Таeмниця янтарноi кiмнати

— Це неможливо, пані, — відгукнувся літній поляк. — Погляньте — навколо шваби, все загачено машинами, кіньми, возами, кухнями, гарматами. Нас ніхто не підпустить до палацу. Або перестріляють, або поженуть з собою. Краще трохи переждати.

Руденко одна повернулася в палац. Усе навколо двигтіло від вибухів артилерійських снарядів, вода в ставу од вогню здавалася лілово-багровою. Гітлерівці поспішно відступали. Вже чути було кулеметні черги. Бій точився зовсім недалеко.

Сутеніло, коли в кімнату до російських робітників вдерлося двоє солдатів з автоматами. Вони зажадали, щоб робітники негайно відходили з німецькими військами, погрожуючи розстрілом кожному, хто спробує лишитися. Але зненацька розлігся сильний вибух, небо наче розкололося навпіл і впало поруч. Німці блискавкою метнулися надвір.

Руденко вийшла з будинку і, тулячись до стіни, глянула на палац. Там зберігалося все, від чого залежала її доля, її життя.

Стрілянина лунала все дужче, все виразніше. Було зрозуміло, що до приходу радянських військ залишилися лічені години.

І раптом над дахом палацу піднялося величезне полум'я. Руденко побачила, як солдати кидали у вікна факели. Вогонь миттю охопив увесь замок.

— Товариші, товариші, на допомогу! — відчайдушно закричала Ангеліна Павлівна, навстіж розчиняючи двері у будиночок. — Горить!

— Нехай горить, чорт з ним, — зло вилаявся чоловічий голос. — Нашого більше попалили.

— Товариші, але ж там картини, ви розумієте, картини, їм нема ціни, товариші! — благала Руденко, заглядаючи в очі кожному, хто стояв поруч.

— Картини картинами, а людей теж пожаліти треба. Бачиш? — і сивоусий чоловік показав на вулицю. Там безперервним потоком тяглися колони німецьких військ. — Хто ж тебе підпустить? Іди, коли тобі наостанку життя набридло.

Протягом кількох годин сунули війська повз палац. Криваве полум'я освітлювало їхній шлях — останній шлях розгромленої фашистської армії. А біля дверей будиночка, що стояв осторонь, плакала літня втомлена жінка у накинутому на плечі пальті.

Пізній зимовий світанок іще не настав, коли у Вільденгоф вступили підрозділи Радянської Армії.

Палац догоряв. Тільки де-не-де ще схоплювалися останні язики полум'я та задушливий дим темною пеленою затягав околиці.

Майор у закіптявілому кожушку наказав усім, хто залишився у маєтку, негайно йти до міста Лаидсберга,

розташованого за сім кілометрів од Вільденгофа. Взявши під руку стареньку няню, Руденко попленталася туди, забувши, здавалося, про все на світі.

Дорогою вона схаменулася: може, ще пощастить щось врятувати! У Ландсберзі вона передусім знайшла коменданта і сповістила його про пожежу.

— Дозвольте мені повернутися до Вільденгофа, я постараюся зробити все можливе!

— Ні, громадянко, вам зараз там не місце. Доведеться почекати.

Руденко знайшла притулок у коридорі комендатури і, не стуляючи очей (хоч не спала вже третю добу), почала ждати. Опівдні вона знову подалася до коменданта:

— Я вас дуже прошу, відправте мене туди: моя допомога може виявитись потрібною.

— Добре. З вами поїдуть полковник Дніпровський і майор Вейцман.

… Сірі стіни палацу стали чорними, перекриття завалилися, дерева навколо обвуглилися, відкрилася брудна, понівечена воронками земля. З дверних прорізів підвалу ще вибивалися язики полум'я і тягло густим димом.

— Не ввійдеш, — зітхнув Вейцман. — Навіть пожежна команда не впоралася б. Доведеться повертатися, шилом патоки вхопивши.

Руденко розпитували представники контрольних органів. Потім її запросив генерал і запропонував розповісти все, що вона знає про украдені гітлерівцями скарби.

— Товаришу генерал, заради бога, дайте мені можливість ще раз поїхати в маєток! Я не втрачаю надії врятувати хоч би частину експонатів.

Поїздка відбулася 15 березня. Руденко з кількома робітниками спустилась у підвал. Тут вигоріло все, що могло горіти. Купи теплого вугілля і попелу вкривали підлогу. Розкопали товстий шар попелу і знайшли обвуглені частини ящиків та ікон.

