Украiнсько-французькi звязки в особах, подiях та легендах

красовим встановили безперервне зовнішнє стеження.

Контролювався кожний його крок. Усі книги Віктора

Некрасова були вилучені з фондів бібліотек і знищені.

Жити в таких умовах було нестерпно, і Некрасов

вирішив емігрувати. У серпні 1974 року він виїхав

до дядька Миколи Ульянова в Швейцарію, а звідти

у Францію, громадянином якої став у 1983 році. Осе-

лившися у Парижі, який полюбив так само, як і рідний

Київ, він прожив там до кінця життя.

27 травня 1975 року Некрасов тяжко захворів, почав-

ся перитоніт. Його намагалися врятувати, але стан пись-

менника був безнадійний і 1 червня лікарі сказали, що

надії на порятунок немає. Його друг, письменник Андрій

Синявський, вирішив написати прижиттєвий некролог

Некрасову. Це була спроба заговорити смерть в ті фа-

тальні години хвороби, спроба сказати письменнику,

за що його шанують, люблять і пам'ятають. І Некрасов,

всупереч усім медичним прогнозам, подолав смерть, по-

чав повільно одужувати і прожив ще дванадцять років.

У день його народження, коли Некрасову виповнилося

64 роки, йому піднесли «Прижиттєвий некролог» як чер-

483

гову медаль «За відвагу». Некрасов прочитав його і ска-

зав: «Як шкода, що такі про мене слова не можна надру-

кувати сьогодні. Зробіть це після моєї смерті».

У Парижі письменник написав «Записки зіваки», «По-

гляд і щось», «По обидві сторони Стіни», «З далеких ман-

дрів повернувшись», «Саперліпопед,250 або Якби та якби,

то у роті росли гриби», «Маленька печальна повість».

Некрасов любив мандрувати. У передмові до кни-

ги «Мандри в різних вимірах» (1967) він пише: «Коли

б була у мене можливість, час і гроші, я б подібно Мер-

курію, Богу не тільки торгівлі, але й мандрів, об'їздив

усю земну кулю, усю планету, як тепер говорять... Що

може бути цікавіше?». Свою мрію він здійснив в емі-

грації. Некрасов відвідав багато країн і написав чудові

книги, в яких розповів про різні міста, про їх архітек-

туру, про живопис і враження.

Багато років Некрасов працював на радіостанції

«Свобода». Крізь глушилки лунав його голос. Він вів

свої передачі російською і українською мовами.

Некрасов був дуже доброю, сором'язливою і правдо-

любною людиною, з загостреним почуттям громадянсь-

кості і любові до своєї батьківщини. Він заповів поховати

його в Сен-Женевьєв-де-Буа, поблизу Парижа, де ча-

сто бував: «Ходжу алеями тихого зеленого кладовища.

Майже як київське Байкове. Броджу доріжками серед

берез і плакучих верб: Іван Шмєльов, Костянтин Со-

мов, Дмитро Мережковський, Зінаїда Гіппіус... Ось мої

майбутні сусіди». Помер Віктор Платонович 3 вересня

1987 року в Парижі о 18-й годині 10 хвилин від раку ле-

генів і внутрішнього крововиливу. Поховали його на ро-

сійському кладовищі в Сен-Женевьєв-де-Буа.

484

Українці — учасники французького

Руху Опору у Другій світовій війні

Під час Другої світової війни 1939-1945 років бойові

дії в Європі проти гітлерівської Німеччини та її союз-

ників відбувалися не тільки на фронтах, але й на тери-

торіях окупованих держав.

Масовий національно-визвольний рух народів Єв-

ропи проти німецько-фашистських та італійських за-

гарбників і їх союзників та посібників-колабораціоні-

стів почався у 1940 році. Боротьба народів окупованих

країн дістала назву «Рух Опору». Назва виникла від

нелегальної газети «Резістанс» («Опір»), яку випу-

стили у 1940 році в окупованому гітлерівцями Пари-

жі французькі громадяни, молоді вчені, співробітни-

ки Музею людини, українець Анатолій Левицький та

естонець Борис Вільде. Восени 1941 року гестапівцям

вдалося заарештувати підпільників-патріотів і в лю-

тому 1942 року їх було страчено.

