Таeмниця янтарноi кiмнати

«Культура, наука, мистецтво — це сонце, яке світить всім однаково, і не тьмяніє, і не втрачає свого блиску. Воно як джерело свіжої води, що заспокоює спрагу кожного, хто припаде до нього: хворого і здорового, розумного і дурного, лагідного і злого; води його не вичерпуються і не каламутніють; це — лікар, який виліковує кожного, хто до нього звертається — друга і ворога», — записувала вона у зошит свої думки.

А коли так — виходить, можна не виїжджати. Нащо кидати Київ, квартиру з дорогими меблями, бібліотеку, зібрану з такою любов'ю і старанністю? Навіщо?

У серпні 1941 року, незадовго до окупації, Руденко викликали до міського управління у справах мистецтв і доручили організувати виставку «Воєнне минуле нашої Батьківщини». Ангеліна Павлівна навіть зраділа — будь-яка діяльність відвертала її від похмурих і плутаних думок, давала заспокоєння. Протягом трьох тижнів збирала вона по музеях і сховищах картини, гравюри, лубки, скульптури. Нарешті виставка була готова.

Вранці вісімнадцятого вересня 1941 року в Музеї українського мистецтва на вулиці Кірова зібралися екскурсоводи, щоб вивчити експозицію виставки і підготуватися до пояснень. А вдень, коли виглядали з приміщення, перейти через головну магістраль Києва — Хрещатик було неможливо: частини Червоної Армії почали вимушений відступ. Тільки через кілька годин Руденко змогла дістатися додому, на Михайлівський завулок.

У різних кінцях міста майже одночасно виникли пожежі. Недалеко від музеїв російського і західного мистецтв вибухали склади снарядів. Руденко не спала всю ніч. Вона хвилювалася за себе і за ті скарби, які ще лишалися в музеях. Їй ставало страшно при думці, що картини, графіка, скульптура і зразки прикладного мистецтва можуть загинути. Ледве почало розвиднятися, вона поспішила до музею, гнана страхом, — чи не загорілися од снарядів виставочні приміщення і сховища фондів?

Ось і музей. Будинки цілі, тільки майже всі вікна вилетіли, дахи продірявлено, паркет у залах вкритий осколками.

Разом з небагатьма співробітниками музею Руденко до вечора збирала сміття, сяк-так затуляла вікна. А ввечері до міста вдерлися гітлерівці.

Спочатку Руденко намагалася не виходити з дому. Одна, з вісімдесятилітньою нянею, вона замикалась у квартирі і годинами сиділа нерухомо в глибокому кріслі. Тільки вечорами Ангеліна Павлівна потай пробиралася у парк біля музею і здалеку поглядала на знайомий будинок. Навколо ходили німецькі вартові, а від музею так і віяло пусткою. Пройти всередину було неможливо.

Але одного разу Ангеліна Павлівна не витримала. Самотність ставала нестерпною. Вона пішла до художнього інституту, сподіваючись зустріти кого-небудь з викладачів. Проте до інституту не дійшла. Клуби диму пливли над містом, час від часу лунали вибухи. Раптом од страшенної сили удару здригнулася земля.

— Софійський собор висадили! — вигукнув хтось,

— Не може бути!

— Все може бути!

Люди, притискаючись до стін будинків, бігли до собору.

Тривога виявилася даремною. Собор уцілів. У повітря було висаджено лише великий будинок на розі Хрещатика і вулиці Свердлова. Пожежа перекинулась у самісінький центр міста. Вранці всіх, хто жив у центрі і поблизу нього, німці вигнали на околиці. Взявши за руку напівсліпу няню, Руденко пішла до Володимирської гірки, де на тихій вуличці знайшла притулок у знайомих.

Цілий тиждень вона пробула там, вже не сподіваючись повернутися додому. Але поліція розшукала Руденко. Її привезли в гестапо.

У Ангеліни Павлівни був чималий стаж наукової роботи. Понад десять років вона викладала історію образотворчого мистецтва в Київському художньому інституті, кілька років завідувала відділом гравюри у Київському музеї російського мистецтва. Пізніше Руденко чомусь вирішила приховати ці факти і, очевидно, скориставшись з того, що під час окупації стала директором музею, знищила свої документи. Протягом останніх років Ангеліна Павлівна викладала в Художньому інституті, одночасно читала лекції в Київському державному університеті.

