Пiдняти вiтрила!

Раду Тудоран

ПІДНЯТИ ВІТРИЛА!

Роман

^©

_{Перекладено за виданням: Radu Tudoran. Toate pinzele sus! Editura Ion Creanga, Bucuresti, 1980}

_{Скорочений переклад з румунської МИКОЛИ ЧИЩЕВОГО}

_{Художник ВІКТОР ХОМЕНКО}

ЧАСТИНА ПЕРША

ВОРОТА ЛЕВАНТУ

РОЗДІЛ І

У КОЖНІЙ КОРАБЕЛЬНІЙ КАТАСТРОФІ Є ТАЄМНИЦІ…

У середині березня 1881 року грецький корабель «Пенелопа», навантажений добірною пшеницею з Береганських степів у Румунії, спускався по Дунаю до Суліни, щоб далі вийти в море і взяти курс на Пірей.

Капітан кір [1] Яні Гініс, спритний торговець і досвідчений моряк, був хрещений усіма бурями грецького архіпелагу. І тільки в цій подорожі він, здається, трохи помилився. На початку грудня «Пенелопа» натрапила в Бреїлі на ранню кригу і ледве пробилася крізь неї до місця зимівлі в протоці Мачін. Коли зважити, що корабель, який стоїть при березі, дає не прибуток своєму господареві, а, навпаки, самі лише збитки, стане ясно, чому на чолі капітана з'явилися три нові глибокі зморшки.

Кригу треба оббивати з обшивки корабля щодня, ба вона може розтрощити судно, а ці поганці, члени екіпажу, сидять у теплому кубрику, жеруть смажену баранину та бенкетують за твої гроші!

— Гей, Ісмаїле, Марулісе, Ніколо, Герасіме! Пильнуйте хоч трохи за кригою, бо недалеко до біди!

Одначе негідники не дуже беруться до роботи, а тільки скалять великі, мов у коней, зуби, вичищені за зиму об смажену баранину. Двадцять баранів купив їм кір Яні та ще чотириста п'ятдесят хлібин — як тут не схопитися за голову!

Але з горем-бідою перебули вони несподівану зимівлю, і тепер корабель, полишивши позаду лихі пригоди, ішов униз, до моря, до архіпелагу, де квітнуть апельсини й лимони.

«Пенелопа» — судно не дуже велике, радше баркас, — як називав його сам капітан, коли вдавав із себе надто скромного, — з двома щоглами, воно могло взяти на борт десь вагонів із п'ять вантажу — саме стільки на ньому було зараз пшениці. Під цією вагою корабель глибоко осів у воду, так що борт стирчав назовні всього лиш долоні на чотири, — невеличкі хвилі можна долати відважно, а з штормом краще не зустрічатися. Та за майже двадцять років плавання капітан жодного разу не помилявся. Він умів очікувати холодний вітер і заздалегідь ховатися в портах від негоди, навіть якщо випадало подовжувати собі дорогу на дні або й на тижні…

Дув західний вітер, і корабель з великим вітрилом на одному борту, з малим — на другому ішов жваво, розраховуючи прибути до Суліни на третю годину по обіді.

Капітан сам став до стерна, бо, хоч вітер і попутний, у цьому вузькому рукаві він не ризикував довірити судно комусь із команди.

Яні Гініс — чоловік хирлякуватий, з невеличкою голівкою, з відвислими щелепами, зате з напрочуд жвавими маленькими оченятами. Одягом він не вирізнявся з-поміж капітанів-земляків, тобто, носив чоботи з короткими халявами, поверх чобіт — штани із сірої парусини, розкльошені внизу на лікоть, підперезані в поясі поверх смугастого светра широким ременем, поцяцькованим срібними цвяшками. У прохолодну пору року, як оце зараз, такий одяг доповнювався короткою курткою з грубого сукна, — вона і тепло тримала, і не сковувала рухів; на лисій, мов турецький гарбуз, голові, стриміла голуба шапочка з пухнастою китичкою, що метлялася на вітрі, і жодної прикраси — ні позолочених ґудзиків, ні пришитих якорів, ні інших брязкалець, які виказували б у ньому справжнього морського вовка.

