Як iз Харкова зробити Берлiн

ЯК ІЗ ХАРКОВА ЗРОБИТИ БЕРЛІН

Бібліографічний опис цього видання вміщено в «Літопису Українського Друку», «Картковому репертуарі» та інших покажчиках Української Книжної Палати.

ЯК ІЗ ХАРКОВА ЗРОБИТИ БЕРЛІН

Найнеобхідніша, найконечніша умова для того, щоб з Харкова зробити Берлін, — це 75% харківського — та не тільки харківського, а й всеукраїнського — населення поробити соколами.

Не менше бо, як три чверти нашого «медлительного в движеніях» люду божого, все життя своє сидить і співає:

«Дивлюсь я на небо,

Та й думку гадаю,

Чому я не сокіл,

Чому не літаю».

Оце в його в голові.

Бо як би йому «бог крильця дав, він землю покинув, на небо злітав».

Чого б його туди потаскало?

А як же ж!

«Шукать собі долі,

На горе привіту,

І ласки у сонця,

У зірок прохать».

Що йому індустріялізація, що йому електрифікація.

Йому крила дайте, щоб він «далеко за хмари полетів по долю, по ласку».

Тут йому нема ні ласки, ні долі.

Може хоч сонце йому її дасть.

А не зробите його соколом, так він цілий свій вік сидітиме та на небо дивитиметься!

Так от: треба якогось способу дібрати, щоб поробити отаких усіх соколами, вивести на великий степ і кишнуть:

— Киша! Летіть «на льогком катере». І летіть іменно:

«Далеко за хмари,

Подалі від світу».

Подалі... Подалі!!.

Та так, що й не вертайтесь!

Оце як проробимо, тоді з Харкова — раз плюнуть — Берлін зробити.

Таксі вже в Харкові є.

Треба, значить, шоферів так привчити, щоб вони пильно на вокзалі придивлялись, де чужоземець.

І коли той чужоземець сяде їхати на Тевелів майдан,* — хай він його повезе так, як уміють возити в Берліні.

З Олександрівської вулиці хай повертає праворуч, на Холодну гору і їде на Нову Баварію.*

З Нової Баварії — на Люботин, з Люботина на Валки, з Валок —на Зміїв, із Змійова на Кінний майдан, з Кінного майдана через Свинячий хутір на Померки,* а з Померок уже й недалечко й до Майдану Тевелева.

Там уже проста путь по вул. Лібкнехта.*

Коли в пасажіра шляпа не на голові, а на волоссях стирчатиме, хай шофер ввічливо, — обов'язково дуже ввічливо, — обернеться й каже:

— Цу ґрос штатд! О! Цу ґрос! [1]

Під'їхавши до майдана Тевелева, хай одчинить дверці й каже:

— Біте шен!

А після того, як пасажир, хвилин п'ять порахувавши, віддасть йому те, на віщо розрахував п'ять день прожити, хай він скине картуза і ввічливо, — обов'язково дуже ввічливо, — скаже:

— Данке шен!

Далі справа з бруком, з «мостовими».

Довести харківську сошу до такого стану, як вона в Берліні, тяжкувато, але всетаки можна.

Ми не вимагатимемо від харківського міськгоспу, щоб він це зробив швидко, — дамо йому на це, при його спритності, — років чотириста-п'ятсот!

Але не більше!

Коли він вимагатиме більше, то вже буде бюрократизм і тяганина!

А за чотириста років він мусить це зробити, хоч хай лусне!

Розуміється, що для цього він хай не доручає робити брук морякам.

Хай для цього вибирає суходільних людей.

А то буде так, як на вул. Свердлова.*

Ви колинебудь їхали в Харкові Свердловською вулицею з вокзала.

Помітили, який там брук?

Він іде такими хвилями-валами, як на морі в бурю.

Їдеш автобусом, а тебе так колише, як на гойдалці

Кажуть, що будував той брук капітан дальньої плавби, морський вовк, що дуже кохається на морських хвилях і не боїться морської хвороби.

Для моря, що правда, така «мостова» безперечно дуже підходяща, але для Української столиці з її суходільним населенням трішки замарудна.

Вона дуже оригінальна, але хай би її будівника колихало вдень і вночі за таку його творчість!

Далі.

Візьмімо наші крамниці.

Щоб дорівняти їх до берлінських, треба небагато.

А саме: ціни на крам, виставлений у вітринах, треба ставити якнайдешевші.

А як хто з покупців зайде в крамницю й вимагатиме таку річ, як на вітрині, треба говорити:

— Нема! Залишилась одна тільки для вітрини, але вона не продажна! Є такі самі, трішечки, правда, не такі, а ліпші, з кращого матеріялу, такого самого кольору, але дорогші карбованців на десять!

І зразу вивалювать увесь крам перед покупцем, і говорити, говорити, говорити.

Ошарашений покупець обов'язково купить, не те, що йому треба, не те, по що він прийшов, і заплатить грубі гроші.

Далі.

Упорядкувати слід наших візників.

Наряджати їх у циліндри й лівреї не будемо, хай так у жіночих старих пальтах і їздять, а от що треба зробити.

Треба, щоб на конях, которі кусаються, висіла така табличка:

Я знаю, що скучно буде тоді нашим візникам стояти на біржі.

То він стоїть і розважається.

Коли підходить до його кусючої коняки громадянин, він сидить на козлах й усміхається.

Мовляв:

— Підійди-підійди, занудо, вона тібє гризаньот! Вона тібє покажіть, як близько до коней підходить!