Німці врахували все це, але врахували й інше.

… Високий офіцер з нашивками штурмбанфюрера, уважно оглянувши перелякану жінку, запропонував їй сісти.

— Я сподіваюсь, ви не відмовитесь співробітничати з нами? — заговорив він російською мовою, старанно підбираючи слова. — Ми дещо знаємо про вас. Ви нам потрібні.

«От воно. Що ж робити? Що вони знають про мене? Про минуле? Про мої погляди?» — все це вихором промайнуло в голові Руденко. Але вона промовчала.

Почекавши трохи, гестапівець повторив:

— Отже, ви будете співробітничати з нами. Я вважаю, не у ваших інтересах чекати, поки ми вас примусимо це робити. Ми — культурна нація, і всі культурні люди повинні допомагати нам.

Німець підсунув Ангеліні Павлівні папірець. Це була підписка про співробітництво з окупаційною владою.»

Руденко повернулася додому пізно ввечері.

«Німці — культурна нація, ми доведемо це всьому світові, хоч би що кричала радянська пропаганда… Через кілька днів почнуть працювати музеї…» — спливали на думку уривки недавньої розмови.

Так, вона теж вважала німців культурною нацією. Правда, два тижні окупації могли б переконати її в тому, що гітлерівці — не нація, що вони знищують культуру. Але Ангеліна Павлівна запевняла себе, що це лише непорозуміння, поодинокі прояви розгулу сп'янілих від перемог окремих розбещених елементів. Їх можна перевиховати, прилучивши до справжнього мистецтва. Навіть їх! Але для цього треба працювати, треба прищеплювати людям глибоку повагу до краси і благородства людських почуттів. «До речі, будучи співробітником музею, я збережу для України те, що лишилося тут», — міркувала Руденко.

Але співробітничати їй довелося не тільки в музеї.

Якось Руденко відвідав меткий молодий чоловік.

— Шпак. Співробітник газети «Нове українське слово», — відрекомендувався він. — Пан штурмбанфюрер Краузе рекомендував мені вас, Ангеліно Павлівно, як людину глибоко ерудирувану і готову віддати свої знання на користь великих цілей пропаганди нового порядку на Україні. Від вас вимагається не багато — лише кілька статей для нашої газети. Здається, вас щось непокоїть? — нахабно спитав Шпак, бачачи, що Руденко не поспішає з відповіддю. — Тоді я дозволю собі нагадати про письмову згоду, яку ви дали панові штурмбанфюрерові. Те, що ми просимо вас, є одночасно і його дорученням.

В житті Руденко відкрилася сторінка, яку вона визнала за краще випустити навіть у своїй сповіді, написаній після війни: вона стала співробітником продажної націоналістичної газетки.

Одна за одною з'являлися у «Новому українському слові» кореспонденції, підписані А. Руденко.

Той, хто зрадив один раз, вже не спиняється ні перед чим. Статті Руденко ставали дедалі все більш брудні і підлотні.

Спочатку вона писала про більшовиків, які немовби знищили у Києві «понад дванадцять стародавніх історичних пам'яток — церков, які мають важливе національне і культурне значення».

Потім почали з'являтися статейки з наклепницькими, мерзенними назвами: «Могильники культури», «Зруйновані і напівзруйновані церкви» і таке інше. Зміст їх цілком відповідав заголовкам. Але й це було тільки початком «журналістської діяльності» Руденко. Незабаром вона написала підвальну статтю, озаглавлену «Ставлення більшовиків до культурних цінностей в теорії і на практиці». Тут було все. І знущання з найважливіших постанов партії та уряду, спрямованих на збереження і пропаганду художніх цінностей, і наклепницьке твердження, ніби роки Радянської влади були періодом занепаду національної культури, епохою варварського знищення культурних цінностей.

Хазяї по заслузі оцінили лакейську вдачу своєї «співробітниці» і навіть кинули їй кістку — призначили завідуючою Музеєм російського мистецтва. Підібравши невеличкий штат, Руденко взялася до відновлення експозиції музею.