Пiдняти вiтрила!

Антон з Ієремією найняли довгий і вузький каїк з трьома веслярами і попросили їх гребти щосили. Чотири кілометри до приморського вокзалу шлюпка подолала менше ніж за півгодини. Вони прибули саме вчасно, щоб обстежити від кінця в кінець поїзд, напхом напханий правовірними. П'єра Ваяна не було й тут. Залишалася тільки пристань. Тож якщо подорожній вибув з міста не через вокзал і не через порт, то він міг полетіти тільки на крилах.

Каїк примчав їх до пристані Галати, де стояла «Сперанца».

— Герасіме, ти знайшов його? — гукнув капітан, стрибаючи на палубу, здивований, що не бачить П'єра.

Стерновий знизав плечима:

— Нема його, пане. Сьогодні ввечері відходив тільки один пароплав, я заглянув у всі каюти, перевірив журнал реєстрації пасажирів, перепитав усіх людей…

— Отже, він у Стамбулі. Залишимось тут і завтра, будемо шукати його, — вирішив Антон. — Хлопці, ви повинні мені допомогти. Ієреміє, тримай ікосар і повертайся на вокзал Гайдар-паша. Ти, Хараламбе, — на Каїк-хане. Залишайтеся там до завтра до обіду, дивіться, які поїзди відходитимуть, і не пропустіть жодного пасажира…

Він змалював їм зовнішність П'єра Баяна, особливо його валізу, яку можна було впізнати за багатьма готельними наклейками.

— Якщо побачите когось схожого на нього, підходьте й розпитуйте. Помітити його не дуже важко, бо там небагато європейців. Ти, Герасіме, не випускай з очей порту…

Не встиг він закінчити, як під несміливими кроками заскрипів трап і на палубі з'явився, понуривши голову, знічений Ісмаїл.

— Пане! — обізвався він до Антона ні живий ні мертвий. — Дати ще п'ять лір, можна?

Капітан збентежено знизав плечима. Гаманець кіра Леоніди був не бездонний, а гроші ж потрібні ще й на дорогу до Пірея… Правда, є ще п'ятнадцять Акопових ікосарів.

— Не можна дати? — злякано перепитав Ісмаїл.

— Якщо дуже треба, я, звичайно, дам. Тільки ти нагодився не в слушний час. Та що ти в біса робиш з такими грішми?

— Для дружини, пане, треба дати.

— А хіба я не дав тобі п'ять ікосарів в обід?

— Дати Лалель. Тепер треба дати Муфіде. — І Ісмаїл показав на пристань, де стояла тонка й висока, мов мінарет, туркеня.

— То в тебе тут цілий гарем! — вигукнув капітан. — Хоч би попередив! То на цьому вже кінець?

— Ще є Валіде, — відповів ніяково кок.

— Ну гаразд, ось п'ять ікосарів для Муфіде і п'ять для Валіде, але для інших уже не проси! Може, ти хочеш, щоб ми продали корабель заради твого гарему? А тепер іди до Муфіде, і щоб завтра до обіду я тебе тут не бачив.

— Ми не йти вночі? — спитав Ісмаїл, жвавішаючи.

— Ні! І знай, більше грошей я не дам!

— Валіде робити сараїлі, я завтра приносити. Сараїлі Валіде смачно-смачно!

Кок пішов, похитуючись, мов буйок, біля Муфіде, А Антон подався до міста. Спершу відвідав представництво Франції, і, хоч після обіду тут було зачинено, йому вдалося знайти секретаря консульства.

— Ви знаєте інженера П'єра Ваяна, французького підданого?

— Особисто не знаю, але чув про нього, — доброзичливо відповів секретар. — Він недавно обмінював паспорт, і цим займався саме я.

— То чому ж ви його не знаєте особисто?

— Бо він прийшов не сам, а прислав готельного служку. Це дозволяється у Стамбулі, — ви, мабуть, знаєте. Очевидно, пан Баян дуже зайнятий…

Антон пішов звідси трохи заспокоєний. Він не просунувся вперед ні на крок, але тепер був певен, що знайде П'єра.

До вечора він бродив по вулицях, заходив у кав'ярні, в холи готелів, придивлявся до перехожих, сподіваючись випадково побачити його, але покладав найбільші надії на своїх людей на вокзалах.

Коли повернувся в порт, прибув саме Акоп, а з ним цілий караван віслюків та носіїв. Скринь він привіз дві, а не одну, не один тюк, а три, крім того, з десяток мішків. На жаль, не було Герасіма. Але вірменин, уже в тій самій поношеній свиті, в якій приходив раніше, побачивши розгубленість на обличчі Антона, підійшов, б'ючи низькі поклони, і сказав медовим голосом:

— Хай не сердиться ефенді капітан: пожитків виявилось більше, ніж я думав. Але я чесно заплачу.

