Таeмниця янтарноi кiмнати

— Коли тут живеш, то іноді не помічаєш усього цього! — вигукнув Олег Миколайович. — Недаремно кажуть, що приїжджий за два тижні встигає побачити у Ленінграді більше, ніж інший старожил за ціле життя. Адже дехто міркує: «Встигну, побачу, попереду багато років». А там, дивись, роки й промайнули. Мені, правда, пощастило: я виходив місто вздовж і впоперек, надивився досхочу. Але виїжджати звідси сумно. Так. Ну, гаразд, щось я лірикою захопився. Словом, даю тобі місяць строку, збирайся.

— Слухаюсь, товаришу капітан! Прибуду вчасно. А пам'ятаєш, як ти до мене у Пушкіно приїздив? Боже мій, як давно це було! І як недавно.

— Навіть пригадую, як ми сперечалися, — сказав Сергєєв. — І знаєш, Ганю, боюсь, що доведеться звертатись до умільців. Навіть не знаю, де вже шукати цю кімнату. Здається, всіх людей опитано, а діла немає…

— Олежку, Олежку, щось ти мені не подобаєшся! «Усіх людей»! Звідки ти знаєш, що всіх? Ти окреслив якесь коло і хочеш ним обмежитись. А я вірю — життя ще подарує тобі несподіване розв'язання. Треба тільки не здаватися, нізащо не здаватися! — Очі Ганни Костянтинівни блищали. — Чого ти опускаєш руки? А що стосується умільців, — помовчавши, додала вона, — тут я ладна знову сперечатися з тобою. Є речі, яких не можна відтворити, особливо коли йдеться про твори мистецтва. Імітація, якою б вона не була, залишається імітацією… Не будемо сваритися, — перебила вона на півслові Олега Миколайовича, який хотів заперечити.

Наступного дня Сергєєв зранку вирушив у Пушкіно. Він добре пам'ятав, який непривабливий був палац, і приготувався знову побачити похмуру картину. Дійсність приємно вразила його.

Обидва фасади палацу вкривало риштування. Правда, роботи розпочали зовсім недавно і ще не встигли розгорнути їх на всю широчінь, але перші наслідки були помітні. Ліве крило, в якому колись містилась палацова церква, вже набрало свого колишнього вигляду. Поєднання блакиті з золотом і білиною надавало відновленій частині будинку парадного і урочистого вигляду.

Знайомою доріжкою Сергєєв підійшов до циркумференції. Над одним входом він побачив невеличку вивіску: «Дирекція парків та палаців-музеїв», — і попрямував туди.

Директор, уважно вислухавши Сергєєва, дозволив йому оглянути палац і ознайомитися з потрібними матеріалами.

Подолавши не одну купу будматеріалів (це його порадувало: значить, до роботи взялися серйозно, якщо стільки добра сюди навезли), Сергєєв піднявся щербатими сходами і, з силою штовхнувши непіддатливі двері, опинився в палаці.

Небалакучий старшина міліції, перевіривши документи, мовчки показав рукою на таблички з стрілкою: «До наукового відділу».

Установа з такою бучною назвою містилася, як і раніше, в одній кімнаті, правда, дуже просторій і світлій. На столах височіли купами старовинні фоліанти, папки з негативами, картотеки, сувої. Жодного знайомого обличчя Олег Миколайович не побачив. Ну, що ж, роки минули…

Літня жінка з гладко зачісаним волоссям і короткозоро прищуленими очима назвала себе:

— Галкіна Софія Федорівна. Завідуюча відділом. Чим можу служити?

Довелося розповісти все наново. Захоплений Олег Миколайович і не помітив, як навколо нього зібралися всі співробітники відділу. Посипалися запитання:

— Не довідалися, де Файєрабенд тепер?

— А з Німецького Демократичною Республікою зв'язувалися?

— До Берліна писали?

— Як ви гадаєте, знайдуть кімнату?

Сергєєв відповідав залюбки, розуміючи, що це не пуста цікавість.

— От мало не забув. Дозвольте передати вам, Софіє Федорівно, скромний подарунок калінінградців — вирізки з нашої газети, статті про розшуки янтарної кімнати.

— Дякую! Дуже добре. Нас часто питають про неї екскурсанти…

Тепер надійшла черга дивуватися Сергєєву;

— Які екскурсанти? Адже музею ще немає!

