Таeмниця янтарноi кiмнати
Таeмниця янтарноi кiмнати читать книгу онлайн
У роки Великої Вітчизняної війни гітлерівські загарбники, здійснюючи політику розорення і пограбування тимчасово окупованих ними районів, вивезли з Радянського Союзу величезну кількість матеріальних цінностей, в тому числі творів мистецтва.
Серед украдених фашистами унікумів була й знаменита янтарна кімната Катерининського палацу-музею у місті Пушкіно під Ленінградом.
Незабаром після закінчення війни стало відомо, що деталі оздоблення янтарної кімнати разом з іншими музейними експонатами за розпорядженням одного з найближчих поплічників Гітлера гауляйтера Еріха Коха відправлено до міста Кенігсберга (нині Калінінград). У перші післявоєнні роки було створено комісію по розшуках скарбів, украдених гітлерівцями. Комісія провела велику роботу, метою якої було повернення радянському народові його добра. Розшуки янтарної кімнати тривають і досі.
Влітку 1958 року обласна газета Калининградская правда надрукувала серію статей, в яких розповідалося про янтарну кімнату, її викрадення і розшуки. Потім побачив світ окремою брошурою нарис В. Дмитрієва Дело о янтарной комнате (Калінінградське книжкове видавництво, 1960 р). Ці матеріали знайшли широкий відгук серед читачів. До редакції газети, до видавництва, а також на адресу партійних і радянських органів Калінінграда надійшло і ще надходить багато листів. В них трудящі запитують про те, що являла собою янтарна кімната, просять докладніше розповісти про все, що пов'язано з нею, виявляють бажання допомогти в розшуках її.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
— Звісно, — погодився Денисов. — Склади телеграму, надішли грошей на дорогу. Хтозна, може, він наведе на важливий слід?..
І ось Батов уже показує членам комісії місця, де у вересні 1944 року група військовополонених щось закопувала.
— Тут! — впевнено сказав Дем'ян Васильович. Потім, швидко озираючись, бігом подався до дерев, що росли недалеко. Денисов і Сергєєв ледве встигали за ним. Схвильований Батов показував тремтячою рукою:
— Ще тут… І ось тут…
Але вже смеркало. Вирішили почати розкопки вранці.
Ніч була неспокійна. Члени комісії домовлялися з військовим командуванням про розмінування території розкопок, підбирали добровольців для майбутньої роботи. Діяльність комісії базувалася, як висловлювався Денисов, на «громадських засадах». Комісія не мала ніяких коштів, тому в необхідних випадках доводилося звертатися по допомогу до населення, до військових. І люди завжди відгукувалися.
Так було і цього разу. Рано-вранці на місці розкопок уже стояли два невеликі екскаватори. Осторонь солдати оточили генерала Єгорова. який розповідав про порядок робіт. Генерал був активним учасником розшуків янтарної кімнати і головним порадником у всіх інженерних справах.
Місце розкопок намагалися тримати в секреті, і все-таки тут зібрався чималий натовп «болільників». Всюдисущі хлопчаки шастали між дорослими: їм хотілося першими взнати новини.
Минуло небагато часу, і сапери доповіли:
— Мін немає!
Тоді солдати зробили трасування площі, поділивши її на метрові квадрати. Довгими металевими прутами вони робили «зондаж», заганяючи щупи у грунт на два-три метри.
Працювали напружено, але всім здавалося, що справа посувається повільно. Особливо нервував Батов. Він підходив то до однієї, то до іншої групи, переконував, що не помилився — тайник тут або зовсім поруч.
— Прошу не сумніватися, я добре пам'ятаю, помилки не може бути, — запевняв він.
І справді, Батов не помилився: через деякий час із західного кутка площадки повідомили, що щуп наштовхнувся на якийсь предмет. Принесли ще кілька щупів, ділянку обслідували ретельніше. Сумнівів не лишалося: на глибині 170 сантиметрів був якийсь твердий предмет!
Підійшли екскаватори і почали знімати верхній шар грунту. Всі інші роботи на площадці припинилися. Тепер натовп стояв біля котлована. Люди стежили за тим, як ковші екскаваторів швидко заглиблюються в землю.
Напруження зростало. Потім в одну й ту ж мить пролунали голоси:
— Стоп, ящик!
— Стоп!
І не встиг екскаваторник застопорити стрілу, як у котлован стрибнув офіцер, а за ним двоє солдатів з лопатами. Натовп ще ближче підсунувся до країв котлована — всім хотілося побачити, що знайшли сапери.
— Ну що там, чого мовчите? — квапили згори. Але у котловані мовчали. Потім один солдат розчаровано сказав:
— Якісь механізми!
З тайника витягли кілька ящиків. В них виявилося… близько п'ятдесяти друкарських машинок. Вони вкрилися іржею і годилися тільки на брухт.
Незабаром з іншого тайника, вказаного Дем'яном
Васильовичем, витягли шість ящиків з шкірою. Гнила, вона розповзалася від першого ж дотику…
Усі були засмучені, тільки Дем'ян Васильович почував себе героєм дня: пам'ять не підвела!
— Знайдемо ще. Я знаю багато тайників у маєтках, — впевнено твердив він.