Рух Опору, який розпочався у Франції, поширився

на всі окуповані країни Європи. Він об'єднав у своїх ла-

вах всі патріотичні сили і мав на меті відновлення дер-

жавної та національної незалежності. Масова участь

цивільного населення у війні відіграла важливу роль у

звільненні Європи від фашистських загарбників.

З 1940 року німецько-фашистський уряд вдається

до примусового залучення в промисловість і сільське

господарство рейху іноземної робочої сили, включаю-

чи і військовополонених. У роки війни на каторжні ро-

боти до Німеччини та окупованих нею країн Західної

485

Європи з України було вивезено близько 2,2 мільйона

чоловік. Велику кількість української молоді було ви-

везено до Франції, особливо в її північні і східні про-

мислові райони Нор і Па-де-Кале, Шампань і Арден-

ни, Лотарингію і Ельзас.

Перші ешелони з полоненими прибули до Франції

навесні 1942 року, а наприкінці 1943 року їх вже налічу-

валося близько 70 тисяч. Приблизно третину становили

військовополонені солдати та офіцери Радянської армії,

решту — цивільні особи, переважно з України, які були

розміщені у 50-ти таборах, половина з яких була при

вугільних шахтах департаментів Нор і Па-де-Кале.

У 1942 році були сформовані перші військові органі-

зації французького Руху Опору із франтирерів (віль-

них стрільців) і макі. Цього ж року виникли перші ра-

дянські підпільні організації в таборах при вугільних

шахтах Північної Франції. З другої половини 1943

року Рух Опору поступово набрав характеру масової

збройної боротьби проти окупантів.

Восени 1943 року в Парижі була створена антифа-

шистська організація трудової еміграції — Українсь-

кий народний фронт (УНФ). Члени УНФ допомагали

підпільникам і партизанам у їх боротьбі, чинили акти

саботажу на шахтах та інших промислових підприєм-

ствах, що працювали на окупантів. УНФ видавав газе-

ту «Батьківщина».

У грудні 1943 року в Парижі був створений бойо-

вий орган радянських партизанів — Центральний ко-

мітет радянських полонених (ЦК РП), діяльність яко-

го поширювалася на північні та східні департаменти

країни. ЦК РП керували офіцери-українці М.Я. Сло-

486

бодинський, І.М. Скрипай, В.К. Таскін, пізніше до його

складу увійшов В.В. Порик. ЦК РП організовував са-

ботаж і диверсії на шахтах, втечі полонених із конц-

таборів, координував дії партизанських загонів, поши-

рював інформацію про події на фронтах, згуртовував

радянських в'язнів у боротьбі з фашизмом, із лютого

1944 року видавав газету «Радянський патріот». ЦК

РП діяв до кінця 1944 року.

На території Франції діяло біля 60-ти окремих ра-

дянських партизанських загонів і груп, які налічува-

ли понад 5 тисяч чоловік. Командирами 23-х загонів

були українці. На півночі Франції діяло 24 окремих

радянських партизанських загонів, три чверті особи-

стого складу яких становили українці; 13 загонів очо-

лювали українці В.Порик, Й.Калениченко, І.Федорук,

О.Ткаченко, С.Кондратюк, М.Бойко, М.Ткачук та інші.

В східних департаментах Франції командирами заго-

нів були І.Скрипай, І.Самарін, В.Шило, бойовими гру-

пами командували В.Горовий, М.Смик, В.Прудков,

Ф.Аксінін та інші патріоти-українці.

Бойові дії радянських патріотів, крім північних і

східних департаментів, охоплювали території цен-

тральної і південно-західної Франції, зокрема депар-

таменти Дордонь, Коррез, Жиронда, Шаранта, Альє.

У цих місцевостях багато українців входило до скла-

ду французьких загонів, вони очолювали їх окремі пі-

дрозділи. У департаменті Дордонь керівниками війсь-

кової школи, яка готувала партизанських командирів,

були офіцери-українці лейтенанти В.Олексієнко та

І.Пилипенко. Влітку 1944 року В.Олексієнко очолив