Зорянi крила

Танкісти спочатку запропонували були розбити стіну снарядами, але Король заборонив. За даними Росовського, стіна була більш ніж метрової товщини. Нічого було і думати пробити її снарядами. Отже, доводилося тільки чекати.

І ранком того ж дня, коли Король тільки передав повідомлення про те, що досяг цього проклятого аеродрому, Валенс одержав наказ негайно послати Крайнєва і ще когось з інститутських спеціалістів до Німеччини в штаб армії, де бився полк Короля.

Оце і була та телеграма, яку приніс на аеродром ад'ютант директора інституту.

Коли Крайнєв прочитав телеграму, то стримати захоплення йому було дуже важко.

— Адаме Олександровичу, — запально говорив він, — ти розумієш, куди мене викликають? Це ж саме туди, де я сидів. Це значить, мені знову в тюрмі моїй побувати доведеться. А може, і Дорна вдасться побачити.

— Ну, щодо цього я маю сумнів. Він уже, мабуть, давним-давно на захід Німеччини втік, щоб бува нам в руки не потрапити.

— Так, це можливо. А хотілося б мені з ним зустрітися…

— Зустрінетеся чи не зустрінетеся, а вилітати треба негайно. Хто з тобою полетить?

Крайнєв на мить замислився.

— Ганна обов'язково — вона спеціаліст по вибухових речовинах. Я думаю, що Матяша треба взяти і Марину не завадило б.

— Всього-на-всього?

— А навіщо мені більше? Там, правда, велика лабораторія і, мабуть, багато цікавого, але я не бачу причини відривати від роботи більше людей. З цими спеціалістами 5Ї там зумію гори перевернути, що б там німці не винайшли.

— Я, правда, не думаю, щоб там були якісь гори.

— Я сам цього не думаю. От тому мені і вистачить трьох товаришів.

За годину літак інституту стратосфери піднявся в повітря. Спочатку він летів один, але десь над кордоном Польщі його зустріли винищувачі і охороняли в польоті вже до самого місця призначення.

З нетерпінням дивився на землю Юрій Крайнєв. От вона наближалась — та хвилина, про яку мріялося довгими місяцями сидіння у тюрмі, про яку так часто говорилося друзям.

Крайнєв згадав Волоха. Колись він поклявся, що повернеться в цю тюрму, щоб поставити йому пам'ятника. Зараз, мабуть, ця клятва ближча до виконання, ніж будь-коли.

Марина і Ганна теж з великим зацікавленням дивилися на землю. Вони обидві знали історію Крайнєва. Але вони також знали, що в інститут стратосфери давно вже надходили відомості, ніби в цих лабораторіях зосереджено всі дослідні роботи німців по реактивному літакобудуванню. Тому зацікавлення зростало з кожним кілометром.

До аеродрому, який містився недалеко від штабу армії, вони прилетіли надвечір, і зразу ж їх посадовили на машину, щоб вирушити далі. До розташування полку Короля вони прибули, коли ще не починало сутеніти, а сонце тільки хилилося до обрію.

По дорозі, вже недалеко від розташування полку, вони наздогнали Орленка, який повертався до Короля, везучи кілька машин толу. Після перших же слів вітання Орленко оголосив, що везе тол, щоб «підірвати ту прокляту стіну», і всі стали дуже поспішати.

Крайнєв зі своїми товаришами залишився біля Короля, а Орленко з саперами приступив до роботи. Сонце вже сідало. В лісі залягала сутінь. Король сидів поруч своїх старих знайомих у наспіх виритій землянці.

— От ніколи не думав, — говорив Король, — що наша наступна зустріч буде саме такою. Завтра ще Росовський прилетить. Він тут інститут стратосфери щодня згадує.

Марині раптом стало нічим дихати. Вона встала і вийшла з землянки. Всі провели її поглядами, потім на обличчях з'явилися усмішки, але ніхто нічого не запитав.

Принесли вечерю. Частуючи гостей, Король весь час прислухався до всього, що творилося в лісі і навколо землянки. В саме в ту мить, коли він збирався випити маленьку пластмасову чарку горілки, гудіння літака почулося над лісом. Король застиг, піднісши чарку до рота.

Крайнєв не витримав і швидко вискочив на вільне повітря, а за ним подалися і всі. Гудіння стало чутно все ясніше, і несподівано великий транспортний літак, пролетівши низько над гіллям дерев, опустився на аеродром за стіною. Чорні хрести на його крилах були ясно видимі.

