Зорянi крила

— А як з алкалоїдними отрутами?

— Даних немає, але я ще перевірю.

— Перевір, будь ласка. Я маю багато підстав думати, що Гучко вмер не від того, від чого ми думаємо. На мою думку, його отруїли.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ

Роботу було закінчено. Креслення крейсера, важкого двомоторного бомбовоза, лежали, міцно замкнені у сейфах інституту стратосфери. Чудова машина вже існувала на великих аркушах ватманського паперу. Ще залишалося багато роботи над дрібними деталями, але основне вже зроблено.

— Креслення закінчено, крейсер вже існує. Вип'ємо за його успіхи. Побажаємо машині вдалих польотів. Ми маємо на це повне право. Ми добре попрацювали.

Валенс сидів за столом на місці голови. Він підняв келиха з прозорим вином, і мовчання запанувало за столом. Дванадцять чоловік сиділо перед Валенсом, весь колектив проектувальників крейсера.

Валенс виголосив тост. Він піднімав келиха за молодість — за молодість своїх друзів, за молодість всієї країни, його підтримали щиро і палко.

Марина сиділа за столом навпроти Крайнєва. Вона почувала себе цілком рівноправним членом цього товариства, її проект при обговоренні не мав жодного зауваження. Таке траплялося нечасто.

Настрій у дівчини був прекрасний. Дівчат було тільки троє за цим столом. Їх оточували увагою, до них трохи залицялися. Все це зайвий раз підкреслювало, що роботу закінчено і можна трохи спочити.

Від вина, легкого і п'янкого, туманилася голова. За столом вже говорили всі разом, мало прислухаючись до сліз товариша. Інженер Матяш встав з-за столу, звідкілясь витяг патефон. Ручку він крутив, немов заводячи автомобільний мотор. Патефон заграв, але спочатку в загальному гаморі його не було чути. Тільки через хвилину, прорізаючись крізь розмови і сміх, попливли по кімнаті і все полонили повільні такти танцю. Крайнєв устав з місця і відсунув стілець.

Він пройшов до краю столу, де сиділа інженер-конструктор гвинтомоторної групи Наташа Котова, вклонився церемонно-жартівливо і запросив її до танцю. Валенс підійшов до Марини й сказав:

— Тряхнем стариною, Марино Михайлівно. Не відмовте старому дідові протанцювати один танець.

Марина посміхнулася і встала назустріч Валенсу. Колись, замолоду, Адам Валенс багато кого міг навчити танцювати. А нових танців він танцювати майже не вмів і розраховував головним чином на те, що пластинка швидко закінчиться. Так воно і сталося. Після кількох тактів він відвів свою даму на місце і сів сам. Його репутацію досвідченого танцюриста було підтримано.

Для Юрія Крайнєва цей вечір був великим ї радісним святом. Він святкував його щиро і весело, як один із найкращих днів у своєму житті. Крейсер зроблено. Частину обіцянки вже виконано. Про повне виконання Крайнєв напише тоді, коли крейсер злетить у повітря. Так чому ж не повеселитися нині, чому не святкувати, коли є глибоке переконання в правильності всіх розрахунків, в неперевершеності крейсера.

Ось перед ним сидить Марина. Хороша дівчина. У неї величезний талант і не менша гордість. Навіть її захопила хвиля роботи. Хвостове оперення зроблено так, що Крайнєв тільки ахнув від задоволення, коли побачив креслення. Правда, йому на своєму віку довелося сказати ціп дівчині чимало неприємностей. Не дивно, що вона трохи сердиться на нього. Та сьогодні не такий вечір, щоб на когось сердитися.

— Ходім танцювати, Марино. Ходім.

Вони розходилися пізньої ночі, проголосивши останній тост за дружбу. Йшли довгими вулицями нічного Києва, голосно співали пісні, і всім їм не хотілося йти додому.

Крейсер готовий! Завтра знову можна починати здійснювати мрію. Минуть місяці, і крейсер злетить у над хмар’я. Хіба це не варто пісні?

Розійшлися, провівши по черзі додому всіх дівчат. Довго блукали Хрещатиком, виходили на Володимирську гірку і милувалися просторами Дніпра. На стальних водах своїх ріка вже несла величезні крижані поля. Вони розійшлися під ранок, коли від блукань заболіли йоги. Розійшлися, сміючись.

Марина прийшла додому і довго сиділа на ліжку.

