Пiдняти вiтрила!

— Що робити, Герасіме, з цим пасажиром? — спитав Антон.

— Візьмемо, пане. Втратимо небагато, якщо допровадимо його й до Скіроса.

— Дякую, бог віддасть тобі сторицею! — сказав монах і полегшено зітхнув.

— Тоді, отче, розташовуйтесь, — вирішив Антон, — бо в нас нема часу на балачки. Ну, хлопці, підняти якір!

Заскрипів важкий ланцюг, швартови впали з кнехтів, вітрила попливли по щоглах, і пристань Галати з юрбою роззяв на березі почала поволі віддалятися. Ліворуч видно було вежу Леандра, а праворуч — зруйновані стіни старого палацу.

«Сперанца» взяла курс на зюйд-вест, залишивши позаду схвильований Босфор. Праворуч купались у зелені кольорові стіни хат, білі палаци, вежі й мінарети.

— Чому вони фарбують будинки у різні кольори, пане? — спитав Ієремія.

— Це давній звичай. Раніше кожен рід людський у Стамбулі повинен був фарбувати стіни у свій колір, щоб відрізнятися від інших. Вірменів примусили фарбувати її чорне, могильне, греки були щасливіші, у них червоний колір, мов кров бика, і лише турки мали право білити вапном або користуватися іншими, веселішими кольорами. Сьогодні ці порядки вже відмерли, але люди псе одно так само розмальовують свої житла, бо, видно, звикли.

Попереду виникли важкі й високі стіни якогось химерного палацу з багатьма вежами, відбиваючись у дзеркалі моря, що було о цій порі зелене, мов смарагд.

— Це знаменита в'язниця Еді-Куле, тобто в'язниця Семи Веж, — сказав Антон Лупан.

— Але ж їх ніби чотири…

— Решта зруйнувалися. Тут свого часу були ув'язнені вороги султана, тут же тримали в темницях послів тих держав, з якими Туреччина вступала у війну. Багато голів скотилося в Мармурове море за тими стінами, які ви бачите…

— Чому ж їм не дивувати нас стількома палацами, коли вони мають за що будувати! — зітхнув Ієремія, глянувши на сералі й мечеті, які залишились позаду, на пагорбах.

— А базар? — обізвався Крістя Бусуйок, хитаючи головою. — Ви бачили, скільки там майна? Звідки вони його набрали?

Отакої! У плотогона прорізався голос!

— Був час, коли Стамбул розкошував, — сказав Аніон. — Тепер султан скубе кішку за хвіст, а нявкання чути аж у Дарданеллах.

Люди зайшлися сміхом.

— Отже, минувся їм байрам! — сказав Ієремія.

Раптом ліворуч від мечеті Султан-Селім здійнявся стовп диму, і враз омахи полум'я шугнули вгору, аж до неба.

— Що це, пане?

Капітан байдуже знизав плечима:

— Будинок горить. У Стамбулі таке трапляється часто. Досить якомусь туркові забути погасити люльку — загоряється хата, від неї друга, бо всі дерев'яні — і поки зогледишся, згорить весь куток. Якби підрахувати, скільки будинків згоріло в Стамбулі від його заснування, то виявилось би, що місто відбудоване заново десятки разів.

— Тільки мечеті й сералі не горять! Бо вони муровані! — сказав Ієремія, дивлячись на полум'я, яке вже не здіймалося до неба, а розповзалося горбом, ніби змії.

— Авжеж! — відповів Антон. — Те, що робиться для султана й для аллаха, — робиться навічно!

РОЗДІЛ X

ГОЛОСИ МОРЯ

По обіді 21 липня вони йшли Мармуровим морем на захід із швидкістю майже сім миль на годину при сильному вітрі з правого борту.

Коли острів Прінкіпо, остання згадка про Стамбул, зник за кормою, капітан покликав юнгу до себе продовжувати навчання.

З палуби долинули звуки вахтового дзвона.

— Уже п'ята година! — здивувався капітан. — Як швидко іноді минає час!

Юнга осмілів і сказав, усміхаючись:

— Бо гарний вітер, пане! Коли слабшає вітер, то й час ніби кульгає.

— Хлопче, ти тільки тиждень у морі, а починаєш міркувати, мов старий моряк!

Життя на судні йшло своїм звичаєм, і ніхто його не розтривожував. Герасім стояв біля стерна другу вахту підряд, Ісмаїл готував вечерю, плотогон був за дозорця, Ієремія спав, мов колода, бо цілу ніч промучився на вокзалі.

