Пiдняти вiтрила!

— Пане, а то правда, що метал збиває стрілки компаса? — спитав юнга. — Дядько Герасім прогнав і мене колись, коли я стругав сопілку біля стерна. Сказав, що й ножик може вплинути…

— Так воно і є, Мігу. Залізо дуже впливає на компас. Треба не забувати про це ніколи!

— А в нас он скільки металу на кораблі, він що, не впливає? Якорі, ванти…

— Вони всі далеко…

Цього вечора їм не судилося поїсти нормально: виявилося, що в Стамбулі через ту лихоманку перед відплиттям ніхто не потурбувався про харчі. Тих, що взяли в Суліні, могло вистачити на два-три дні. Антон вирішив зайти на Скірос, запастися продуктами, все одно треба й ченця там висадити.

Сяк-так обманувши голод, вони спустили частину вітрил, бо вітер, досить сильний, вночі обіцяв ще посилитись. Герасім засвітив ліхтарі, потім узяв у кубрику ковдру й ліг на палубі, підмостивши замість подушки бухту швартового канату.

— А ви йдіть на мою койку, — сказав він ченцеві. Той хутенько зник під палубою, прихопивши й бесаги, аби бути подалі від Негріле.

Попереду на обрії біліла світла смуга, відбиваючись у кількох хмаринах, гнаних вітром. Зате за кормою «Сперанци» була непроглядна ніч. Тільки бліда стрічка, мов стежка розлитого в воді молока, розрізувала край завіси ночі, а далі та завіса ставала ще темніша, ще важча. Рідкі спалахи маяка у Сан-Стефано, з боку Стамбула, прошивали темряву срібною шпагою. Водночас другий маяк, у Ерельї, на європейському березі, схрестив своє лезо з тим, що був ззаду. Невдовзі ліворуч з'явився ще один, важко піднімаючись із хвиль, мов погляд вартівника, який визирає через мур.

— Маяк на одну чверть ліворуч бугшприта! — вигукнув Мігу — він був у дозорі.

— Бачу, — відповів капітан від стерна. — Це маяк на Мармуровому острові.

Рівно опівночі заступив до стерна Ісмаїл, а в дозор став Ієремія. Антон залишився ще з годину на палубі, поки вони дійшли на траверс маяка. Мігу теж не спускався в каюту. Тепер острів виднівся здалеку, мов розпливчаста тінь, яка виповнює душу і острахом, і сумом.

— Це великий острів, пане?

— Кілометрів двадцять завдовжки.

— І на ньому нема жодного міста?

— Є одне містечко, Мармур, але з протилежного боку. А чому ти не йдеш спати? Не забувай, що завтра в нас багато роботи.

Почувши ці слова, Акоп, який, видно, не міг заснути, підвівся над трюмом.

— Ефенді, завтра вранці ми будемо в Галліполі?

— Так, годині о сьомій, якщо буде такий самий вітер.

— І зупинимося в порту?

— Тільки для митного догляду. Краще нам його пройти тут, а не в Чанаку.

— А не можна піти без догляду?

— Як ви можете навіть думати таке? Ви що, ніколи не плавали через Дарданелли? Хочете, щоб по нас ударили з гармати?

Вірменин хотів був ще щось спитати, але тільки зітхнув і знову всівся на трюмі.

Перш ніж піти спати, Антон Лупан підійшов до стерна.

— Пильнуй, щоб не наближатися до землі. Через дві години по правому борту має з'явитися маяк у Каракіой.

— Я знати, я багато ходити по Мармурове море. Ого, давній стерновий Ісмаїл!

Мігу хотілось залишитись на палубі, але розміркувавши, що Антон може розгніватись, він спустився в кубрик. Чернець стогнав уві сні, потім запала тиша. Не мутно було нічого окрім дихання людей та шуму хвиль за бортом.

Зненацька в цій тиші Мігу причулися дивні звуки, схожі на вуркотіння голуба, коли він взимку підлітає до вікна. Хлопець напружив слух, але вуркотіння вмовило: мабуть, це був один із голосів моря, бо море, коли вслуховуєшся в нього з середини корабля, має не один голос. Воно виє, мов вовк, стогне, мов розлючений бугай, і микає, мов собака, реве, мов ведмідь серед ягід, бекає, мов вівця взимку, плаче, мов олень, гнаний загінниками, стогне, мов хвора людина, то чому б йому не мати ще й голосу голуба, який вуркоче взимку біля вікна?..

Так подумав, мирно засипаючи, юнга, а за бортом море розмовляло на всі свої голоси.