Але на відміну від усіх капітанів світу, кір Яні курив не люльку, а сигари, мов лорд чи великий купець, на подив портових роззяв. Не зважаючи ні на кого, він пихкав собі й отримував двоє задоволень одразу — від куріння й від жування, бо поки половина сигари згоряла, другу половину він зжовував, смакуючи гіркий тютюн.

Ось і зараз капітан димів сигарою й жував її водночас, не випускаючи стерна з рук, а вітер підхоплював дим і ніс його до кубрика, де він перемішувався з клубами диму, що виходив з люка. Весь екіпаж смажив під палубою на вугіллі придбаного в Тулчі справжнього доброджського барана, ніжного й жирного, яких не знайдеш навіть у Стамбулі. Це був уже двадцять перший за нинішній рейс, і кір Яні, який оплатив їх усі, ледве стримувався на саму згадку про них.

Зате одна думка втішала його — на носі судна, зіпершись ліктями на парапет, незрушно стояв незнайомець, випадковий подорожній, і кір Яні не міг відвести очей від його потилиці. Поряд із ним на голих дошках палуби розвалився якийсь чоловік, схожий на волоцюгу, з торбою за плечима, затиснувши поміж колін мушкета — спав, чи тільки дрімав, чи внюхувався в запах смаженої баранини.

Ці люди не були членами екіпажу, отож треба пояснити їхню появу на «Пенелопі».

Того дня, коли «Пенелопа» пришвартувалася до старого молу в Галаці і капітан вирішив затриматися тут до завтра, бо в нього були справи до співвітчизників у місті, бухарестський поїзд привіз по недавно відкритій новій лінії і висадив на ще не добудований перон одного пасажира. Це був чоловік років тридцяти чотирьох, трохи вищий середнього зросту, з чорними іскристими неспокійними очима, з каштановим волоссям, з різкими рисами обличчя.

На відміну від інших пасажирів вагона першого класу, одягнених у чорні рединготи, з накрохмаленими комірцями, наш молодик був у зручному коричневому костюмі, у гольфах і в черевиках із широкими носаками. Коли сусіди по купе з великою гідністю одягали чорні літні плащі, він зняв із вішака пелерину і недбало взяв її під пахву, схопив невеличку жовту валізу, відчинив двері купе, що виходили надвір, і вискочив на перон раніше, ніж зупинився поїзд. На пероні він одразу метнувся до багажного вагона, звідки невдовзі носії почали витягати скриню з латунними замками, оковану металевими пасами.

— Обережно, пильнуйте, щоб нічого не побилося!

На велетенській скрині, яку знімали з багажного вагона, було написано:

— Куди нести скриню, пане? — спитав один із носіїв.

— Знайдіть повіз — і в порт. А я прийду туди пізніше, — розпорядився подорожній.

Перекинувшись кількома словами з машиністом, наш подорожній пішов через пагорб до міста, ніби йому було геть байдуже до вантажу.

Візник, якого знайшли носії, спантеличено знизав плечима, — йому ще не доводилося бачити таких подорожніх, у яких явно не всі вдома, — смикнув віжки і рушив у напрямку порту.

Біля пристані саме швартувався грецький корабель, і капітан у збитій на потилицю шапочці лаявся з екіпажем, кусаючи від досади сигару. Двоє людей, стрибнувши на берег, повільно затягували швартови на причальних кнехтах.

Антон Лупан тим часом добирався до міста, але думки його були не про скриню. Чим ближче підходив він до бюро пана Якомакі, де був уже кілька місяців тому, то дужче охоплювала його тривога. Правду кажучи, він і не сподівався почути кращої звістки, ніж минулого разу.