Пiдняти вiтрила!

Ідучи повз ці лавки, де царствували поважні багаті купці, Антон подумав, що варто купити кілька рушниць, звісно, не старовинних.

Вони вже прямували до виходу через вулицю килимів, коли Ієремія зненацька вигукнув:

— Дивіться, пане, наш вірменин!

І справді, в лавці стояв чоловік у золотистому каптані й про щось жваво розмовляв з так само розкішно одягненим купцем. Глянувши на нього, Антон Лупан враз переконався, що це таки Акоп. Два чорні служники, стоячи навколішки, швидко зашивали туго напханий мішок, який зовні здавався бідним. Вірменин ще поговорив трохи з іншим купцем, і вони обидва подалися в задню кімнатку.

— Чи ти ба, як одягнений наш жебрак! — сказав Хараламб. — Треба було попросити в нього тридцять ікосарів, якщо не більше!

Антон Лупан знизав плечима — його не цікавило чуже майно. Зате Герасім, ясна річ, розсудив інакше, і гірко доведеться бідолашному Акопові, якщо він з'явиться в порт у золотистому каптані!

На протилежному боці вулиці перед лавкою сидів на бруківці старий продавець тютюну у брудному тюрбані, насунутому на очі, обличчя його ховалося в скуйовджену, давно не чесану бороду, одягнений він у драний довгий каптан. Антонові видалось дивним, що той приблукав зі своїм товаром сюди, на вулицю килимів, бо тютюном торгували в іншому місці.

Двері в глибині лавки прочинилися, з них вийшли Акоп і купець, кожен із них тримав у руках по скриньці.

В очах старого продавця тютюну сяйнув і тут же згас короткий зблиск. Антона Лупана охопило те саме дивне хвилювання, як і вранці на пристані, коли він відчув у натовпі чийсь погляд. Він так і застиг на місці, втупившись у продавця тютюну. Але той сидів непорушно й байдуже, і стільки втоми було в його очах, що капітан «Сперанци» вже не сумнівався, що йому все приверзлося.

Перед обідом Антон купив чотири револьвери й три голландські рушниці-двостволки — один ствол для кулі, другий для шроту.

Відправивши людей зі зброєю й коробками набоїв у порт, він зайшов у готель «Пера-Палац» погортати газети, бо вже кілька місяців не знав, що діється в світі.

У холі він побачив, як коротун-негр у тюрбані, більшому, ніж сам, зносив з другого поверху вниз валізу в шкіряному чохлі, — певно, хтось із подорожніх вибирався з готелю. Антон мимохіть глянув на валізу, і вона видалась йому знайомою. За крок повернув голову і глянув ще раз. Так, він уже десь бачив цю валізу і тепер силкувався пригадати, де саме й за яких обставин.

«Мені вже починає ввижатися!» — Він сів у крісло з рисової соломи, попросив кави й почав гортати газети, відігнавши думки і про валізу, і про все інше. За якусь мить хмарка набігла на його чоло, і він мимоволі стиснув газету. Телеграма з Лондона повідомляла, що Чарлз Дарвін захворів і надій на одужання мало.

Ім'я вченого тісно пов'язувалося з Антоновими планами, він сподівався на його підтримку і, перш ніж вирушати в дорогу, хотів побачитися з ним і попросити поради, цього разу віч-на-віч, а не листовно. Антонові потрібна була підтримка великого дослідника. Він у тратив друга, а тепер загрожувала небезпека втратити і справжнього натхненника цієї подорожі.

Антон відклав газету й заглибився в думки. На якусь мить з'явилася навіть зневіра, але він прогнав її. Зараз уже відступати не можна, бо, по правді, дорога почалася. У нього є корабель, є шестеро надійних людей. При згадці про них обличчя капітана просвітліло, ніби сонячний промінь, прорізавши тютюновий дим, що здіймався густими клубами аж до стелі, впав на нього.

У холі було повно людей, здебільшого європейці, ділові люди або туристи. Раптом у цьому гаморі капітан «Сперанци» почув голос, ввічливий голос усіх готельних портьє:

— Bon voyage, monsieur Vaillant! [11]

Антон Лупан спантеличено підвів голову. Невже він писнув і вві сні йому причулося? Наступної миті скочив на ноги мов опечений. Валіза! Це ж П'єрова! Так, вона потерлася, але він її впізнав!