Мігу розплющив очі, коли сонце виходило з хвиль, ніби червона феска на голові якогось оттоманського Нептуна. Зирнувши по каюті, Мігу згадав про ченця й перехилився до нього. Крізь ілюмінатор падала смуга сірого світла, розганяючи морок по кутках. Чернець спав горілиць, чорна скуфія збилася набік, а права рука була опущена вниз і стискувала мотузки бесаг. З палуби не долинало жодного звуку… Та хай йому біс! Бувають же іноді такі моменти, коли тебе охоплює страх і здається, ніби довкола все вимерло, навіть Ісмаїлове хропіння неспроможне прогнати неспокій, спричинений гнітючою тишею. Мігу знову здалося, ніби він чує вуркотіння, що лине невідь-звідки. Навряд чи це один із голосів моря, адже він ось тут, поруч, за кілька кроків!

Хлопець обережно спустився з койки, щоб не розбудити ченця. Натягуючи чоботи, побачив під подушкою в того біблію, яку чернець учора смиренно читав. Мігу ніколи не тримав у руках святої книги, і йому аж закортіло хоч глянути на неї. Він навшпиньки підійшов до койки, тихесенько витяг її, розгорнув товсту палітурку — і заціпенів, витріщивши очі… Цієї миті чернець скочив з койки, розлючено вихопив книжку і при цьому так глянув на хлопця, що той стрімголов кинувся на палубу, ніби за ним гнався сам нечистий.

Вітер змінився і віяв тепер майже з корми. Під затишком берега хвилі були менші. Одна з них ударила в борт, від глухого удару затремтіла палуба й загойдалися ванти.

Через годину румунська шхуна була в Галліполі і кинула якір на внутрішньому рейді. Від берега відчалила шлюпка, але слуга падишаха подався спершу на англійський корабель, що зупинився трохи далі й нервово подавав сигнали прапором.

Антон глянув у підзорну трубу на цей пароплав, колишній бриг, мабуть, один із перших в історії навігації, на який поставили парову машину. Колись він ходив на такому, італійському, до Персидської затоки і прокляв життя, тому здивувався, що сьогодні, через стільки років, є люди, які наймаються на нього в екіпаж.

Нарешті митна шлюпка підійшла до «Сперанци». Чиновник у фесці в супроводі страхітливого башибузука з рушницею на ремені через плече піднявся на палубу й перевірив документи на багаж. Коли він попросив підняти люк, Акоп ледве не знепритомнів, але в гармидері, що зчинився на палубі, цього ніхто не помітив.

— Тут що? — спитав митник, показуючи на мішки.

— Домашнє майно, ефенді! — забелькотів вірменин, і обличчя його набуло землистого кольору. — Хатній мотлох. Я Акоп, Акоп з базару, мав лавку в Стамбулі, але розорився і зараз хочу спробувати щастя в Афінах. ЗІ пройшов митний догляд, ось, прошу, папери…

Митник ткнувся носом у папери, але, видно, печатки й підписи не викликали в нього довіри.

— Ми трохи подивимось, ефенді Акопе, виконаємо гній обов'язок, — сказав він, спускаючись у трюм.

Вірменин зробився червоний, мов феска митника, і кинувся за ним, зашпортуючись у полах свити. Знизу долинуло перешіптування, зітхання, нарешті в отворі трюму з'явилася феска. Акоп теж виліз нагору. Обличчі! його набуло звичного кольору, тільки піт стікав струмками.

Коли турок спускався по трапу, Герасім підійшов до Антона й прошепотів:

— Цей вірменин, здається, перевозить не тільки мотлох…

— А що там може бути ще?

— Чи я знаю? Може, килими, шовк…

— Я теж так думаю, але залишмо його з богом. Ми нічим не ризикуємо: це справа митників.

Стерновий знизав плечима:

— Гаразд, пане, хай буде по-вашому, але знайте, в Піреї я в нього вирву кілька ікосарів… Чому мають зиск тільки митники?

Коли з митним оглядом було закінчено, Антон шлюпкою пішов у порт оформити документи «Сперанци», але спершу спинився, як заведено, перед списком загиблих кораблів. Прочитав список, зняв берет — знак вшанування загиблих, потім зайшов до контори, і «Сперанца» була записана після французького «Декарта» й англійської «Вікторії». Мимохіть глянувши на запис, Антон ледве не скрикнув — капітаном англійського корабля був Джон Теннісон, з яким вони плавали колись на одному кораблі в Індокитаї і заприязнились. Правда, тоді Джон був не капітаном, а практикантом.