно роботу, аби тільки допомогти.

Прибіг Полоз. Спочатку йому здавалося, що це тяжкий сон, незвичайне марення, але гудки і справді гули над будівництвом, вони здіймалися в небо, тоскні і протяжні, і Михайло Полоз переконався, що це не сон.

Санітарні карети стояли вже напоготові поруч із зруйнованим тепляком. Всіх найбільше турбувало, чи багато забитих, чи багато жертв.

Один труп було знайдено відразу ж. Чоловік у бушлаті й вушанці лежав оддалік тепляка, убитий ударом важкої колоди, яка відскочила набік. Це була випадкова жертва.