Колекції згоріли. Згоріли картини та ікони київських музеїв, згоріли ящики з експонатами художніх зібрань Кенігсберга, ящики, вміст яких був відомий тільки докторові Роде… Таємниця їхня залишилася нерозгаданою, і навряд чи пощастить розгадати її тепер.

Після війни Руденко поселилась у невеличкому селищі Київської області і почала працювати медсестрою. Страх перед покаранням примушував її триматися подалі від Києва. Минуло півтора року, і Руденко потроху заспокоювалася, вирішивши, що гроза минула. Восени 1946 року Ангеліна Павлівна переїхала до Києва.

Тут вона й написала свою «Сповідь», що починалася словами знаменитого Ренана: «Усім, хто зазнає аварії у морі нескінченності, — милість…»

До кого звертала Руденко ці слова? Очевидно, вона розуміла, що їй не уникнути відплати, і благала про помилування. Але народ не милує того, хто зрадив його у важку хвилину. Руденко було засуджено.

Так закінчилась історія мистецтвознавця Руденко, людини, яка втратила батьківщину, людини, що стала зрадником.

І ось тепер Сергєєв сидів з Ангеліною Павлівною у її тісній кімнатці.

— Значить, ви тут другий рік?

— Так, відбувши строк покарання. Багато пережито… Тепер у мене є батьківщина. Як це багато значить для людини! Тяжко і боляче згадувати минуле, але я розповідаю про нього людям, щоб моя катастрофа була наукою для тих одиночок, які через дрібні особисті невдачі, образи чи помилкові погляди можуть дійти до того, до чого скотилася я. Ви мене розумієте?

— Так.

— Я не боялася покарання. Що може бути страшніше, ніж пережите? Ще там, у Східній Пруссії, я зрозуміла свою аварію і глибоко відчула, що не можу жити без своєї країни, без її культури, без її людей. Я вже стара, мені п'ятдесят дев'ять років, тепер я з усіх сил стараюся, працюю, щоб заслужити прощення…

— Але ви, якщо не помиляюсь, звільнені достроково?

— Юридично — так, але я хочу заслужити прощення людей. Олегу Миколайовичу, я хочу попросити вас… я дуже вас прошу, — тихо і якось благально вимовила Руденко. — Я живий свідок насильства над світовою культурою, на моїх очах гітлерівці знищували безцінні, неповторні скарби. Люди вже ніколи не побачать ці геніальні твори. Це жахливо! Дозвольте мені допомогти вам знайти янтарну кімнату. Тепер канікули, я могла б поїхати, якщо треба…

— Але ж ви сказали, що все згоріло! Руденко скрушно похитала головою.

— Так, у маєтку Вільденгоф згоріло все. Але я так і не довідалася, що було у запломбованих ящиках, які мені передоручив Роде.

— Ми порадимося і вирішимо. Я вам напишу, а тепер мені треба їхати…

Розділ десятий

НЕ ЗДАВАТИСЯ!

Олег Миколайович повертався з Костроми похмурий. Одвічні вагонні розваги — доміно, книжки, забавні дорожні історії — ніщо його не цікавило. Сергєєв лежав, підклавши руки під голову, і нещадно лаяв себе. Покинути Ленінград, роботу, залишити Ганю саму — і все тільки для того, щоб даремно рити землю! Теж шукач скарбів об'явився… У цей момент Сергєєву здавалося, що він і справді більше нічого в Калінінграді не робив і не робить.

Кох не признався. Роде помер. От і маєш, старий дурню! Шерлок Холмс нещасний! Ні, годі. Пора вже порозумнішати…

Невідомо, скільки часу ще б лаяв себе Сергєєв, якби провідниця не принесла чай. Олег Миколайович узяв склянку, і вигляд у нього був такий, наче саме вона, ця жінка, винна у всіх його невдачах, зв'язаних з розшуками янтарної кімнати.

У такому настрої Олег Миколайович ліг спати, а прокинувся, коли Калінінград був зовсім близько.

Останні хвилини в поїзді з дитячих років викликали у Сергєєва трохи тривожне і радісне почуття. Чемодан складений. Пасажири юрмляться біля вікон, і ти живеш уже не спільними вагонними інтересами, а своїм відокремленим життям. З ніжністю дивишся на знайомі будиночки, на автобус, який пройшов по шосе, на товарну станцію, на будки стрілочників… Сергєєв дивився у вікно і відчував, як він звик до Калінінграда за ці роки!