Валізи вже не було перед дверима, її хтось забрав і вийшов. Антон навіть не побачив того чоловіка, та хіба то може бути хтось інший, а не П'єр, якого він вважав загиблим? Сумніви, викликані розпливчастими свідченнями старого Іфріма, підтвердились аж тепер!

Антон метнувся до дверей, розкидаючи людей, ніби втративши глузд, вигукуючи на ходу:

— П'єр!.. П'єр!.. П'єр!..

Він вискочив за двері, опинився в юрбі перехожих, які заполонили всю вулицю, глянув в один бік, у другий, котів був бігти вгору, але передумав і подався вниз, та аби гнув, що марно шукати тут, і повернувся, задиханий, у готель.

— Хто той пан, який щойно пішов? — спитав він у портьє.

Той здивовано глипнув на нього, потім байдуже відповів:

— Пан П'єр Ваян.

Антонові кров бухнула в обличчя, він обхопив голову руками.

— Скажіть, будь ласка, — обізвався він, трохи заспокоївшись, — ви давно знаєте П'єра Ваяна?

— З того часу, як відкрився наш готель, тобто три роки. Він постійно приходить до нас.

— Ви впевнені, що це саме П'єр Ваян?

Портьє усміхнувся, впевнено розкрив книгу реєстрацій.

— Ось, пане, паспортні дані, а поліція, як ви знаєте, зобов'язує нас ретельно перевіряти документи іноземців. Подивіться самі: П'єр Ваян, інженер, французький підданий, народився в Сен-Мало 8 серпня 1842 року…

Антон глибоко зітхнув. Тепер нема жодного сумніву. П'єр живий… Але як його знайти?

— Ви не знаєте, куди він пішов?.. Не дивуйтеся, що я так розпитую, — це мій друг, а я кілька років вважав, що він загинув.

— Не знаю, — відповів портьє. — У всякому разі, думаю, що він не виїжджає з Туреччини, бо в нього, здається, багато роботи в Анатолії. Сюди він приходить кілька разів на рік, очевидно, по справах у міністерство.

— Як же мені його знайти? Ви не знаєте, у нього є друзі, знайомі, може, хтось провідував його тут?

Портьє похитав головою:

— Ні, пане, він весь час сам, його ніхто ніколи не провідував.

Антон подякував і сів у крісло. Передовсім слід заспокоїтись і впорядкувати думки, виробити план…

Отже, і мови не може бути, щоб вирушати сьогодні.

У порту він скаже про це людям. Складніше з Акопом, бо той поспішає.

По дорозі ним володіло тепле почуття, непокоїла тільки одна думка: якби він підвів погляд на мить раніше, то зараз був би разом з П'єром. Ото було б щастя, аби він привів його на палубу «Сперанци»!.. І його знову охопив неспокій… Що сталося з П'єром після нападу піратів, як він врятувався, де був стільки часу, чому не подавав про себе звістки?

Раптом йому сяйнуло в голові. Куди йде подорожній її готелю, якщо не на вокзал чи в порт? Треба поспішати, і, хто знає, може, вдасться зустріти його.

Антон кинувся бігти і за кілька хвилин уже був на палубі, ледве переводячи дух.

— Хлопці, — звернувся він до всіх. — Думаю, ми не зможемо вийти сьогодні вночі. Якщо вірменин не погодиться відкласти поїздку, скажіть йому, що я повернусь за годину й віддам йому гроші.

— Нічого він не одержить, — відповів Герасім. — Наш вітрильник не пароплав, щоб відходити за розкладом.

— Гаразд, скажеш йому про це сам. А зараз — ноги п руки і подивись на пристані, який корабель відходить І чи нема серед пасажирів француза П'єра Ваяна…

— П'єра Ваяна, пане? — ошелешено перепитав стерновий.

— Так. Здається, він не загинув, а живий і здоровий… Якщо знайдеш, приведи його сюди, але не марнуй часу. Решта всі чекайте тут, поки я повернусь! — Але, ступивши крок, зупинився: — Ієреміє, іди й ти!

Вони бігцем подолали міст через Золотий Ріг, поминули нову митницю і невдовзі були на пероні вокзалу і Каїк-хане. Поїзд вирушав через півгодини, але паса-жири-мусульмани, які приходили на станцію за десять Годин раніше, давно вже сиділи по вагонах. П'єра не було ніде. Антон стояв на пероні, поки й поїзд пішов, але все марно. Через годину відходив ще один поїзд з вокзалу Гайдар-паша, на березі Анатолії.