Другого дня Батов повів Денисова і Сергєєва в «одне місце», як казав він. На подив членів комісії, цим місцем виявилися вже знайомі їм колишні маєтки гауляйтера Еріха Коха у Гроссфрідріхсберзі і Метгеттені.
— Тут уже були розкопки, — похмуро пробурчав Сергєєв.
— А ви ще спробуйте, — посміхнувся Батов. — Поки що я вас не підводив.
Люди перешіптувалися: знову якісь секретні роботи. Вони добре знали, чим закінчувалися такі завдання. Ті, хто їх виконував, уже ніколи не поверталися в табір. Так сталося і з другом Батова Петром Соколовим. Тяжкі передчуття, невідомість і страх робили полонених обережними. Вони чудово розуміли, що будь-який прояв ледь помітної цікавості може коштувати їм життя.
… З панського будинку вийшли два офіцери-інтенданти, прийняли рапорт від старшого конвою і відразу ж почали розпоряджатися.
Військовополонені викопали яму, дно виклали цеглою і спустили туди два широкі бетонні циліндри. Потім полонених відвели вбік. Але вони бачили, як офіцери виносили з будинку якісь скриньки, ящики і вкладали їх у труби. Заповнені труби закрили брезентом і руберойдом. Після цього полонені, піднявши блоками бетонні кришки, опустили їх на циліндри, засипали яму землею, а згори замаскували дерном…
Про все це Батов докладно розповів членам комісії. Незабаром прийшли сапери і почали «прощупувати» грунт. Через деякий час щуп натрапив на перешкоду. Дем'ян Васильович помітно хвилювався. Він добре пам'ятав, що бетонні кришки були на глибині не більше як метр, а тут — метрів зо два, два з половиною!..
— Щось наче не так, — стурбовано сказав Батов. Але ковші екскаваторів уже гризли землю…… Такої несподіванки ніхто не чекав! На глибині двох з половиною метрів була площадка, викладена цеглою. Та сама, на яку колись поставили два бетонні циліндри. Але де ж вони поділися? Батов тільки руками розводив.
Дем'ян Васильович був приголомшений. Він якось притих, навіть змарнів і почав збиратися додому. Прощаючись, довго перепрошував, немов був причиною всіх невдач.
— Ну, що ви, Дем'яне Васильовичу, — заспокоював його Сергєєв. — Ніхто не підозрює вас у вигадках. Та й факти певною мірою підтверджують ваші слова. Що поробиш, коли вже так сталося? Будемо міркувати, у чому тут секрет…
Так, розв'язати цю складну задачу було нелегко, На засіданнях комісії палко обговорювалися різні версії щодо зникнення з тайників схованого майна.
Цінності могли бути викрадені слугами маєтку. Багато хто, певно, бачив, як зводилися ці споруди. А може, хтось із жителів селища все бачив і потім січневої ночі 1945 року, коли з маєтку всі повтікали, вирішив подивитися, що сховано у цих тайниках…
Все це могло бути. Але навіщо було витягати з ям важкі бетонні труби? Щоб забрати цінності, досить було зняти шар землі завтовшки один метр і ломиком відсунути бетонну кришку…
Напевне, що це були тимчасові тайники, зроблені у неспокійні вересневі дні 1944 року, щоб уберегти цінності від повітряних бомбардувань, а потім переховали їх у надійніші місця. «Де ж вони, ці надійніші місця?»— сушили собі голови члени комісії.
Як би там не було, а загадка лишалася загадкою.
— Колись хтось сказав: «Будинки — як люди: кожний має своє обличчя». Я продовжив би це порівняння: міста — як люди, у кожного свій характер, свій постійний настрій… — Так говорив Сергєєв, поглядаючи поверх гранітного парапету на спокійну Неву.
— Не зовсім зрозуміло. Але… говори далі, — посміхнулася Ганна Костянтинівна.
— Гаразд. От — Москва. Столиця. Величезна. Велична. І все-таки в ній є щось затишне, домашнє, трохи метушливе… Це відчуваєш і у балакучості жителів, і в оцій постійній квапливості — вийдеш на вулицю і біжиш стрімголов, сам не знаючи, куди і чого. А взяти, наприклад, Ленінград. Тут завжди відчуваєш себе, як на параді, — підтягненим, святковим. Таке вже місто! Скільки років у ньому прожив, а от приїхав тепер — і відразу відчув і цю строгість ліній, і величність пам'ятників, і плавність Неви, — все те, що створює цей особливий, неповторний, тільки Ленінграду властивий настрій. Дивись! — Сергєєв простяг уперед руку.
Там, над позолоченим шпилем Петропавлівки, низько висіло червоне призахідне сонце. Легкі перисті хмарки над кронверками танули і виникали знову, немов наведені слабкими дотиками пензля. Трезині добре використав пейзаж: він сховав приземкувату будівлю собору за стіною, за густою зеленню, і тільки дзвіниця з її закругленими лініями, з тонкою стрілою шпиля злітала над острівцем, відбиваючись у Неві, чітко вимальовуючись на фоні прозорого неба. А ліворуч широким язиком лежала на воді знаменита «Стрілка» Васильєвського острова з Ростральними колонами, які здавалися крилатими. Безсмертний твір Тома де Томона — біржа, схожа на стародавній грецький храм, прикрашала набережну, яка без неї могла б здаватися бляклою і неяскравою.