— Але ми відкрили виставку — півтора десятка зал. Там виставлено експонати, що збереглися, розповідається про будівництво палацу, про його відбудову, показано проекти відбудовчих робіт. Людей приходить багато… Ви неодмінно відвідайте виставку. Там знайдете чимало цікавого і корисного для себе. А поки що, дівчата, — звернулася вона до співробітниць, — теба підібрати Олегу Миколайовичу літературу і звільнити місце для роботи. Давайте-но гуртом, бо часу у товариша обмаль.

За годину Сергєєв заглибився в документи і книги.

До вечора він встиг багато зробити.

Коли почало смеркати і співробітники пішли додому, Сергєєв ще довго блукав по безлюдному парку, обмірковуючи все прочитане і почуте протягом дня.

Вранці другого дня він вирушив на виставку.

Спочатку експозиція здалася йому мало не убогою порівняно з довоєнною. Справді, хіба могли ці кілька зал з випадково підібраними експонатами замінити колишню виблискуючу трьохсотметрову Анфіладу, хіба могли уламки різних оздоб дати хоча б приблизне уявлення про майстерність їхніх творців, про парадну пишноту палацових покоїв, хіба могла проста підлога з штучного паркету замінити дивовижні, схожі на килими орнаменти!

«Навряд чи варто було відкривати цю виставку», — подумав Олег Миколайович.

Він стояв у приміщенні, де колись була янтарна кімната. Здавалося майже неймовірним, що тут, у такій звичайній, не дуже великій залі з білою стелею і стінами, пофарбованими, як у простому адміністративному будинку, зовсім недавно, лише сімнадцять-вісімнадцять років тому, виблискував і мінився казковим світлом овіяний стародавніми легендами «морський камінь», радуючи людей своїм м'яким блиском. Тепер на стінах висіли малюнки і таблиці, в центрі кімнати, на постаменті, був виставлений макет одного з початкових варіантів забудови палацу, виконаний, за проектом Квасова, по підлозі стелилися звичайні килимові доріжки.

Постоявши ще хвилину, Олег Миколайович повернув у двері праворуч, які вели до колишньої Картинної зали. Вузький коридорчик був відокремлений від усієї зали фанерною перегородкою. З-за неї долітав негучний перестук молотків.»

— Відбудовують залу. Незабаром відкриємо. Картини пощастило майже всі зберегти, — повідомила старенька доглядачка. — Ви, мабуть, приїжджий? Здалеку?

Сергєєв відповів.

— А, знаю, чула. Це Кенігсберг колишній? Кажуть, туди янтарну кімнату вивезли. Правда?

І знову Олег Миколайович розповідав усю історію.

— Значить, шукаєте? Ну й слава богу. А то у нас народ цікавиться. Ось, гляньте самі.

Вона подала Сергєєву товсту книгу в масивній шкіряній оправі. «Книга відгуків», — прочитав він тиснений напис.

Погортавши її сторінки, списані різними почерками і різними мовами, Олег Миколайович хотів повернути книгу доглядачці, але його увагу привернув досить категоричний запис: «Палац не можна вважати відновленим, поки в ньому немає янтарної кімнати та інших цінностей, украдених фашистами. Треба повернути їх неодмінно. Алексєєва, 30 серпня 1958 року».

Сергєєв читав далі.

«Спасибі людям, які врятували від фашистів частину експонатів! Дуже цікаві речі зібрано тут».

«Експозиція справляє велике враження. Якщо навіть те, що збереглося, таке чудове, то можна собі уявити, який прекрасний палац був колись і буде після відновлення».

«Не можна без гніву дивитися на руїни палацу. Які варвари! Ми боротимемось за мир, щоб усе це не повторилося знову!»

Записів було кілька сотень. І це за один тільки місяць! Значить, люди йдуть, значить, їм потрібна виставка!

«Я не врахував головного, — сумно посміхнувся Олег Миколайович. — Не всім людям на землі давно минуло тридцять. Є і значно молодші… Вони не бачили того, що довелося бачити нам, не бачили ні Катерининського палацу, ні неушкодженого війною парку…»

Сергєєв знову погортав альбом.

«Ми, студенти Ленінградського технологічного інституту, були на практиці у Калінінграді. Довідалися від місцевих жителів, немовби янтарна кімната з Катерининського палацу знаходиться у підземеллі, вірніше десь у підземному ході Кенігсберг — Берлін (нібито недалеко від Королівського замка). Цікаво, чи правда це?