Крейсер готовий. Креслення лежать у сейфах. Дещо зроблено там і Мариною.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДЕВ'ЯТИЙ

Все стало на свої місця. Минуло три дні, може чотири, а на будівництві вже мало хто навіть згадував про завал тепляка. Все увійшло в свою колію, все пішло по наміченому шляху. Тепляк зробив своє. Соколова відповіла Валенсу, що катастрофа не відіб'ється на темпі будівництва і воно буде закінчене точно в строк. Піхто не збирався притягати Полоза до суду. За ці кілька днів Бабат перевірив усе, що тільки можна було перевірити. Андрій Васильович був незадоволений сам собою і своєю поведінкою. В його думках панувало безладдя.

Було незрозуміло, чому слідчий Каратов нікого не притяг до відповідальності. Він обмежився лише тим, що зробив заяву про причини обвалу. Бесіду із слідчим було навіть надруковано в газеті.

Все заспокоїлося на будівництві. Слідчий більше не приїздив. Тільки Соколова, яка бачила все будівництво з верху до низу, інколи помічала його роботу.

Андрій Васильович Бабат написав точну і цілком об'єктивну доповідь. Він закінчив її за годину до від'їзду з будівництва, йому дуже хотілося, щоб Соколова ознайомилася з цією доповіддю і оцінила всю об'єктивність інженера Бабата. Під час останньої розмови він навіть поклав перед нею на стіл папку з доповіддю, але Соколова і не глянула на неї.

Проводиш на вокзал Андрія Васильовича ніхто не приїхав. Біля дверей вагона він простояв кілька хвилин, ніби чекаючи, чи не з'явиться хтось знайомий, але ніхто не прийшов. Андрій Васильович глибоко зітхнув і зайшов у купе.

З чотирьох місць у купе було зайняте тільки одне. Біля вікна сидів чоловік у зім'ятому сірому костюмі. Профіль обличчя, з довгим рівним носом і косо зрізаним підборіддям, вимальовувався на віконній шибці. Цей ніс і ніби покалічене підборіддя здалися Бабатові дивно знайомими.

Чоловік обернувся, і Бабат ледве не скрикнув від несподіванки. Так, безперечно, вони були давні знайомі. Правда, Андрій Васильович волів би не зустрічатися з цим чоловіком після того, як не бачилися вони багато років, але раз зустріч вже відбулася, то що ж зробиш.

Чоловік уважно глянув на Бабата:

— Радий бачити вас, Андрію Васильовичу. Ми давно не бачилися.

— Здрастуйте, товариш…

— Гомон, — швидко перебив Бабата чоловік.

— Гомон, — слідом за ним здивовано повторив Бабат.

— Радий, дуже радий з вами зустрітися, — заглядаючи у вічі, говорив Гомон.

Він, здавалося, зовсім не помічав похмурого погляду свого співбесідника, говорив невгаваючи, згадував стару роботу, старих знайомих — їх виявилося зовсім не так мало, — і всі ці згадки, безперечно, були неприємними для Бабата.

Гомон замовк не раніше, ніж упевнився, що настрій інженера зіпсовано остаточно. Він сам мав зійти на одній з ближчих станцій. Це було, мабуть, єдине, що радувало Бабата в цій зустрічі. Але радіти не довелося. Збираючи речі в маленький чемоданчик, Гомон, ніби між іншим, спитав:

— Де я вас знайду?

— Хіба це так обов'язково?

— Так, обов'язково.

— Одверто кажучи, я б не хотів зустрічатися з вами.

— Дуже дякую за одвертість, але саме я мрію з вами зустрітися.

У тоні Гомона Бабат відчув неприхований наказ.

— Візьміть вашу книжечку, вирвіть аркушик і напишіть мені адресу. Тільки без липи. Точну адресу і номер телефону.

І Бабат послухався. Написав усе, що вимагав Гомон, і віддав. Кінець кінцем це ні до чого по зобов'язує.

До Гомона знову несподівано повернувся той самий улесливо-запобігливий тон. Ніби і не було між ними цієї стриманої, але гострої розмови. Незабаром колеса застукотіли по стрілках. Промайнула водокачка, поїзд спинився.

Гомон вийшов з купе, але на серці у Бабата від того легше не стало. Він сидів у своєму купе, похмурий, аж почорнілий, не відповідав на запитання своїх нових сусідів і поспішив лягти спати. Сон заспокоєння не приніс. Снилися уривки давно забутих подій, давно не бачені обличчя.