Хараламб трохи потинявся по палубі, дивлячись, як зникає за кормою Стамбул, але і його осилила втома, бо теж провештався на вокзалі цілу ніч; тому він спустився в каюту і, підклавши подушку під голову, заснув, й в вухах дзвеніло жартівливе вуркотіння та ніжний смішок Лалель.

На палубі окрім керманича й дозорця було ще двоє людей — подорожні. Акоп непорушно сидів на трюмі, «лякано позиркуючи довкола. Чернець сів на бухту пінартового каната на носі, начепив на ніс окуляри, зав'язані за вуха шворочкою, і смиренно читав Біблію, перебираючи пальцями зачовгані чотки, потім зирнув по боках, зняв окуляри, важко підвівся й попрямував до корми, тримаючи книжку під пахвою.

— Ти весь час мучишся, керманичу! — сказав він по-грецькому, сідаючи біля стерна.

Герасім був у доброму гуморі.

— Я не мучусь, отче, я роблю свою роботу.

— Гарна робота, але важка, чи не так, сину мій?

— Та іноді важка, іноді легка, але хоч би там як, завжди цікава.

Згодом чернець підсунувся ближче й сказав стурбовано:

— Ти не думай, сину, що при мені хтозна-яке багатство. У мене всього сто сімдесят піастрів, навіть двох лір нема. Але, бачиш, це гроші не мої, а монастиря, тому мені й страшно.

— Себто як, отче?

— Я чув, — чернець стишив голос, — ніби на цих островах водяться пірати. Вони не пограбують нас?

Керманич усміхнувся:

— Не турбуйтеся, отче, не будуть вони трудитися заради двох лір! Крім того, — вів далі Герасім, — зараз, коли з'явилося багато пароплавів, піратам дуже вкоротили руки. Є один, Безбородий, може, чули, є ще й інші, але їх мало. Тепер їм лише іноді вдається заграбастати якийсь корабель, що заблукав, чи баркас, викинутий штормом на пустельний острів…

— Ось бачиш, синку!.. А якщо сатана виведе їх на нашу дорогу, ви маєте чим відбитися?

— Щодо цього можете бути спокійні, отче. У нас люди як орли.

Чернець підсунувся ближче.

— Але ж, бачу, люди з голими руками.

— Хай вам за це голова не болить. У кожного з нас є по карабіну й досить патронів.

— Ну й добре! — сказав чернець, осінивши себе хрестом. — Але ж, думаю, ви тримаєте їх напохваті, а не десь на дні трюму?

— Авжеж, отче! Можете самі побачити — вони в кожного з нас біля койки в каюті!

— Справді? Ну, мені ніби камінь з душі звалився. А в капітана є рушниця?

— Звісно! І аж два пістолети!

Чернець глянув на двері каюти, зітхнув, потім підвівся й почалапав на ніс.

У каюті Мігу продовжував навчання. Він уже вмів виміряти дорогу на карті, вирівняти її, скорегувати, як кажуть моряки, потім перевірити за компасом, зате тепер він уже нічого не розумів. Якщо йти так, то ніколи не будеш певний, що прийдеш саме туди, куди розраховував. Дрейф, хоч скільки пильнуй за ним, не можна точно виміряти, як вимірюєш кут дороги. В коротких рейсах, приміром, від Суліни до Стамбула, його вплив невеликий. Кілька миль у той чи в інший бік на морі — це, вважай, нічого. А коли йдеш тижні чи й місяці, не бачачи землі? Збився з курсу трохи сьогодні, завтра ще трохи — і врешті опинишся там, де й не сподівався.

— Зараз я тобі все поясню, Мігу, — відповів капітан, задоволений, що в юнги розум жвавий, мов гарний вітер. — Про це я думав поговорити з тобою пізніше. Бачиш, якщо йти тільки за компасом, то можна потрапити до дідька на болото, як ти й сам сказав. Щоб уникнути цієї помилки, мореходи щодня або й кілька разів ми день вимірюють місце свого перебування за сонцем або за зірками. Для цього потрібні необхідні прилади й астрономічні таблиці. Якщо ця точка збоку від курсу, ти підкореговуєш кут на компасі, щоб підійти до неї, і так щодня, до кінця подорожі.

Вахтовий дзвін вибив тричі по два короткі удари, сповістивши сьому годину й наближення вечері.

— А зараз ходімо подивимось, що там на палубі! — вирішив капітан.

На палубі тинявся Ієремія зі своїм мушкетом, шукаючи місця, де б присісти й почати витирати іржу!

— Геть звідси зі своєю залізякою! — гаркнув на нього Герасім, побачивши, що той умощується неподалік від стерна. — Хочеш, щоб компас почав танцювати? Іншого місця на всій палубі не можеш знайти?