— Що за чудасія, — не витримав Крайнєв, — хто ж це наважився летіти на цей аеродром?

— А це, мабуть, помилково, — хитро посміхнувся Король. — Тут дуже складна ситуація зараз для німців створилася. Вони можуть не знати — є ми в цьому районі чи ще за сто кілометрів їдемо. Усе переплуталося. Але пташку цю мені б дуже хотілося взяти. Ану, чого там Орленко копається?

Та Орленка не довелося довго чекати. Він прибіг радісний, збуджений і доповів, що все готове. Треба дати тільки команду. Міни вже закладено. Одного слова досить, щоб сто п'ятдесят метрів стіни злетіло в повітря.

Король на мить замислився, потім покликав командира танкової роти лейтенанта Дороша і наказав вивести свої танки і стати з заведеними моторами навпроти місця, де буде вибух. Тільки-но вибухне тол і перша хвиля пройде над танками — негайно, ні на що незважаючи, рватися на аеродром і в першу чергу таранити всі літаки, які там є, щоб жоден не міг злетіти.

Лейтенант відкозиряв, і зразу ж його танки вийшли на місця, вказані Орленком.

Відчуваючи, як завмирає серце, чекав Крайнєв останнього наказу.

РОЗДІЛ ТРИДЦЯТИЙ

Химерно склався життєвий шлях Людвіга фон-Дорна після того, як Юрій Крайнєв втік з його фортеці. Страшний гнів Германа Герінга, головнокомандуючого повітряними силами фашистської Німеччини, впав на його голову після тої події. Тільки величезні зв'язки дали змогу уникнути суду. Про велику і почесну кар'єру вже мріяти не доводилося.

До того ж ще один удар завдав Дорнові непоправного горя — тяжко захворіла Мей, її довелося відправити в психіатричну лікарню, і лікарі не бачили надії на одужання. «Спадковість» — хитали вони головами, відповідаючи на всі запитання Дорна.

Отже, і Мей, остання надія і остання радість Дорна, пішла з його життя. Тепер він залишився самотній на цілому світі.

Його все-таки залишили на посаді начальника лабораторії реактивних літаків, але тепер там уже було багато працівників й майже зникла секретність. Так було до тієї хвилини, поки не почалася війна. Тоді лабораторія знову стала цілком таємною. В ній зразу ж почали виготовляти літаки-снаряди.

Людвіг фон-Дорн виявив себе на цій роботі дуже добре, і невдовзі йому навіть перестали нагадувати втечу Крайнєва.

Коли Гітлер кинув свої банди на Радянський Союз, у перші місяці його успіхів Дорн опинився в Києві. Йому було наказано організувати досліди з тими співробітниками інституту стратосфери, які могли залишитися в Києві.

Розвороту ця робота не дістала, бо вже розпочався наступ Червоної Армії і Дорнові довелося спішно тікати.

Таким чином, він опинився знову на старому місці, в своїй бетонованій лабораторії. Тепер тут працювалося не так спокійно, бо аеродром часто використовували для всяких інших потреб, а не тільки для дослідних робіт.

Розпочався наступ на Англію за допомогою літаків-снарядів.

Людвіг фон-Дорн одержав залізного хреста.

І незабаром після цієї радісної події, після якої, здавалося б, кар'єра фон-Дорна мала піти вгору, прийшов наказ евакуювати лабораторію на захід.

Прочитавши цей наказ, Людвіг фон-Дорн зрозумів, що з війною скоро буде покінчено. Треба було рятуватися.

Він дуже сумлінно виконав наказ про евакуацію лабораторії. Сумлінність ця полягала в першу чергу в тому, що Дорн вивіз і заховав усі цінні речі. Він розумів, що все йде до кінця, і піклувався тільки про власне майбутнє. Співробітників своїх він розпустив, щоб розкрадання лабораторії не було таким помітним. Добре знаючи, що начальство вже не довго буде начальством, він з чистим серцем доповів про евакуацію лабораторії.

І саме в цей час, як промінь сонця у похмурому житті Людвіга Дорна, на горизонті з'явився шведський інженер Генрі Кервуд. Він приїхав, навіть не подумавши про те, щоб змінити своє англійське прізвище на якесь інше, більш схоже на шведське. Він просто виписав собі нового паспорта, де було змінено тільки національність і підданство, і, не боячись нікого, рушив до Німеччини.