— Про це ви домовитеся з моїм стерновим, коли він прийде.

— А навіщо відкладати? Ми домовились про п'ятнадцять ікосарів, я дам ще п'ять.

Антон не одразу зметикував — багато це чи мало, тому загаявся з відповіддю.

— Ще десять! — вихопився Акоп, глянувши на нього. — Ще п'ятнадцять!.. Разом тридцять…

Не почувши відповіді, бо капітан тільки здивовано дивився на нього, вірменин дістав повний гаманець і поспішно мовив:

— Сорок, якщо тридцять мало. Плачу одразу. Як хочете — лірами, наполеонами, ікосарами?

— Мені однаково, але я вимушений повідомити погану новину: ми затримаємось ще на один день. Якщо ви поспішаєте, то пошукайте іншого капітана.

Вірменин сахнувся, ніби його торохнули по голові, потім глянув на пристань, на носіїв.

— Кого я знайду зараз? Якщо ми домовилися, я йду з вами. Але завтра підемо, не будете відкладати, це напевно?

— Певним не може бути навіть аллах. Якщо буде попутний вітер…

— Гаразд, — погодився Акоп, розуміючи, що нема іншої ради. — Можна вантажити речі?

— Звичайно!.. Гей, Крісте, відчини трюм. А ти, Мігу, притримай Негріле, щоб не залишив нашого гостя без свити.

На пристані стояв митник, байдуже дивлячись на Акопові мішки, але час від часу боязко зиркав по боках. Коли пожитки були вже в трюмі, вірменин підійшов до нього, всунув щось у кишеню, одержав папір з печатками і повернувся на палубу, полегшено зітхнувши.

— Тепер можете спокійно йти, — сказав йому Антон. — Але завтра щоб були тут перед обідом.

— Іти? — злякався вірменин. — Навіщо йти, якщо заплатив? Я залишаюся тут! — І він сів зверху на трюмі.

— Вас ніхто не проганяє, — відказав капітан. — Я думав, може, у вас є справи в місті.

Невдовзі повернувся Герасім. До завтра не відчалюватиме жодне судно — ні пароплав, ні вітрильник, ні навіть баркас.

— Де ми покладемо спати вірменина? — спитав Антон. — Забрати його до себе в каюту, чи ви візьмете в кубрик?

— Подивимось, що він сам скаже… Гей, пане, ходімо вибирати ліжко! Бажаєте каюту-люкс чи вдовольнитесь звичайною? Але це коштуватиме ще один ікосар, бо за ночівлю ми не домовлялися.

— Я спатиму тут. У мене є подушка й ковдра.

— Ти глянь на нього, скупія! — прошепотів Герасім до Антона. — Він ладен повіситись за ікосар!

— Та облиш його, Герасіме! Він щедро заплатив! Знаєш, скільки я взяв з нього? Сорок золотом!

— А це ж як, пане?

— У нього виявилось зайве майно.

— Бачу, ви осягаєте ремесло купця, — задоволено усміхнувся Герасім. — Ну, якщо так, треба поводитися з ним чемніше… Ефенді Акопе, я пожартував! За каюту не треба платити нічого.

На його подив, вірменин навіть не поворухнувсь.

— Дякую, я вже сказав — буду тут. Я не можу спати в каюті, бо задихаюся від спеки.

— Яка спека? — прошепотів Герасім. — Чи я не бачив, як він гасав по пристані, мов жеребець? — І додав голосніше, ледве стримуючись, щоб не засміятися: — Добре, ефенді Акопе! Спіть, де хочете, але знайте, на палубі є великий пес-вовкодав, його звати Негріле. Познайомитеся з ним самі!

Рано-вранці Антон подався на Каїк-хане і знайшов там Хараламба.

— Не треба стояти тут весь час. Поки нема поїзда, можна піти в місто, але постарайся прибути сюди вчасно.

Потім Антон сів у шлюпку й подався на Гайдар-пашу.

П'єра Ваяна не було ніде.

У дирекції залізниць капітан «Сперанци», заплативши бакшиш кільком чиновникам, дізнався, що П'єр Ваян тут не працює. Один із чиновників, байдуже сховавши хабар до кишені, порадив звернутися до військового міністерства, але Антон не міг собі цього дозволити — він уже розтринькав усі гроші по кабінетах оттоманських чиновників.

Він піде в Пірей з дошками кіра Леоніди, потім верметься сюди й почекає трохи, ходитиме в недалекі рейси по архіпелагу, коли з'являтиметься вантаж, адже це, власне кажучи, не змінювало його планів. Все одно в Середземному морі треба залишатися до наступної весни — щоб зібрати необхідні кошти для майбутньої подорожі.